Чиновницька таємниця

Пізній вечір був темним, немов наміри трьох кремезних типів, які безцеремонно заступили мені дорогу буквально за кільканадцять метрів від під’їзду принишклої багатоповерхівки.

— Цигарку маєш? — похмуро і водночас зловтішно поцікавився похмурий голос.

«Коли ви вже накуритеся?» — сумно подумав і почав прощатися із вмістом гаманця і кишень, годинником, мобільним телефоном, а також, можливо, з недавно вставленими зубами. Та події раптом почали розвиватися інакше.

— Куріть на здоров’я! — тицьнув мені просто під носа блок «Мальборо» один зі здорованів. І тут же люб’язно уточнив: — Полегшені. Ну саме такі, як ви любите.

А його напарник хвацько видобув вогник із модерної запальнички:

— Пліз!

Третій із нав’язливих причеп теж продемонстрував вишукані манери.

— Знімайте, будь ласочка, вашу куртку. Я, звичайно, перепрошую, але хіба не соромно вам такий, ще раз звиняйте, мотлох носити?

Я нарешті озвався і щось промимрив про свої вбогі статки. А ті троє, схоже, тільки цього й чекали.

— А ми про що? — радо вигукнули майже одноголосно. — Ось! Носіть і знайте нашу щедрість! — один із нападників спритно накинув на мої збентежені плечі модерну шкірянку.

— І оці шкарбани знімайте, бо ходите, немов босяк! — дорікнув інший, допомігши перевзутися: на моїх ногах враз опинилися новенькі легенькі черевики (можливо, зі шкіри крокодила).

Несподівано опинившись у такому зручному взутті, вирішив мерщій тікати від нахаб. Та вони, схоже, прочитали мої думки і тому більше не церемонилися. Спритно зняли з моєї тремтячої лівиці старенький годинник і безцеремонно натягнули чудовий екземпляр «Seiko». Та й такого знущання цим гаспидам виявилося мало.

— Заснули від щастя чи що? А-у! Хутко вивертайте кишені! Що я верзу? Ліпше ширше їх відкрийте!

І що ж ви думали? Не встиг навіть оком моргнути, як вони у шість рук миттю напхали у всі мої кишені (ті аж затріщали) пачки євро і доларів, а ще стоси кредитних карток. Та й цього нелюдам було мало, і далі вони зовсім розперезалися.

— Носіть і нас добрим словом згадуйте! — з цими словами накинули мені на шию кілька масивних золотих ланцюгів (хоч корову припинай!), на праву руку надягли схожу прикрасу з діамантами, а в саму руку тицьнули супергаджет останнього покоління з різними «наворотами». Їй-бо, я такого навіть на картинці не бачив.

Дуже задоволені своїми мерзенними діями, негідники оглянули мене з ніг до голови.

— Інша річ! Тепер хоч здалеку трохи став на людину схожий. Точніше, на депутата.

Я теж зрадів і почав задкувати, щоб вони могли милуватися мною тільки здалеку. Та гади брутально перепинили цей несмілий маневр.

— Куди? Хто ж вас тепер у такому вигляді пішки відпустить?

Одне слово, хоч як я пручався і відбивався, таки схопили мене нелюди під руки і всадовили за кермо елегантного «Ламборджині».

— Без паніки! — заспокоїли. — Ключі й документи на авто лежать на пасажирському сидінні. Усе чікі-пікі! Там і документи на «Ленд крузер» для дружини, шестикімнатну квартиру в Печерському районі й триповерховий особняк у Пущі Водиці. А як завтра цією дорогою йтимете чи їхатимете, вручимо папери про наявність вашої нерухомості на морському узбережжі. Поки що у Греції.

Та й це ще не все. Бо коли нарешті почали прощатися, мене жорстко попередили: нікому не розповідати про ось таке благодійне походження солідних коштів і нерухомості. Порадили традиційно звалювати на подарунки від мами, тещі, дружини, сестер, братів чи дітей.

— Нікому? — про всяк випадок перепитав собі.

— Ну, одному-двом журналістам можна. Бо їм все одно мало хто вірить.

…Ось таку правдоподібну історію розповів мені під великим секретом чиновник середньої руки однієї з державних установ, який недавно заповнював електронну декларацію. Захоплено розповідаючи про характер походження своїх статків, він навіть конкретне місце отієї жахливої наруги над ним показав. А ви ж знаєте одне з журналістських правил: оповідачеві вір, але перевір. Тож кілька вечорів я, мов неприкаяний, вперто ходив довкола того місця. І що ж? Учора нарешті перестріли. Також троє. І як водиться, для початку попрохали цигарку, а потім дали…

Тепер оце відлежуюсь і пишу. І ще добре, що не догнали, бо тоді, мабуть, тривалий час не зміг би навіть лежачи писати. Геть здуріли ці перебірливі персони чи з кимось переплутали? Може, з тим чиновником-товстосумом, який невимушено вибовкав мені таємницю походження своїх статків?