Донбас побив рекорд світу за кількістю постраждалих стареньких людей. Українське представництво Офісу ООН з координації гуманітарних питань повідомляє, що «в Східній Україні 30% людей потребують допомоги — це найвищий показник у світі». Хто подбає про тих старих, які несподівано стали самотніми, коли лінія розмежування поділила Луганщину та Донеччину на частини? Тільки Червоний Хрест допомагає людям за будь-яких обставин.

Булочка для Марії Тихонівни

«Мій день починається з того, що замовляю в одному магазині молоко, в іншому — хліб і булочки для своїх підопічних. Пенсії у них копійчані, тож доводиться людям поважного віку рахувати кожну гривню», — розповідає виконавець проекту «Патронажна служба Товариства Червоного Хреста України» Олена Кудріна з Новоайдара.

Вона, як й інші колеги по проекту, вже звикла вважати своїх підопічних майже членами сім’ї, готувати вдома для них щось смачненьке і носити з собою список їхніх ліків. Назвати роботу в проекті «Патронажна служба ТЧХУ» звичайним заробітком язик не повертається — так багато неврахованого клопоту, справ, які не впишеш у жоден реєстр послуг та людських переживань.

«Донька Марії Тихонівни в Москві, поїхала туди ще в молодості на заробітки, давно вже громадянка Росії. А у старенької зі здоров’ям дедалі гірше, — розповідає Олена Кудріна. — Тепер ноги вже настільки болять, що пересувається бабуся на двох палицях. У руках нічого перенести не може. Борщ зварить — то як каструля охолоне, ставить її в авоську, щоб донести у кімнату з кухні. Треба це побачити... Вже бувало, що обливалася, і опік був».

Недавно Олена все-таки зуміла зв’язатися скайпом із донькою Марії Тихонівни. І навіть допомагала їй отримати виклик в Україну — для громадян Росії, нехай навіть колишніх новоайдарівців, тепер такі особливості в оформленні поїздки. Може, доля Марії Тихонівни завдяки цій зустрічі покращиться?

 Петрівна та Павлівна з Вишневої

Євдокія Петрівна та Раїса Павлівна живуть на вулиці Вишневій в селі Співаківка Новоайдарського району. Обидві пропрацювали понад 30 років. Одна — на будівництві доріг та в шахті, інша — кухарем у місті. Обидві під старість повернулися в рідне село, туди, «де досі чутно, як пахне маминими пирогами».

«Бувало, — згадує Раїса Павлівна, — приїдеш першим автобусом. А мама вже біля печі крутиться. Каже, ти ще поспи, доню. А пироги вже пахнуть. І кращого за запах цієї здоби, як виявилося, немає нічого в житті».

Обидві подруги-сусідки дні народження не святкують — не люблять. Діти є, але рідкісні гості.

Уперше оце перезимували співаківські бабусі з допомогою співробітниць Червоного Хреста. Кажуть, дівчата й води принесуть, і дров, а також двір від снігу розчистять. А головне, у магазин сходять — це проблема, бо з хворими ногами тільки й можеш, «що від хвіртки до ґанку чап-чап». Щиро дякують за все зі сльозами на очах.

Обидві пам’ятають Співаківку багатолюдним й радісним селом. «Тепер тут багато порожніх хат. Люди не хочуть землю обробляти. Був пляж біля річки — тепер бур’яни», — з гіркотою розповідає Раїса Павлівна.

А місця тут і справді красиві, якісь біблійні.

У рідній хаті й дихається інакше

Івану Давидовичу вже 92 виповнилося. На зиму син забирає до Сєверодонецька, та тільки-но зійде сніг, а дерева вкриються першими зеленими листочками, Іван Давидович, який пережив Голодомор, був сапером у страшну війну, проситься до Співаківки, у рідну хату, яку він називає «козацький курінь». «Там, у «коробці», повітря сухе. А тут вийду — дихаю на повні груди», — зізнається старенький. За його розповідями, хату, в якій народився, побудував ще його дід у далекому 1859 році. «Я потім поряд новіший будинок звів. Але мати, поки була жива, нікуди з цього козацького куреня не хотіла йти. І я тепер більше люблю тут жити», — каже дідусь.

Про що згадує він довгими самотніми вечорами? Як вижили з бабцею в 1933-му, коли молодший братик і батько померли з голоду? Чи як 17-річним призвали до армії, бо «живої сили вже не вистачало»? Чи як страшно було служити в 52-й Гвардійській Гатчинській інженерно-саперній бригаді?

«Служив і на Ладозі, на «дорозі життя». У 1944 році перекинули в Україну. Румунське місто Плоешти чистили від мін. Та й День Перемоги зустрів я на мінному полі, — згадує колишній солдат. — Зараз дивлюся телевізор — знову в таких, як я, багато роботи! Але ж сапер помиляється раз. Треба дуже ретельно перевіряти все».

З ранньої весни і до пізньої осені в нього два головних хвилювання та очікування: коли приїде син і коли прийде Олена Миколаївна Вороніна з Червоного Хреста. Браво крокує (при гостях — без палиці!) Іван Давидович до хвіртки. І слабкими старечими руками пробує заварити для дорогих його серцю людей чай з ехінацеєю — «напій довгожителя». А з фотографій на стінах майже 200-літньої хати доброзичливо усміхаються представники його славного роду.

Молоко для... Алчевська?

Людмила Кирилівна живе майже на краю Співаківки. Зараз у неї поповнення у дворовому господарстві — народилися козенята. Це й радість, і нові клопоти.

Сил і так потрібно багато: газу немає —  «усі гроші пішли на операцію чоловікові, поки той ще був живий». А грубка в хаті, яку побудували 1962 року,  вередує, пора перекладати. Та й дрова майже закінчилися, хоча восени купувала два лафети тракторні. Та не вся сосна виявилася сухою, тож частина горіла погано.

«Раніше брала тачку й ішла сушняк збирати. Тепер лісники це заборонили. А чому? Ми ж сміття збираємо лісове, хмизок. Але і за це ганяють», — скаржиться Людмила Кирилівна. Але відразу ж починає говорити про хороше — такий характер. «Спасибі, що ви мені Юлечку прислали. Золото, а не дівчинка. І води принесе, і дров у хату, і їсти допомагає готувати, коли я особливо розхворіюся», — каже старенька.

А діти не можуть підтримати, бо опинилися на тому боці — в Алчевську. «Тепер їдуть тільки по нещастю», — журиться бабуся.

На похорон батька, незважаючи на всі труднощі з перетином лінії розмежування, приїхали обидва сини. А онуків навіть за такої гіркої нагоди не взяли в поїздку, бо «вони молоді, побоялися, що пацанів в армію заберуть».

«Ось я й хочу, щоб війна закінчилася, щоб як раніше — усі вільно їздили, щотижня онуки були у мене!» — гарячкує бабуся Люда.

Якби не війна, збирала б Людмила Кирилівна козяче молоко «для Алчевська», там тільки онуків четверо, було б кому ласувати. Якби не війна, з’їжджалася б у Співаківку рідня — «невістки у мене хороші, як приїдуть, порядок наведуть». Якби не війна, «не залишилася б я одна, нікому не потрібна тут. Тільки Юля Рябоконь із Червоного Хреста й приходить».

... В самій тільки Співаківці з майже п’ятисот душ населення близько 80% — пенсіонери, половина з яких люди умовно самотні. Завдяки тому, що всі працівники Співаківської сільської ради (поки що це перший випадок на Луганщині!) стали членами Товариства Червоного Хреста України, село увійшло в пілотний проект «Патронажна служба ТЧХУ», і тут тепер працюють дві такі помічниці. Під патронатом  Олени Миколаївни Вороніної та Юлії Рябоконь 11 осіб. А скільки тих, хто з радістю чекав би їхніх візитів?

«Кому потрібні люди похилого віку, коли діти роз’їхалися? До них просто приходиш — вони вже раді, та й допомагати їм треба в усьому», — кажуть виконавці проекту Червоного Хреста зі Співаківки.

В українському селі дізналися, як у республіці Боснія та Герцеговина, де «соціальна обстановка схожа — діти поїхали на заробітки, у когось загинули, люди похилого віку залишаються одні», Швейцарський Червоний Хрест підтримує не тільки проект з надання послуг із догляду за старенькими  вдома, а й створення груп активного старіння.

«Ось і ми хочемо відремонтувати приміщення та створити місце, де люди похилого віку могли б збиратися, пити чай, майструвати, в’язати. Може, хтось більш мобільний та молодший зможе в подальшому відвідувати самотніх односельчан вдома, буде своєрідна самодопомога одне одному», — розповідає про плани сільський голова Співаківки Галина Ліннік і показує кімнату, яку сільська рада вже надала для цього.

Може, за кілька місяців тут і справді збиратимуться люди поважного віку, і це вихід із ситуації, коли молодь так стрімко від’їжджає з рідних місць, але серцем тривожиться за своїх залишених рідних?

Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»

ПРЯМА МОВА

Ольга КУДАЄВА,
голова Луганської обласної організації
Товариства Червоного Хреста
України:

— До 2016 року в Товаристві Червоного Хреста України існувала своя патронажна служба, і в Луганській області вона була найчисленніша — 254 медсестри надавали допомогу понад 20 тисячам одиноких людей похилого віку. Потім виникли труднощі з фінансуванням. Нині завдяки підтримці Міжнародного Комітету Червоного Хреста працює пілотний проект «Патронажна служба ТЧХУ» для Луганської та Донецької областей. Щоправда, тепер наші працівники називаються виконавцями проекту «Патронажна служба ТЧХУ», а не медсестрами.

Сьогодні в області працює 30 виконавців, які обслуговують майже 190 осіб. Здебільшого це допомога соціальної спрямованості. Та головне, що завдяки проекту МКЧХ нам вдалося зберегти кадри. На жаль, не всі регіони області задіяні — проект функціонує на прифронтових територіях до кінця 2019 року. Ми розуміємо, що підтримка МКЧХ колись закінчиться, тож дбаємо про перспективу. Підготували свою програму діяльності патронажної служби Червоного Хреста в нашій області та пропозиції щодо її фінансової підтримки з коштів обласного бюджету.