Наприкінці минулого року житомирців змусили вистоювати у довжелезних чергах по довідки про місце реєстрації дитини. За задумом міської влади, всі школярі і вихованці садочків мали підтвердити свій статус жителів обласного центру. Мовляв, із бюджету Житомира кошти мають спрямовувати лише на місцевих, а за навчання і виховання всіх іногородніх нехай платять громади тих населених пунктів, де прописані чи, точніше, зареєстровані їхні батьки.

Мабуть, лише близькість виборів Президента і спровоковане сумнівною ініціативою обурення містян змусило тимчасово відмовитися від нового методу економії бюджетних коштів, скандали із розкраданням і негосподарським використанням яких уже стали звичними для Житомира. Однак приклад навіть Києва із запровадженою там картою киянина доводить, що конституційну норму про рівність прав усіх громадян незалежно від раси, статі, майнового стану, місця проживання нахабно і цинічно порушують.

Ніхто не заперечує, що будь-яка територіальна громада за наявності достатніх фінансових можливостей може запровадити додаткові пільги для своїх членів. Однак це не означає, що місцеві органи влади мають право вводити дискримінаційні обмеження для іногородніх, коли йдеться про єдині для всієї країни закони чи інші нормативні акти, хай це пільговий проїзд чи право на освіту.

Це із суто юридичної точки зору, яку чомусь ігнорують, водночас знаходячи час і можливості для скасування через Конституційній суд кримінальної статті «за незаконне збагачення». Якщо аналізувати освітню проблему з точки зору справедливості, а не закону, які в Україні не завжди є синонімами, то не лише місце реєстрації визначає приналежність до місцевої громади.

У Житомирі, Києві та всіх великих містах є численна категорія цілком працездатних корінних жителів, які фактично ведуть паразитичний асоціальний спосіб життя, безбідно існують завдяки здаванню в найм колись безкоштовно отриманого від держави житла або перетворили народження дітей на засіб свого фінансування за рахунок отримуваних допомоги і пільг. Натомість дедалі більшу частку надходжень до місцевих бюджетів забезпечують іногородні, які щоденно приміськими маршрутками чи електричками добираються на роботу і з роботи або винаймають квартири, фактично вже переїхавши разом із дітьми до великих міст, де є робота і хоч більш-менш прийнятна зарплата за неї.

Саме цю категорію громадян, які власною працею і податками забезпечують левову частку бюджетних надходжень насамперед у малопрестижній для корінних житомирців і киян виробничій сфері, нині намагаються обкласти подвійним оподаткуванням. Мовляв, працюйте в нашому місті, але не забувайте, що ви безправна «ліміта», а тому маєте вивезти своїх дітей на навчання і виховання за місцем реєстрації. Чи, у кращому разі, вимагайте від місцевої влади за місцем своєї суто формальної прописки, де від вас до бюджетів громад не надходить ні копійки податків, платити за навчання ваших дітей у місті, де ви працюєте, і, відповідно, перераховуєте належні за законом платежі із зарплат.

Неважко спрогнозувати відповідь більшості приміських громад, за винятком хіба що подібних до «царського» села Козин, в якому, однак, навряд чи живуть мігранти-заробітчани, а дітки навчаються в платних гімназіях і коледжах навіть не Києва.

Отож єдино правильним рішенням має стати узаконення «золотого правила»: хто сплачує податки в місцевий бюджет, той нарівні з місцевими зареєстрованими і прописаними мешканцями користується всіма належними за законом правами — від виховання й навчання дітей у садочках і школах до отримання медичних послуг. Інший підхід і антиконституційний, і несправедливий. А депутати й міські голови, які гноблять іногородніх годувальників своїх міст, мають усвідомити, що життя не за законом і совістю, а за «понятіями» ще ні для кого добром не закінчилося.