У нас стільки всього, що багато чого бракує. Це спало на думку, коли в одному із сіл побачив оригінальний пам’ятник. Він великий і створений довільно. Хто на постаменті — чоловік чи жінка, важко сказати. Волосся коротке, тулуб плоский. Не на руках, а на лівому плечі фігури сидить голий хлопчик. Хто це?  Права  рука скульптури піднята  до неба і тримає брошуру «Програма КПРС (для юних — комуністична партія Радянського Союзу). Накидка на плечах за формою нагадує розкриті крила.  На тулубі стрілки йдуть униз. Основа всього — земля? А може, вони просто вказують на широку панель у підніжжі, на якій зображено символи — від прадавніх людей до обличчя космонавта, від червоноармійця — до єгипетської жриці. Обличчя жриці, над головою якої змія,  подано великим планом і чомусь у центрі панелі. Пам’ятник із бетону, однак очі ніби живі.

Які думки скульптор (ще в період СРСР) заклав у своє творіння,  достеменно знає лише він. Проте вже немає тієї епохи. Чи була вона суцільним негативом? Мабуть, ні, бо то була чиясь молодість, повна надій. Попри червоний терор, репресії, розстріли, Голодомор,  виселення в табори  Сибіру, а також Другу світову війну, українці тоді підняли економіку своєї республіки чи не найвище серед республік колишнього СРСР. Хіба це не свідчить про силу української нації? Маємо гордитися своїми батьками і дідусями. Гордитися і йти вперед.

На жаль, за понад чверть століття незалежності нині лише формуються певні інститути, які мають вирівняти криве. Та й чи живемо самою правдою (а не кожен власною) — це ще питання. Тому ті, де рівень життя і розвитку суспільства на голову вищий, нам кажуть, що і як маємо робити. Складається враження, що без підказок ззовні українських олігархів і надалі все влаштовувало б.

Українські села можна поділити на два типи: ті, в яких є господарський двір сільськогосподарського підприємства (або його філія), і ті, в яких немає. У цьому селі немає. А був колгосп-мільйонер. Утім, тепер багато чого вперше, ніби незалежність починалася з цілини.

Тут майже 15 років малята не мали де  розвиватися в гурті, привчатися розуміти одне одного. Лише торік відкрили дитсадок у приміщенні місцевої школи.   Вона красива — двоповерхова, на два крила. Усі її класи і кабінети хоч зараз готові чути гомін майже 200 дітей, як було колись. Однак у ній лише 36 учнів, з них частина на дистанційній формі навчання. Може, малята підростуть і ситуація зміниться?

Запитав про це у місцевому ФАПі в жінок. Вони не впевнені в майбутньому села: дітей народжується мало. «Яка перспектива, якщо наші чоловіки на заробітках за кордоном?» —  почув  у відповідь.

Люди в цій місцевості живуть віками. На території сільської ради   кілька десятків гектарів становлять землі історико-культурного призначення. Там копають археологи. Краяни теж збирають старожитності, зокрема в бібліотеці вже чимало експонатів для створення музею. Є в ній і неабияка колекція вишиванок. «Наші вишиті сорочки, яким по 100 років,  не раз хотіли купити під час виборів кандидати в народні обранці, але не продаємо. Це наше культурне надбання», — запевнила завідуюча бібліотекою.

Тутешні не ліниві. Хоч у половині дворів у селі не живуть, усі городи обробляють. Село живе з молока, даючи роботу переробним підприємствам, і так працює на економіку країни. Також тримають свиней і  птицю: на пай мають зерно. Щоправда, не все гладенько. Сільськогосподарське підприємство, яке довгий час орендує земельні паї, податок на доходи з фізичних осіб сплачує іншій громаді — за місцем своєї реєстрації. Але ж ресурси воно використовує тутешні. Чи справедливо це?

Із децентралізацією в село прийшли зміни. Створили об’єднану територіальну громаду, з допомогою держави прокладають водогін, освітлюють вулиці, а інвестор подбав про дорогу. Є усвідомлення, що треба дбати про наповнення сільського бюджету.  Частина селян уже здала в оренду земельні паї фермерові, який хоч і з сусіднього села, але зі своєї ОТГ (це з його допомогою відкрили дитсадок). Тож кожний дбає не лише про себе, що природно, а й починає перейматися інтересами громади, що необхідно. Може, справді вертає на краще.