У річниці лихоліть згадуємо передусім про тодішню міжнародну обстановку, політичну ситуацію, воєнний стан. І за цими важливими аспектами мало звертаємо уваги на рівень життя громадян. У радянських книжках і фільмах про події напередодні Другої світової війни, 75-ту річницю початку якої невдовзі відзначатимемо, зображали щасливих людей. Вони гуляли в парках, де грали духові оркестри, відвідували кіно, ласували тістечками і морозивом. І тільки 22 червня 1941 року віроломний ворог поламав цю мирну ідилію.

Та чи насправді пересічна радянська людина стала заможною за 20 років мирного часу після громадянської війни? Чи наїдалася вона, чи мала що вдягнути, чи був у неї вільний час, зрештою чи мала змогу розважатися? Селянин, який пережив колективізацію, рятувався від голодної смерті у місті, де жилося ситніше. Однак у написаних після війни за кордоном спогадах «Велика Вітчизняна війна» колишній радянський службовець Федір Пігідо-Правобережний запевняв, що й містяни ледь зводили кінці з кінцями. 50-річний киянин Федір Пігідо щодня збивався з ніг, щоб хоч якось прогодувати сім’ю: себе, дружину, інваліда праці з пенсією 16 карбованців (півкіла ковбаси) і доньку: «Останні роки перед війною я мусив особливо багато працювати. Власне, я весь час мав дві роботи: в тресті будівельних матеріалів, а з 1936-го — в Главметізі, де я одержував 500, потім 600 і останні три роки 750 карбованців місячно, та одночасно вечорами — в інституті (Ірпінський політехнічний технікум. — Авт.), де я діставав ще 250—300 карбованців полекційної оплати в зимових місяцях, коли велося навчання. Поза тим, правда, я ще мав працю в Сілікатному науково-дослідному інституті, а останні три роки — при дослідній лабораторії катедри будівельних матеріялів (Київський будівельний інститут. — Авт.), на окремі завдання інституту проробляв якісь спеціяльні теми. Такі роботи траплялися двічі-тричі на рік і давали на загал 1500—2000 карбованців річно» (мову спогадів збережено. — Авт.).

Грошей не вистачало, тож службовець узявся читати лекції партійцям і директорам заводів в Інституті підвищення кваліфікації інженерів та господарників: «Для душі така робота давала мало, але… вона давала можливість принести щомісячно додому ще якихось пару сотень». Такий вигляд мав передвоєнний діловий Київ: «На ранішні лекції я біг ще по заспаних вулицях міста, правда, зустрічаючи вже багато люду — робітники спішили на фабрики, робітниці несли закутаних сонних дітей до дитячих ясел, щоб «здати» їх на день з тим, щоб по роботі знову забрати їх та бігти додому, навідуючись дорогою до крамниць — «що дають?», бо ж дома чекав ще немалий шмат роботи: треба піти в чергу щось купити, щось зварити, впорядити чоловіка та дитину, помити білизну, ну, і по всьому тому якось виспатися. З ранішніх лекцій я поспішав до тресту, бо хоч і мав дозвіл на ці лекції, але запізнення на 10—15 хвилин загрожувало негайним судом, тюрмою, або частіше примусовою роботою».

…О третій, а іноді о четвертій по обіді, я мчав далі до інституту, щоб десь коло одинадцятої години ночі доплентатися додому «обідати», послухати вечірніх радіовисилань, почитати, опочити в домашньому оточенні… Так з року в рік».

Під лежачий камінь вода не тече, і за будь-якої влади доводиться багато працювати. Але ж чи забезпечувала себе і рідних людина, яка набрала робіт як собака бліх? У відповіді пана Федора відчай: «Совєтське життя — це не значить добра, вигідна квартира, служниця, добре вбрання, тонка, з доброго полотна білизна, особисте авто, театр, вечеря з товаришами в ресторані і тому подібні буржуазні вигадки. Ні, життя по-нашому — це мати змогу іноді купити білого хліба до чаю, тричі на тиждень — м’ясо, бодай раз на півріччя — курча, раз (щонайбільше — двічі на тиждень) придбати для дитини літр молока; у суботу, чи то пак напередодні вихідного дня, знову-таки для дитини купити 100 грамів доброї ковбаси за 2 карбованці 70 копійок (не кілограм — 100 грамів), а дитина ж так любить оту так звану шинкову ковбасу, ще рідше — попестити дитину яблучками (3—4 карбованців за кілограм) або «мандаринками» — добрі апельсини це безбожно дорога річ і дозволити собі не можна.

Купити дві, а бувало й три пари черевичок дочці (продукція совєтських фабрик поганенька і б’ється скоро), а це щонайменше коштує 200 карбованців за пару; а, боронь боже, пальто дочці теж, бідно, 700—800 карбованців, а спідничку, а якесь убраннячко, та й не одне — це ж дівча на вирості; а право навчатися в школі, а вчителька музики, а... та хіба все перелічиш?» 54 карбованці щомісяця за невеличку кімнату, гроші на дрова, компослуги, світло і гас, «бо ж не менше половини часу електрику не подають: аварії, нестача вугілля та інші диверсії всіляких шкідників — і доводиться сидіти при гасовому каганці».

Службовець переконує: більшість інтелігентів підхалтурювала, щоб якось животіти. Попри труднощі, Федір Пігідо міг заробляти щомісячно 1000 карбованців, натомість зарплата радянських трудящих була втричі меншою — 350. Такий уклад життя в СРСР, на переконання автора, не був випадковим. Народ навмисне вимотували біганиною за шматком хліба, щоб він не мав часу на дозвілля, зайві думки та критику влади. А невдовзі в містах і селах чимало людей зустрічали нацистів хлібом-сіллю на вишитих рушниках як визволителів від більшовицького рабства.

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»