У цивільному житті військово службовець 39 окремої бригади берегової оборони з позивним «Колючий» займався промисловою риболовлею на маломірному судні. У військо прийшов як гранатометник. Тоді він і гадки не мав, що повернеться до штурвала човна, але вже як «драйвер», який переправлятиме групи бійців на лівий берег Дніпра та острови і відповідно забиратиме звідти.

На воді, немов удома

«Колючий» — кремезний чоловік, на перший погляд здається суворим. До того моменту, доки не усміхається, коли чує, що до нього звертаються на ім’я.

«Віталій… Я вже й забув, коли мене так називали. Звик тут, що кличуть на позивний. Удома теж. Бо «Колючим» мене охрестили ще в дитинстві: якось приніс у дитсадок колючки і трохи там поганяв дітлашню, відтоді мене навіть батьки так називають», — розпливається він в аж ніяк не колючій усмішці.

Керування човном — надзвичайно важлива місія під час амфібійної операції. І так само небезпечна, адже йти річкою доводиться під щільним вогнем, а укриття на воді не знайдеш. Попри все це «драйвер» має продовжувати рух, зберігати спокій, не втрачати концентрації. І при цьому транслювати упевненість бійцям, які сидять на човні поряд з ним, не виказуючи власного страху.

«Колючий», за його словами, завжди почувався на воді немов удома. Ще раніше знався на човнах, умів не тільки кермувати, а й за необхідності щось полагодити. Тому швидко відгукнувся на заклик командира долучитися до групи «драйверів». Тоді, влітку 2023 року, саме починалася операція на лівому березі Дніпра і потрібні були добровольці-човнярі. Напруження було колосальним, робота — майже цілодобовою.

«Розпочавши штурм лівого берега, ми працювали і вдень, і вночі. За добу я міг виїжджати сім разів і більше. Постійно чергували на березі біля човнів. Утомлювався так, що спав навстоячки. Тоді «драйверів» було небагато, постійно треба було здійснювати ротації груп, евакуацію поранених. Човни ходили, як рейсові маршрутки, тільки без графіка», — згадує Віталій.

На той час ніхто не мав досвіду участі в амфібійних операціях. Усього навчалися, так би мовити, в бою. «Колючий» пригадує, як довелося діяти, коли на човен уперше полював FPV-дрон.

«Якось після обіду забирав поранених. Ідемо Дніпром, раптом чую позаду незвичний звук. Дивлюся на бійця, який сидить на носі човна лицем до мене, і бачу, що він інстинктивно заплющує очі, немов перед ударом. Я машинально звертаю вбік — у цей час за кілька метрів від нас вибухає FPV. Це було вперше в моєму досвіді. Після цього ми почали вчитися тікати ще й від дронів. Зокрема поставили РЕБи на човни», — розповідає «Колючий».

Першочергова ціль для ворога

Усі човни завжди були напоготові, адже бойове завдання могло надійти в будь-який момент. Командування дає маршрут, точку, куди треба дістатися, — і вперед. Дуже важливо, зауважує боєць, розуміти, як ти будеш пересуватися, скільки часу маєш на очікування, де саме на тебе чекає група.

«Кожен виїзд — це лотерея. Бо стрілятимуть у тебе в будь-якому разі. Завдання «драйвера» — мінімізувати ризик влучання в човен. Звісно, в бойових умовах керувати човном набагато складніше, ніж у мирний час. Ти йдеш під артилерійськими та мінометними обстрілами, за тобою стежать FPV, «мавіки» зі скидами тощо. Постійно треба маневрувати, дрифтувати, не втрачаючи самоконтролю. Головне — не розгубитися. Мати план дій на будь-яку ситуацію. Зокрема знати, що робити, якщо раптом човен зупиняється на воді через пошкодження. Тоді треба запитувати другий човен, який візьме тебе на буксир. На місці стояти не можна! Бо човен — це завжди першочергова ціль. Якщо траплялося стати на воді, ми гребли веслами, шоломами, автоматами — хто чим. Аби лиш рухатися», — розповідає військовослужбовець.

Уміння ухвалювати екстрені рішення для «драйвера» безцінне. Часто воно рятує життя не лише керманичеві, а і його пасажирам.

«Якось була ситуація, коли ми йшли двома човнами до лівого берега. На підході росіяни так почали крити узбережжя, що неможливо було навіть наблизитися до берега. Тоді ми з напарником, який кермував другим човном, зробили хитрий маневр. Один брав на себе вогонь, підходячи ближче до ворога, а інший у цей час висаджував одних бійців і забирав інших. Потім ми помінялися ролями. Це було спонтанне рішення, але воно виявилося дуже ефективним», — згадує «Колючий».

«Драйвер» бере на себе величезну відповідальність за побратимів. Думка про те, що саме від тебе залежить, чи дістануться вони до точки призначення, є, з одного боку, найбільшим моральним тягарем, з іншого, — найвищою мотивацією. Особливо коли забираєш групу із завдання чи евакуюєш поранених.

«Насамперед усвідомлюєш, що на тому березі на тебе чекають люди, які тривалий час виконували виснажливі бойові завдання. До того ж серед них є поранені. Їх треба якомога швидше доправити в безпечне місце, до медиків тощо. Ось це мотивує найбільше. Тоді більше думаєш не про себе, а про них. Коли я потрапив у шпиталь, до мене приходили ті побратими, яких урятував чи вчасно вивіз. Дякували мені, підтримували, і це додавало сил», — зізнається «Колючий».

Досвід вивчають і наші партнери

Човнярі, хоч і є «козаками із залізними яйцями», як називає колег «Колючий», так само змушені боротися із власними емоціями, долати страх, невпевненість.

«Перед виїздом я постійно собі говорив, що все буде добре. Молився. А під час роботи завжди намагався бути на позитиві. Анекдоти, жарти, якісь історії травив. Коли нас обстрілювали, кричав: «Що, п…ри, закінчилися нормальні боєприпаси, що ви в нас дитячими петардами стріляєте?!.» Ти не маєш права піддаватися слабкості. Коли показуєш свій страх, на човні починається паніка. Тому смієшся і навіть співаєш», — пояснює «драйвер».

Найбільше хвилює момент у поверненні, зауважує Віталій, коли човен проходить найнебезпечнішу зону на воді, а хлопці розуміють, що найгірше позаду.

«Я починаю спокійно їхати, підкурюю цигарку, і всі одразу розуміють, що можна розслабитися. Атмосфера на човні моментально змінюється, зникає напруга. Часто хлопці співають гімн України. Це незабутня картина — човен на Дніпрі, з якого лунає: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». Усі обговорюють, що робитимуть, коли прибудуть на базу. Вони щасливі. Дивишся на них і теж відчуваєш ейфорію», — усміхається він.

Дві обов’язкові процедури після завершення роботи, за словами човняра, — поспати і відвідати медиків.

«Після повернення я традиційно йшов на крапельницю. Контузій у мене ой як багато! Іноді здавалося, що крові в моєму організмі більше немає — лише хлоргексидин у венах», — каже «Колючий».

Загалом він здійснив понад 100 рейсів на лівий берег як «драйвер».

«Точну кількість не рахував, бо для мене це не мало жодного значення, та й часу для таких підрахунків не було. Легких виїздів, тобто без обстрілів, за цей час було всього два. Усі інші по-своєму складні», — знизує він плечима.

Зараз свій досвід він передає побратимам, зокрема й новоприбулим бійцям.

«Пояснюю нюанси поводження з човном, особливості керування цим транспортним засобом. Подолання водної перешкоди — це специфіка нашої бригади, тому кожен має оволодіти базовими навичками. Зовсім не обов’язково, що людина виконуватиме функції «драйвера», але потрібно, щоб вона знала, як правильно завантажитися і вивантажитися з човна, на якій швидкості можна маневрувати, де треба скинути газ, щоб не перевернутися. Бо траплялося, що «драйвер» зазнавав поранення, а хлопці навіть не знали, як запустити двигун. Зв’язувалися по рації, і їм тоді пояснювали, що далі робити. Краще цього навчитися заздалегідь», — упевнений Віталій.

Цікаво, що він мав нагоду поділитися своїми знаннями ще й з іноземними інструкторами, коли був на навчанні за кордоном.

«Так, трохи додав елементів у їхню програму занять. Щоб військові могли не просто покататися на човні, а імітувати бойові умови. Підрозділи, які брали участь у форсуванні Дніпра, мають унікальний досвід, який вже вивчають у військах країн-партнерів. Тому вони були вдячні мені за пропозиції», — підтверджує він.

На запитання, чи хотів би повернутися колись до своєї цивільної спеціальності, «Колючий» відповідає коротко і категорично: «Ні».

«У човен сяду, рибалитиму, а ось працювати постійно на воді більше не зможу, якщо чесно. Занадто багато спогадів про ситуації, які не хотів би переживати знову навіть подумки. Краще щось будуватиму», — резюмує «драйвер».

Людмила КЛІЩУК,
АрміяІnform, онлайн-видання Міноборони