У цей час системного політичного, силового зрадництва, підступності, лицемірства й цинізму державі як ніколи потрібна єдність, що ∂рунтується на правді. Народ і надалі безсовісно обманюють. Люди знають про це, та нічого вдіяти не можуть. Тому правда потрібна передовсім нашим державним лідерам. Вони повинні забезпечити життя правдиве. Буде правда — буде справедливість, мир і любов між нами.

Якось у Тернополі зустрівся зі знайомим, що приїхав зі сходу країни опонувати дисертацію. Настрій у нього був похмурим. Давалася взнаки психологічна напруженість, спричинена воєнним діями на Донбасі. Підступний ворог, незважаючи ні на що, здійснює збройні провокації. Обережно заговорив із ним про життя-буття. Він дивувався нашому спокою та усміхненості. Поглянувши на заможні будинки у приміській зоні, зауважив: від них, від ненаситності власників цих хоромів — біда, ненависть, кров і війна. Спробував, було, йому заперечити, але він лише сумно похитав головою: реформи гальмують, закордонні валютні ін’єкції спрямовують не на розвиток національної економіки, а… хтозна куди.

Євангельські знання з милосердя й гуманізму, що нагромаджувалися від Різдва Христового, чомусь не дуже доступні нашим сучасним лідерам. У багатстві — демонічна сила, вона й паморочить голову. Всі ніби закомплексовані сатаною, без упину змагаються у збагаченні, хизуються власними величезними «хатами», дорогими автомашинами, літаками, яхтами, які придбали хитрощами, за рахунок недосконалості господарських механізмів і законодавства, а простіше, через обман. І триває все це на тлі народного зубожіння.

Уже чверть століття новітньої української історії брехуни за брехунами шастають туди-сюди, обіцяючи все й нічого не виконуючи. Революцією гідності хотіли зупинити це, але не вдалося. Багато політиків на словах демонструють гуманізм, а насправді за ними немає нічого, крім цинічного прагнення збагатитися на чужій біді, за рахунок довірливих громадян, які заради миру готові віддати людині в камуфляжі останню копійку. Численні генерали, полковники, безпекові службисти отримують платню, перебуваючи на дистанціях, куди куля не долітає. Оберігають власні маєтки.

У нинішніх умовах лідери держави повинні з усіх міжнародних трибун на повен голос говорити про віроломство брехливого північного сусіда. Тим часом, прикриваючись дипломатичними положеннями, скромненько заявляємо про сепаратизм, тероризм, агресію. Хіба можна витримувати добрий вираз обличчя, коли бандюга взяв тебе брудними руками за горло й тримає вже два роки?

Чому досі не розроблено державницької ідеології? Чому український теле- й радіоефір звучить переважно мовою окупанта? Чому замість українських свят відзначаємо совково-російські? Чому, зрештою, й досі наша мова ходить у наймичках на своїй землі? Чому за наявності численних служб не розкриють справжніх облич російських паяців з українськими прізвищами — Плотницького й Захарченка? І ще чимало таких «чому?», які обходять увагою наші державні мужі.

Звертаючись до російських і українських можновладців, бажаю, щоб плач осиротілих дітей, лемент матерів дійшов до їхніх вух і сердець. Хочу, щоб біль стражденної України відлунням відгукнувся у 180 поневолених і пограбованих народів Росії й щоб і вони отримали нарешті довгождану волю.

У російській пісні періоду більшовицького перевороту й громадянської війни розчарований російський офіцер, який відбував із Криму до Туреччини, з подивом запитує колегу: «Зачем нам, поручик, чужая земля?» Справді, навіщо вам чужа земля, коли у власній державі не можете дати ради? Півтисячі кілометрів роз’єднують села — ні дороги, ні зв’язку, ні культури…

Летять роки, змінюються століття. Висновків із прикрих уроків — жодних. Російський народ, мов у темниці, нічого не бачить і у хмільній каламуті бачити не хоче. Плач, російський народе, бо маєш брехливих лідерів, які, самі збагачуючись, дітей вчать у Європі, там свої багатства зберігають, цілковито не турбуючись про тебе, втягують світ у третю світову війну, в якій ти знову самовіддано платитимеш мільйонами життів, гинутимеш за незрозумілі ідеали, до речі, так, як і в Другій світовій. Плач, бо твої володарі не можуть дати ради не то що окупованому Криму, а й власним територіям, зате грабують, вивозячи до Росії фабрики й заводи з розорених Донецька і Луганська.

По-християнськи співчуваю тим, хто страждає від непоправних втрат на війні. Ще більше — тим, хто нагарбав надміру, бо з усім колись-таки доведеться розпрощатися і з прокляттям іти в небуття! Це не погроза — закономірність. Так було дві тисячі років, так є і на початку третього тисячоліття, так буде завжди з тими, хто не хоче вчитися в життя. Можливо, правильно сказав колега з Донбасу: «Від них, від їхньої ненаситності — біда, кров і війна». Хто користується цими жертвами, того неодмінно буде покарано. 

Богдан АНДРУШКІВ,
професор Тернопільського національного технічного
університету імені Івана Пулюя,
для «Урядового кур’єра»