У Сумах гаряча новина. З 1 березня батькам, діти яких навчаються у загальноосвітніх школах чи відвідують дитсадки, вже не доведеться платити гроші на так зване поточне утримання закладів. Іншими словами, припиняться  побори на придбання швабр, фарби, крейди, ганчірок, віників.

Перелік можна продовжувати, бо «дірок» у забезпеченні навчально-виховного процесу і справді стільки, що лиш устигай затуляти чи церувати. Не випадково батьки малечі й школярів на кожен новий навчальний рік чекають з острахом: наскільки зросте плата за те, що їхні сини і доньки здобуватимуть обов’язкову загальну освіту або ж відвідуватимуть улюблені «Сонечка», «Веселки», «Журавлики»?

В обласному центрі вирішили розімкнути зачароване фінансове коло. Як заявив на початку цього року міський голова Олександр Лисенко, місцева влада порахувала: щоб батьки не сушили голів, де взяти додаткові гроші, потрібно 16 мільйонів гривень на рік.

Сума чимала, хоч і підйомна для міського бюджету. Але не відразу. Спершу планували знайти у бюджеті 8 мільйонів, а в 2017-му — вдвічі більше. Тобто плавно перейти до повного бюджетного фінансування.

Та запустивши маховик благого наміру, з’ясували: батьки не бажають миритися з такою практикою і на недавно проведених загальних зборах частина вирішила відмовитися від подальшої плати.

Так постановили не в усіх навчально-освітніх закладах, однак прецедент створено. Тому решта татів і мам цілком резонно замислилися: а ми що — руді? Чому хтось не платитиме, а ми тягтимемося з останньої копійки? Тож хотіли чи ні, а проблема не просто зринула на поверхні, а залишилася на ній у всій своїй повноті й фінансовій непривабливості.

То що робити? Де брати гроші, бо цьогорічний бюджет і так ледь витримує навантаження?

Доки думали, рятівний круг запропонувала частина депутатів міської ради. Оскільки для кожного з них на цей рік заплановано по 200 тисяч гривень на виконання їхніх передвиборчих програм та запитів виборців, то чому б половину не віддати на поточні шкільні потреби? За найскромнішими підрахунками, набереться кругла сума, і вже можна на щось сподіватися.

Але так вважають не всі народні обранці. Частина з них цілком резонно запитує: а як бути з ремонтом доріг, вуличним освітленням, упорядкуванням територій і розв’язанням десятків інших проблем, що обсідають місцеву громаду з усіх боків? Залишити їх напризволяще? Може трапитися, що місто зупиниться у розвитку і нагадуватиме драглисту територію без озеленення, дитячих майданчиків, із занехаяним громадським транспортом. Зате без шкільних поборів. Хоч і гіпотетичне припущення, та не позбавлене здорового глузду. Якщо ковдра куца, то хоч як її діли чи перетягуй, все одно на всіх не вистачить.

Оголилася проблема, і в Сумах вона поки що залишається, хоч і з чіткою перспективою розв’язання, на відміну від сотень інших міст і сільських населених пунктів, де шкільна плата ввійшла у звичку.

З огляду на рішучу налаштованість міської влади, все-таки є надія, що Суми на практиці стануть піонером і першопрохідцем на цій тернистій і вибоїстій фінансовій дорозі.

Тоді вже й решта обласних, районних центрів, сіл і селищ, а з ними і столиця постануть перед дилемою. І навряд чи вдасться її спустити на гальмах. Бо ж резонно постане запитання: якщо в Сумах із батьків зняли шкільний гривневий тягар, то, може, так треба зробити і в себе?