4 травня 2016-го зовсім не травневий холод пронизував до кісток. Але приміський Корнин уперто і довго стояв на колінах в очікуванні: так односельці востаннє зустрічали свого Героя — 21-річного Ромчика Свіржевського. Встелена живими квітами дорога на тлі величезного прапора України — це назавжди врізалося і в мою пам’ять. Тоді вперше в житті побачила сльози на очах свого чоловіка: він не плакав, навіть коли відійшли у вічність його старенькі батьки. А тут — майже ровесник нашого сина.

«Вона була не на цьому світі»

1 травня, на Великдень, Роман ще встиг зателефонувати мамі й привітати всю сім’ю зі святом. А далі його мобільний замовк. Назавжди. Оксана Свіржевська ще не знала про це, але ніяк не знаходила собі місця: материнське серце не обдуриш. Щастя, що тоді поруч опинилася досвідчений психолог Ольга Яковлєва:

— Мама була не на цьому світі ще принаймні пів року. Петро, батько, тримався трохи краще. Їм дуже допомагала старша донька Люба, стежила, щоб обоє вчасно вживали ліки. А ще треба віддати належне, одразу ж простягнула руку допомоги місцева влада. Перший заступник голови Рівненської райдержадміністрації Сергій Подолін, голова районної ради Віталій Стельмах, Корнинський сільський голова Роман Горбатюк-Василейко робили все, щоб родина не почувалася самотньою у своїй біді, — гортає сторінки пам’яті пані Ольга.

І сталося неймовірне: мамине серце поступово відтануло із суцільної криги, й вона повернулася до повноцінного життя. Незадовго Оксані Свіржевській запропонували участь у пілотному проєкті із соціальної реабілітації родин загиблих та учасників АТО, який фінансувала районна рада та обласний центр зайнятості. Кому ж краще порозумітися з родинами захисників, як не мамі того, хто поклав голову за Україну? Вона погодилася: постійне спілкування з близькими за духом людьми додавало життєвих сил і не давало змоги замкнутися в собі.

Вона брала на олівець проблеми земляків і спільно з місцевою владою їх розв’язувала. Комусь треба дровами на зиму запастися, а в когось системні проблеми з лікуванням чи реабілітацією. Нерідко доводилося водити за руку по інстанціях членів родин захисників: ось тут можна оформити гарантовану державою 75-відсоткову знижку на комунальні послуги, а тут — путівку на санаторно-курортне лікування.

Багато разів їй казали: «Ви перша людина, яка запитала, чим і як ми живемо». Ті слова і розривали на шматки, й водночас гріли її душу. Адже люди, яких зріднила біда, готові були впустити у своє серце не когось іншого, а саме її — матір Героя.

Проєкт, який мріяли поширити на всю Рівненщину, на жаль, проіснував лише півтора року. Та Оксана Свіржевська твердо сказала собі: допомагатиму людям і далі. І вступила до університету «Україна» вчитися на соціального працівника.

Нині вона соціальний працівник Корнинської об’єднаної територіальної громади, який опікується майже сотнею родин захисників. Саме стільки її найближчих земляків уже виконали громадянський обов’язок перед Україною. Роман Горбатюк-Василейко, якого обрали головою новоутвореної ОТГ, не натішиться її роботою.

Оксана — працівник не кабінетний: то вона просить машину, щоб відвезти когось із хлопців на обстеження до діагностичного центру чи обласної лікарні, то долучається до нового соціального проєкту, то вже домовилася з головним лікарем госпіталю для ветеранів про чиюсь реабілітацію, швидше, мовляв, везімо, доки сім’я не передумала. Одне слово, поспішає огорнути своїми теплими крилами тих, кому це потрібно. Вона вже навчилася бути сильною:

— Багато ще в нас чиновницької броні, яку складно пробити, тому й не хочуть хлопці та їхні родини ходити по кабінетах: не сприймає цього їхнє внутрішнє «я», — розмірковує Оксана. — Я ж стою за них горою. Часто головні лікарі кажуть мені: якби не ви, ми, може, й не надали б цим людям послуг безплатно. Обласна рада цього року передбачила пів мільйона гривень на зубопротезування та діагностичне обстеження наших захисників, а про родини загиблих забули. Тепер, після нагадування, ми там з’явилися.

І так, вважайте, чи не на кожному кроці: пів країни плаче, пів країни скаче. Живемо неначе у двох паралельних вимірах. Може, тому війна на сході так затягнулася? Не раз ставлю собі це запитання й не знаходжу однозначної відповіді. Хоч розумію, що геополітика — річ страшна. Її вершать правителі, а розплачуються (і як дорого — життями!) звичайні сини звичайних українських матерів.

Не потонули в океані сліз

У рівнянки Наталії Борисенко війна путінського режиму проти України забрали єдину кровиночку — сина Олександра. Та ця Мати теж змогла піднятися над своїм невимовним горем і не потонути в океані сліз заради завтрашнього дня України. Нині вона очолює громадську організацію «Єдина родина Рівненщини», яка об’єднує сім’ї тих, хто поклав на вівтар нашої незалежності найдорожче — своїх синів.

Скільки дерев на пам’ять про них вони посадили, скільки вареників на передову наліпили невтомними руками — вже не перелічити. Не обділяють увагою дітей захисників, разом їздять на прощі святими місцями. Нещодавно повернулися з духовного центру в Зарваниці.

А ще матерів якимось потужним магнітом тягне у Лішню на Тернопіллі до єдиної в Україні каплиці-пантеону героїв цієї війни, де навіки вкарбовано у граніт їхні імена. Капелан Андрій Любунь з допомогою небайдужих втілив свою ідею. Шкода тільки, що тих карбів усе додається.

Тут рідні об’єднуються в молитві до Всевишнього, аби вберіг українських синів від смертей і послав нам довгоочікуваний мир. Але щоб Україна не стала перед ворогом на коліна.

Наталія Борисенко була серед тих 12 матерів, чиї художні портрети цього року прикрасили виставку в Музеї історії Києва до Дня матері. А ще разом з іншими мамами, що осиротіли, як і вона, нещодавно взяла участь у фотосесії «Я — українка, я — мама Героя!», яку в Рівному організували для них волонтерка Вікторія Шинкаренко та фотохудожник Олександр Харват. «Коли ці ще зовсім молоді мами одягнули вишиванки й намисто, в них навіть постава змінилася!» — сказала Вікторія, яка тепер хоче видати календар з образами матерів-берегинь. Дивлюся на ті фотографії, й мені здається, що вони таки змогли народитися вдруге.

— Для мене ці жінки — то неймовірна сила духу, приклад, як переступити через власну незагоєну рану й жити для інших, — відкриває душу психолог Ольга Яковлєва. — Як вони підтримують одна одну, яким надприродним магнетизмом володіють! Коли йшли в колоні маршу Гідності, здавалося, що ми ріка, а по обидва боки — її береги з людей та квітів. Нам встигали передати квіти, а звідусіль чулося: «Дякую, дякуємо!» У такі хвилини розумієш: ось воно, громадянське суспільство, яке неодмінно обстоїть свою державу. А на ветеранському форумі «Там, де ми, там Україна», чомусь думала: Україна ще й там, де є такі матері».

Так у пані Ольги народилась ідея соціального проєкту «Рівненщина — суспільство поваги та підтримки». Адже системна й цілеспрямована соціальна реабілітація захисників України і членів їхніх родин має бути доступною для них у кожній громаді. Тому робити це треба в комунальних закладах, які до людей найближче. Семінари, тренінги, консультації фахівців — таким соціальним рентгеном та потужною інформаційною підтримкою охопити всю область. А ще йдеться про створення інтерактивної карти з повною інформацією про захисників Рівненщини, які, на жаль, відходять у кращі світи не лише на війні. За останній рік не стало чотирьох бійців Рівненського батальйону самооборони «Горинь»: онкозахворювання, ДТП.

А я думаю про таку цілеспрямовану роботу в усій країні. Адже в Україні, на жаль, і досі немає програми комплексної реабілітації ветеранів війни, що триває шостий рік. Нонсенс — але, на жаль, факт. Що ж виходить: одна мати Оксана Свіржевська може опікуватися ста сім’ями і розв’язувати їхні нагальні проблеми, а вся держава оточити турботою своїх захисників — ні?!

У кабінеті міністра — теж портрет  мами

Міністр з питань ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб Оксана Коляда нещодавно повісила в своєму кабінеті портрет Ірини Ряженцевої, повідомивши про це на своїй сторінці у фейсбуці. Це мама молодшого сержанта Сергія Ряженцева, який загинув на День Незалежності 24 серпня 2014-го.

Під її пильним поглядом міністр заявила: державну цільову програму реабілітації ветеранів уже передали на розгляд уряду. Матері сподіваються, що лежати їй у кабінетах, чи то пак, у файлах комп’ютерів, недовго. А відкриття Національного центру лікування посттравматичних стресових розладів у Пущі-Водиці Оксана Коляда анонсувала вже з початку наступного, 2020-го. Це саме те, що допікає бійцям та їхнім родинам чи не найбільше. Якщо там ще й навчатимуть фахівців для роботи в таких відділеннях у регіонах, вкрай потрібна справа зрушить із місця. Адже волонтерський ресурс, хоч би яким потужним він був, не замінить, погодьтеся, цілеспрямованих зусиль держави.

Дуже потрібен Україні й закон про соціальне підприємництво, який регулював би перші паростки цього процесу, що дедалі частіше пробиваються крізь асфальт нерозуміння. Тому часто залишаються на узбіччі вже мирного щоденного життя наші захисники та їхні матері. Ті, хто прокидається й лягає спати з Україною в серці. Ті, хто міг би прислужитися їй, створивши соціальні підприємства: хтось випікав би смачні тістечка, хтось вишивав би сорочки. А ми з вами, відчуваючи і власну причетність до корисної справи, неодмінно це купували б. Саме так працює соціальне підприємництво в Європі та світі — насамперед через самореалізацію людей, які побували у складних життєвих обставинах. Утім, щодо наших осиротілих матерів складні обставини — надто м’яко сказано.

Над ними вони піднялися, але жодним клаптиком рідної землі, скропленої кров’ю синів, поступитися не дадуть: де Мати, там Україна.