«За моїми відчуттями, музеї можуть слугувати молитовними будинками. Це місце, де поважають творчість людини і відчувають спадкоємність, зв’язок із минулим. Це місце дає нам відчуття людської гідності й допомагає прагнути до власної творчої самореалізації», — це слова відомого американського мільйонера-філантропа Нортона Саймона, внесок якого в колишній муніципальний музей був таким, що установу названо його ім’ям.

І в України така благородна діяльність має глибоке коріння. Скажімо, Богдан Ханенко збудував не тільки музей для своїх колекцій, а й дохідний дім поряд, щоб гроші від здачі квартир ішли на його утримання. Не менш знана родина Терещенків, які 80% доходів від своєї діяльності віддавали на благодійництво. Ті суми, які жертвували на духовний розвиток власного народу Костянтин Острозький, Петро Могила, Іван Мазепа, й нині викликають захоплення.

Загалом немає жодного музею в Україні, які у XIX — на початку XX ст. ст. створювали б за державний кошт. Ось і генерал артилерії Павло Потоцький з Полтавщини заснував армійські музеї, зібрав величезну історико-мистецьку колекцію, яка під час перевезення до Києва ледве помістилася в 17 вагонах. Дякою було те, що совіти оголосили його ворогом народу, для якого він творив добро, а своє земне життя він закінчив під Лук’янівською в’язницею — там його забили до смерті.

Це один із прикладів, чому перервалася традиція благодійництва: для радянської влади таке явище було ідеологічно чуже. Нині її намагаються відновити самі музейники. Адже ніде в світі такі установи не виживають тільки власним коштом.

Для нас ця проблема постала як ніколи нагально. На часі осучаснення музеїв, які покликані не тільки зберігати пам’ять, давати знання, а й змінити людину. Бо мають пояснювати наш спадок майбутнім поколінням. Світ змінюється, і запитання, які ми ставимо минулому, щоразу інші. Тому музей має бути творчим, інноваційним, мислячим, і зробити його таким забезплатно не вийде.

Передовсім це непокоїть працівників державних музеїв: розраховувати на зміни, покладаючись лише на вкрай обмежені бюджетні надходження, складно. Тож ще не дуже поширений термін у нас фандрайзинг, що означає пошук додаткових джерел фінансування, дедалі частіше звучить у їхньому лексиконі.

Знаний фахівець у цій царині, компанія якого збирає мільйони доларів на великі культурні проекти, Джон Баглі, виступаючи недавно у столичному Музеї книги і друкарства, заспокоїв українських музейників: одному з найуспішніших у світі Британському музею теж не вистачає грошей. Тож через фандрайзинг він має найбільше надходжень.

Як збирати кошти — ціла наука, але головне в ній — музейники мають переконати потенційних благодійників, що їхня ідея вкрай важлива для розвитку музею, отже, корисна суспільству.

Цікаво, що пряме державне фінансування збереглося не тільки в Україні, а й у більшості європейських країн. Лувр теж не в захваті від його обсягів. Але всюди, крім нас, у музеїв значно більше свободи в діяльності й водночас відповідальності.

Це, мабуть, головна відмінність, бо експерти кажуть, що загалом наше законодавство сприяє фандрайзингу. Як і в усіх країнах, воно надає приватним особам податкову пільгу. Також не оподатковують дари, продажі музейних крамниць. А їхні прибутки можуть бути значними. Скажімо, Британський музей на цьому заробляє 16 мільйонів фунтів стерлінгів. Може, тому і вхід безкоштовний?

А ось спонсори не отримують пільги, бо в такий спосіб себе популяризують. Вони зараховують ці витрати до свого рекламного бюджету і потім їх списують. Для музею, здається, така співпраця тільки плюс. Як і на Заході, в нас є пільги на заповіт спадщини музею, не оподатковують грантову допомогу.

Але… Українські благодійники мають мізерну податкову пільгу — не більш як 4%. Натомість у Франції не оподатковують 60%, а для юридичних осіб навіть більше — їм вигідно жертвувати.

Або виходить і так: залучили кошти, вони надійшли на благодійний рахунок, а потім починається казна-що. Скажімо, казначейство, не маючи змоги їх зачепити, може зупинити всі інші проекти, висунувши умову сплатити з них усі комунальні борги. Це не вигадка автора, а реальна історія від директора Музею книги і друкарства Валентини Бочковської.

Така ось цікавинка: проблема не тільки в тому, що благодійники не дають, а в тому, що музейники юридично зв’язані по руках і ногах. Нема механізму адресного перерахування коштів, зокрема із-за кордону, тому іноземці відмовляються давати спонсорські гроші, коли дізнаються, що до адресата дійде тільки 40%. Тобто треба змінювати закони, щоб у отримувача була свобода приймати кошти і вони мали змогу використовувати їх на розвиток, а не на що вкажуть контролюючі органи.

Світлана Куц, очільниця Інституту професійного фандрайзингу, який працює в Києві, розповіла, що у католицьких країнах є змога для громадян-платників податків, 0,1—0,2% із них за бажання перерахувати на потреби церкви. Таке відсоткове асигнування для неприбуткових організацій, а згодом для суспільно важливих і культурних програм, запровадили і країни Східної Європи, де теж не було культури благодійності.

Яка система? Коли людина подає декларацію, то може в податковій попросити перерахувати один відсоток податку, який вона сплатила, на потреби певної організації. Таке становище існує в Угорщині з 1994 року, пізніше ініціативу підхопили Словаччина, Румунія, Литва, Польща.

Чому це важливо? Люди звикають жертвувати, хоч напряму свої гроші не дають. Згодом опитування показали, що вони часто починають долучати до цього і власну кишеню. Цей податок істотно збільшує капітал самих організацій, і це все йде через державу. Фактично від держави відкушують частину податків і віддають установам, які люблять.

Чи спрацював би в нас такий механізм? Однозначно так. З огляду на потужний волонтерський рух, який охопив країну, байдужість українцям не загрожує.

Однак музейники не впевнені, чи держава нині піде на це, адже націлює фіскалів збирати якнайбільше податків, щоб закривати дірки в бюджеті. Тож ніхто не пропонуватиме людям відраховувати такий відсоток.

Хоч ідея сподобалася: в демократичній країні має бути альтернатива — або сплачувати в держбюджет, або на школи, музеї тощо. У такий спосіб змінювалося ставлення до судження, що людина — господар на своїй землі. Вона не чекатиме, що держава щось перерозподілить, а бачитиме результати сплати своїх податків.