Оскільки вчитися легше на чужих помилках, Україна, ставши на шлях позбавлення від тоталітарного минулого, зацікавлено поставилася до досвіду європейських країн, які вже пройшли певну частину змін. Ось і цього літа у Київському національному університеті ім. Т. Шевченка відбувся круглий стіл «Від диктатури до свободи: механізм змін», організований Фондом Конрада Аденауера в Україні, Центром дослідження визвольного руху та Українським інститутом національної пам’яті. До розмови запросили фахівців із Німеччини, Польщі та Чехії, які й розповіли про досвід своїх країн у подоланні тоталітарного минулого.

Гітлерівський режим, що дістався у спадок німцям, два десятиліття панував у західній її частині і 40 років — у східній. Засудження нацизму та його поплічників відбулося майже одразу після перемоги і підписання капітуляції. І зараз уже не залишилося живих колишніх нацистів. А  тих німців, які активно підтримували Радянський Союз, ще досить багато, й дотепер вони живуть у Німеччині.

Годі царювати, злазь! «Ленінопад» в Україні вже став усвідомленою необхідністю. Фото з сайту dzvin.org

Німці  помірковано  позбувалися  минулого

Оскільки в частині країни, підпорядкованій СРСР, позбавлення від нацистського минулого не було публічним і не відбулося повною мірою, наслідком цього вважають те, що саме тут почали відроджуватися пронацистські настрої у  80-ті роки минулого століття.

Переживши тяжку війну, німці побоювалися конфліктів у суспільстві, тому і декомунізація у них відбувалася помірковано. Колишніх співробітників спецслужб комуністичного режиму могли обирати у парламент, однак вони не мали права обіймати посад у виконавчій владі. Комуністичну партію не вилучили з політичної системи, вона й досі існує. Ліві й зараз підтримують вимогу, щоб не розголошувати відомості про співпрацю з комуністичним режимом кандидатів на виборні посади, хоча в суспільстві це широко не підтримують.

Уповноважена федеральної землі Тюрінгія з опрацювання матеріалів міністерства держбезпеки НДР («Штазі») Гільдігунд Норберт під час виступу в Києві розповіла, що навіть відкриті документи було заретушовано. Тепер науковці можуть знайомитися з матеріалами «Штазі» без тих закреслень, але не можуть розголошувати персональні дані людей.

Вона підкреслила, що установи, які відповідають за декомунізацію, мають бути незалежними у діях, а відкрита ними інформація — правдивою і перевіреною.

Поляки суворо  карають  за брехню

У Польщі закон, який зобов’язав посадових осіб зізнаватися у співпраці з режимом, ухвалили у 1992 році. Його дуже критикували за доцільність оприлюднення подібної інформації та її достовірність. Причетним до співпраці зі спецслужбами комуністичної Польщі був і тодішній президент Лех Валенса, а архівні документи використовували у політичній боротьбі як засіб шантажу. Згодом люстрацію відклали на кілька років.

Потім у країні створили Інститут національної пам’яті, який почав займатися розсекреченням архівних матеріалів, історичними дослідженнями і розкриттям злочинів комуністичного й нацистського режимів. Заступник директора люстраційного бюро цього інституту Радослав Петерман узяв участь у розмові під час «круглого столу» в Києві і зазначив, що люстрація в Польщі й досі спричиняє суттєвий спро?тив, а декомунізація ще не завершена.

Радослав Петерман розповів, що люстрацію й адміністрування архівів поєднали в одному відомстві — люстраційному бюро, в якому нині працюють прокурори. За його ініціативою розширили перелік посадовців, які мають подавати люстраційну декларацію. Цікаво, що в результаті перевірок вони з’ясували: половина відомостей була брехливою, декларації — оскаржені у судах, а винуватців позбавили державних посад.

Звісно, в польському інституті працюють люди, які не мали жодного стосунку до спецслужб за комуністичних часів. Адже на цю установу покладено і гуманітарні й просвітницькі функції, вона ж займається люстрацією. На думку пана Петермана, під час декомунізації суспільство має дати оцінку тоталітаризму, покарати за скоєні злочини, забезпечити моральне і матеріальне відшкодування жертвам комуністичного режиму. Тоді цей процес буде завершеним.

Чехи  оцифровують архіви

У Чехії та Словаччині на початку 90-х років минулого століття не забороняли компартію, вона брала участь у виборах. І тільки коли радянські війська остаточно вивели з території країни, розпочалося більш дієве прощання з комуністичним минулим. Перший люстраційний закон 1991 року, на думку учасника київського «круглого столу» першого директора чеського Інституту досліджень тоталітарного суспільства Павла Жачека, був емоційним. Тільки згодом зрозуміли, що для декомунізації потрібне надійне правове поле. Так закон отримав поправки, з якими чинний і дотепер.

Згідно з цим законом, людей, що працювали в народній міліції, вчилися в партійних школах чи школах КДБ в СРСР, працювали в спецслужбах чи співробітничали з ними таємно, не можна обирати на виборні посади і працевлаштовувати в державних органах і компаніях.

Однак у Чехії закон про люстрацію не супроводжувався відкриттям архівів, не було й незалежної установи, яка б контролювала доступ до матеріалів спецслужб. Архіви залишаються під контролем МВС, а оприлюднювати дані про зв’язок людини зі спецслужбами заборонено. У 1990-ті ухвалили закон про те, що доступ до архівів мають тільки громадяни країни.

І тільки у 2008 році в Чехії створили інституцію, яка опікується колишніми архівами спецслужб та забезпечує відкритий доступ до всіх документів. Павел Жачек розповів, що тоді приходили до них колишні в’язні комуністичного режиму і дякували, що нарешті можуть почуватися повноцінними громадянами. Він зауважив про важливість оцифрування оригіналів документів, аби убезпечити від фальсифікацій і маніпуляцій із використанням архівних матеріалів.

ДОВІДКА «УК»

 Що зроблено  в Україні?

Вересень 1991 року — ухвалено рішення передати архіви КДБ до державних, однак це одразу призупинили. В обласні архіви встигли передати лише 1,5 мільйона справ репресованих.

1996 рік — створено Державний міжвідомчий комітет у справах увічнення пам’яті жертв війни та репресованих, але результатів його діяльності — жодних. Державна програма «Реабілітовані історією» залишилася на папері.

2006 рік — створено Український інститут національної пам’яті, у якому планували центральний архів, але нормативних актів щодо цього немає.

2009 рік — указ Президента «Про розсекречення, оприлюднення та вивчення архівних документів, пов’язаних з українським визвольним рухом, політичними репресіями і голодоморами в Україні». У 2010-му за Януковича процес зупинили.

2014 рік — після Революції гідності інституту повернули статус центрального органу виконавчої влади, ухвалили люстраційний закон і закон про декомунізацію, прийняли рішення про відкриття архівів.