Разом із сином, який навчається в четвертому класі, дистанційно проходимо «Зачаровану Десну» Олександра Довженка. Ні, не лише її — тут повний комплект: зі смартфона, ніби з рогу достатку, щодня сиплються діаманти «розумного, доброго, вічного» з математики, української мови, англійської, природознавства… Та акцентую на Довженкові. Є кілька відеоуроків на цю тему в інтернеті, але хочеться відволікти сина від екрана. Доки є час на карантині, розповісти про власні враження, спогади, дійство сінокосу, зануритися у світ сільського побуту, намалювати в його уяві образ чарівної річки, яку бачив, і біля Чернігова, й на Київщині. Зрештою прочитати (спільно, по черзі сторінка за сторінкою — щоб не злякати великою кількістю букв) не уривки, подані в підручнику, а весь текст. Адже, впевнений, тільки так можна переплисти намальовану автором повноводу Десну — адже перелетіти не вийде, а втопитися в часто незрозумілих для 10-річного хлопця образах, емоціях, деталях іншої епохи ой як легко.

Ловлю себе на думці: скільки ж батьків нині перекваліфікувалося у вчителів! Мабуть, особливо поталанило татам і мамам випускників. У соцмережах часто відчувається неабияка напруга — карантин ніби розставив по різні боки барикад батьків і педагогів. Тут і звинувачення на адресу вчителів у використанні архаїчних методик, невмінні й небажанні користуватися сучасними інструментами. Педагоги в цій дискусії наголошують на небажанні дітей вчитися, в чому винуватять батьків. Побули, мовляв, у нашій вчительській шкурі, спробували достукатися зі знаннями до своїх чад? А ті родини, які вирішили не брати участі в дистанційному навчанні, з подачі однієї чиновниці служби у справах дітей в Черкасах навіть хотіли брати на список і адміністративно карати. Щоправда, цю ініціативу, отямившись, швидко скасували.

А як же розрекламоване дистанційне навчання, нові освітні технології, методики, бази знань, телеуроки — все це мало допомогти, але, здається, насправді допомогло мало. Навіть залучення зірок шоубізнесу до уроків викликає у багатьох підлітків цілком логічне запитання: що вони там роблять?

Проблеми галузі у статті в одному з видань коментує директор Чорнобаївської гімназії Тамара Дернова. Серед інших вона називає й такі чинники: «Настав час удосконалити саму систему галузі, переглянувши навчальні програми, гармонізувавши їхню складність із віком дитини, із практичною потребою і доцільністю набуття знань з того чи того предмета. І навіщо? Для середнього бала атестата (нині свідоцтва), який нині знецінений і майже ніякої ролі під час вступу до вишів не відіграє, бо основне тут — ЗНО?»

На думку педагога, Україна у смартфоні — це добре, дистанційне навчання —альтернатива. Але ніхто не замінить комунікації наживо, де і навчання, і спілкування, і виховання. Нині термін «учень» замінено на «здобувач освіти», тобто дитина повинна здобувати освіту, маючи власну мотивацію. Термін «навчально-виховний процес» замінено на «освітній». Та чи звільняє це школу від виховання? Певно, що ні, бо навчання і виховання — це складові єдиного механізму.

Карантин витягнув зі щоденної шкільної суєти насправді страшний принцип, яким зі мною кілька років тому поділився директор однієї з черкаських шкіл і який дедалі частіше, як бур’ян на недоглянутому полі, бовваніє в освітньому процесі. За словами директора (й що жахливіше — щирим його переконанням), вчителям варто докладати зусилля лише до тих учнів, які прагнуть навчатися: «хто хоче — той навчається, а хто ні — має не заважати на уроці іншим». Ось на карантині й спробуйте дати телеуроки тим, хто у школі «просто не заважав іншим», або скиньте їм вайбером назву теми на самостійне опрацювання. Результат не задовольнить нікого.

Чи це майбутнє реформованої української школи? У школі має формуватися особистість учня, його громадянська позиція та моральні якості. Тут вирішується, чи людина захоче і чи зможе навчатися впродовж життя. Про це читаю в концептуальних засадах реформування середньої школи (2016 рік). У брошурі є навіть «формула нової школи» з дев’яти компонентів, серед них: наскрізний процес виховання, який формує цінності; педагогіка, що ґрунтується на партнерстві між учнем, учителем і батьками; орієнтація на потреби учня в освітньому процесі, дитиноцентризм; сучасне освітнє середовище, яке забезпечить необхідні умови, засоби і технології для навчання учнів, освітян, батьків не лише в приміщенні навчального закладу.

Щось, здається, не збігається з реальністю. Та може, цю проблему перебільшую? Можливо, це лише винятки з гармонійного й правильного дистанційного навчання? Упевнений, що тим батькам, у кого з дітьми на карантині все вдається у плані освіти, варто щиро подякувати вчителям — вони зуміли-таки всупереч ускладненим програмам, пертурбаціям та ще безлічі чинників посіяти в учнях зерно любові до знань.