Доктор мистецтвознавства
Тетяна КАРА-ВАСИЛЬЄВА

Ідучи на інтерв’ю до Тетяни Валеріївни, в метро на телеекрані прочитав вислів Юрія Липи про те, що там, де є українці, там є мистецтво. Тому передовсім поцікавився у співрозмовниці: чи так це? «Жінки в Україні намагалися прикрасити все навколо. Вони чепурили хату, розписували її, господарювали в ній у красивому одязі, який мав певну символіку. Звичайні ткані речі за допомогою вишивки ставали твором високої якості. Одяг був соціально значимим чинником у селі», — відповіла вона.

— Це батьки привили вам увагу і повагу до виробів народної естетики?

— Я народилася і виросла в родині киян у четвертому поколінні. В нас не було скринь із бабусиними рушниками. Мама працювала літредактором у газеті «Культура і життя». Батько — ландшафтним архітектором. 1958 року на виставці досягнень України в Марселі він познайомився з нашими емігрантами. Відомий селекціонер із Голландії подарував йому сорт тюльпанів «Володимир Ленін» і «Большой театр». Батько першим почав прикрашати нашу столицю тюльпанами —  у Києві він очолював «Зеленбуд». У всіх дітей мого покоління виховання було однаковим: музичні лекторії, лекції з живопису в музеях… Ми по-міському проводили дозвілля. В неділю святково вдягнені йшли сім’єю на Володимирську гірку. Тут грав симфонічний оркестр під керуванням видатного диригента Натана Рахліна. За теперішнім стадіоном нагорі грав духовий оркестр. Тепер всі реалії мого дитинства знищені. Києва, яким він був, не існує. Це нове, чуже для мене місто.

— А що стало поштовхом для вас як мистецтвознавця до декоративно-прикладного мистецтва?

— Займатися народним мистецтвом почала випадково. Після школи хотіла вступити на мистецтвознавче відділення. В художньому інституті тільки-но створили такий факультет. Але для вступу треба було мати два роки стажу. І наш знайомий художник Батюшков, до речі, онук поета Батюшкова, влаштував мене в музей декоративно-прикладного мистецтва. Все, що там побачила, стало для мене справжнім відкриттям. Це був естетичний шок. Особливо рушники. Вся моя доля пов’язана з цим музеєм — саме тут обрала собі справу на все життя… і презентувала свою останню книжку «Історія української вишивки», за яку отримала Шевченківську премію.

— До речі, ви були серед 23 фахівців Комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка. Його робота раз по раз піддається критиці громадськості.

— Торік я вийшла з комітету, бо моя книжка була серед номінантів. Загалом мені там емоційно і психологічно важко працювати. Номінацій 10, а премій 5. У кожній номінації по 10—12 претендентів. На премію висуваються достойні фахівці, а обрати треба лише п’ятьох. Торік присвоїли Шевченківську премію Анатолію Криволапу, що засвідчило високий рівень українського образотворчого мистецтва.

— Чи не вплинув на це рішення його рейтинг? Адже картини митця стали найдорожчими з працюючих нині художників.

— Ні. В нього були прекрасні виставки. Він дуже довго не виставлявся, формував себе, а потім вибухнув. Завжди триває глибоке обговорення домінантів, різні чинники впливають на визначення лауреата.

— Навіть політичний? Адже в комітеті ви сповідуєте різні ідеології під проводом поета комуніста Бориса Олійника.

— Борис Ілліч абсолютно не втручається в обговорення як політик. Ви пам’ятаєте скандал із книжкою «Залишенець» Шкляра? Комітет проголосував за цього письменника. Інша річ, що премія не була офіційно підписана. Як член комітету я читаю дуже багато книжок, які, на жаль, не демонструють високих літературних досягнень. Знизився загальний рівень у культурі, немає пікових знаменних творів. Цього року я надавала преференцію у другому турі поетові Валерію Гужві, його міській філософській поезії, та він не пройшов, і Леонідові Горлачу — унікальному поету. Його історичні драми, де фігурує Мазепа, дуже цікаві.

— Я вражений вашою книжкою про українську вишивку. Це головне видання вашого життя?

— Це підсумок моєї творчої діяльності. Я об’їздила з експедиціями всю Україну. Коли бачиш роботи в безпосередньому середовищі, сприймаєш їх по-іншому, ніж у музеях. Це формує пам’ять про свій родовід. По тому, як жінка вбрана, я чітко могла сказати, звідки вона… Мене турбує деградація і руйнування художніх промислів, розквіт яких був у 60-80 роках минулого століття. Хоч тоді було багато помпезності й ідеології, але система залучала до роботи народних майстрів. Нині теж вишивають, але глибинна народна традиція перервана. Молодець Олег Скрипка, що впроваджує фестивалі в українських сорочках.

— Я закликаю своїх студентів берегти речі прабабусь. Якщо вони не розуміють художньої вартості, то звертаюсь до їхньої меркантильності, адже вартість прикладних виробів дедалі зростає. Сумно, але гроші стали майже філософською категорією сучасного світу. Американський менеджмент мистецтва нав’язав їх світу як головний критерій твору. А ваша книжка зберігає традицію для дбайливих до духовної пам’яті поколінь.

— Мені хотілося показати в книжці, що вишивка в Україні — це не тільки рушники. Я відкрила всім зацікавленим церковну вишивку ХVІІ — ХVІІІ століть. У монастирях часів Гетьманщини був дуже високий рівень мистецтва і просвітництва. Жінки займалися іконописом. Я віднайшла багато робіт матері Івана Мазепи. В них втілена висока національна ідея незалежності та самосвідомості. Черниці знали секрети гаптування золотом і сріблом — його традиції йшли з Візантії. Вишивка була споріднена зі стінописом, мозаїками, перебувала в контексті художніх стилів бароко. В моїй книжці, видавництва «Мистецтво», показано і вишивку професійних художників. Я вперше навела роботи Несторова, Васнецова під час упорядження Володимирського собору. Всі вони гуртувалися навколо Адріяна Прахова. Він залучив до роботи молодих художників Врубеля, Котарбинського… Його донька Олена Прахова прекрасно вишивала, що допомогло їй вижити у важкі часи. Українська жінка ніколи не вишивала знічев’я. Вона це робила з великою духовністю, сама придумувала узор. Його міг підказати мороз на вікні... Вишиваючи рушник, жінка розвивала мозок та емоції.

— Чи вбачаєте ви в орнаментах вишивок певні ознаки писемності?

— Я упереджено ставлюся до розуміння знаків у вишивці як писемності. Навіть якщо це так, ми вже їх не читаємо. Нині шукати витоки всієї культури людства в  Україні — це кон’юнктура. До речі, наступна книжка, в якій я беру участь, — «Історія декоративного мистецтва України» — від часів зародження у скіфів і сарматів до наших днів. Вийшло чотири томи, готуємо п’ятий, останній. Він присвячений сучасному професійному мистецтву.

— Ваші книжки за рівнем інформативності і дизайну можуть домінувати на «Книжці року» чи на Львівському книжковому форумі...

— На жаль, книжки лежать в інституті без руху. Їх не можна ані продати, ані передати у виші чи бібліотеки. Ми не комерційна організація. Це питання потребує нагального вирішення.

— Ви популяризували українські вишивки в Польщі, Угорщині, Македонії, Греції, Аргентині. На початку 1970-х років  перша виставка декоративного мистецтва України відбулася в Африці…

— Для мене найцікавішими виявилися Танзанія й Кенія. Мабуть, я першою з українських мистецтвознавців вживу ознайомилася з культурою масаїв і маконде. У них є вірування, що одна душа перевтілюється в іншу. Ніхто нікуди не зникає. Така віра втілюється в тотемах. Масаї дуже стрункі в своїх червоних тогах. І жодної волосинки на голові. А жінки волосся заплітають. Мене найбільше вразив їхній побут: мешкають в окремих хижах поряд із тваринами. Пастухи надрізають вену на шиї коровам, буйволам і п’ють кров. Ми потрапили на посвячення у воїни. Під звуки тамтама чоловіки почали танці зі списами. Барабани пришвидшували темп, і всі присутні входили в жахливий стан трансу.

Вразив заповідник у Танзанії Нгора-Нгора у величезному жерлі вулкана. Ми спускалися туди на машині з єгерем Патріком  Хемінгуеєм. Він син Хемінгуея, з темною шкірою, років 30 — 40. Його батько написав під враженням від тих місць «Сніги Кіліманджаро». Ми відчули, як шанобливо там ставляться  до диких звірів. Скажімо, сплячих на дереві левів заборонено будити.

У 1985 році я відвідала братню Анголу. Нас зустрічав прем’єр Душ Сантуш. Він навчався в Баку і чудово володів російською. На нашу виставку приходило багато глядачів, особливо школярів. Їм припав до душі петриківський розпис, рушники… Робота ускладнювалася тим, що урядові війська воювали з повстанцями. Було таке, що коли ми приїжджали в те чи те місто, дізнавалися, що поблизу підірвали міст, електростанцію… На  боці «прогресивних сил» воювали і кубинці — це називалося «інтернаціональний обов’язок».

Нас усюди супроводжували охоронці. Одного разу мали в 12 годин летіти в інше місто. Щось нас затримало. А цей літак спалахнув просто на наших очах... За такої ситуації фахівці-іноземці виїжджали, їх заміняли тими, хто навчався в СРСР і одружився з нашими дівчатами. Дружини приходили до нас. Мені було їх шкода, адже навряд чи вони пристосуються до африканської ментальності. Від Анголи я отримала зовсім не туристичні враження. Чому нас туди направили? Чого я туди поїхала? У мене вже на той час було двоє синів. Але нас так виховували – це велика честь привезти мистецтво своєї країни в такі далекі краї.

 

Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра» 

 

ДОСЬЄ «УК»

Тетяна КАРА-ВАСИЛЬЄВА. Народилася 1941 року. Видала  24 книжки монографій, альбомів, посібників, каталогів про декоративно-прикладне мистецтво. Вивчає і систематизує пам’ятки народної творчості. У книжці «Історія української вишивки», за яку отримала в 2012 році Шевченківську премію, пред’явила світу ще й  сакральні шедеври, гаптовані українськими черницями, та вишивки за унікальними ескізами художників — лідерів авангарду. Член-кореспондент Академії мистецтв, заслужений діяч культури України. Провідний  науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України.