Долі кожного з них складаються по-різному, їх об’єднує необхідність адаптуватися. Щоб призвичаїтися на новому місці, слід узгодити власні інтереси і запити зі звичаями, устроєм життя тутешніх краян. Зустрівшись із багатьма переселенцями, зробив висновок: вони не лише знайшли на Закарпатті комфортну домівку, а й своєю майстерністю, інтелектом, креативними підходами збагатили край. Але все одно кожен іде власним шляхом.

Донецька нема, але є Ужгород

Ігор ТОДОРОВПрофесор, доктор історичних наук Ігор Тодоров два останні роки живе в Ужгороді, а 32 провів у Донецьку, де у національному університеті розпочав свою роботу асистентом кафедри і виріс до авторитетного науковця й дослідника. Саме там Ігор Ярославович ініціював створення Центру НАТО, який упродовж кількох років і очолював. Разом з активістами Донецький інститут соціальних досліджень і політичного аналізу виграв грант фонду «Відродження» на 1,5 мільйона доларів. Взялися пропагувати в регіоні ідеї євроінтеграції. Тодоров став членом наглядової ради, експертом проекту, який щойно завершили.

— Коли навесні 2014 року розпочалася окупація Донбасу, довелося терміново виїжджати, — розповідає професор. — Найкраща пропозиція надійшла з Ужгородського національного університету — працювати з повним навантаженням за фахом.

Він тепер на кафедрі міжнародних студій і суспільної комунікації. Знайшлася робота і для дружини Наталії — кандидата філологічних наук, доцента, яка раніше завідувала кафедрою у Донецькому національному технічному університеті. Друзі допомогли Тодоровим придбати однокімнатну квартиру. Маючи довідки переселенців, науковці не вимагають від держави виплат, а спираються на власні сили. Обидві їхні доньки живуть у Німеччині. Старша там давно, молодша навчається. Тепер їм ближче їхати до батьків.

— Звісно, за нормальних умов ми б із дружиною не поїхали. Квартира, майно, могили батьків — усе залишилося там. Але життя змінилося, і ми розуміємо, що колишнього Донецька вже немає і не буде. Сидіти, сумувати і очікувати, що нас звільнять? Ми з дружиною сприймаємо наш переїзд до Ужгорода не як трагедію, а як нові можливості.

Для студентів професор Тодоров — авторитет. По-сучасному мислить, стильний, з ним можна говорити на будь-які теми. Керівництво університету та факультету підтримує його ініціативи. За донецьким досвідом в ужгородському виші недавно відкрили навчально-дослідницький центр міжнародної безпеки та євроатлантичної інтеграції, в перспективі — заснування інформаційного центру Євросоюзу.

Адаптація відбувається по-різномуЯрослав КУЛЯБА

— Я займаюся лікуванням раку кровотворної тканини — лімфом, лейкозів, — розповідає про себе онкологЯрослав Куляба. — У Макіївці, звідки приїхав, у нашому відділенні лікувалися жителі Донецької, Луганської і Запорізької областей, за рівнем послуг центр міг конкурувати із середньоєвропейськими клініками цього профілю. Все дотеперішнє життя було зосереджене на тій роботі.

Те відділення створила мама Ярослава ще 1978 року й до тепер у ньому працює. Там пана Ярослава також раді бачити пацієнти, але його зупиняє чітка проукраїнська позиція. Дружині Тетяні, теж лікарю, із самопроголошеної «ДНР» навіть надходили пропозиції повернутися назад працювати. Але вони не поїдуть.

— Ужгородська міська лікарня не може похвалитися належним рівнем медичних послуг, що стосуються онкології, — вважає Ярослав Куляба. — Конче потрібно сформувати спеціалізоване відділення, якого ще немає. Жодних додаткових витрат не потрібно, а долю хворих полегшимо! Я робив багато спроб влаштуватися викладачем медфаку Ужгородського національного університету, але розпорядження ректора щодо мене не виконували. Врешті-решт завідувач кафедри Євген Готько віддав на мою користь свою чверть ставки.

Яна ОСАДЧАЦі 600 гривень зарплати викладача й досі офіційна зарплата висококваліфікованого онколога. Не додає настрою й те, що збанкрутував банк, у якому зберігали з дружиною свої заощадження. Тому подальшу долю пов’язувати із Закарпаттям, якщо ситуація не зміниться, подружжю складно.

— Певний час після початку окупації Луганської області моя сім’я жила на визволених від сепаратистів територіях, відтак ми переїхали сюди. І я задоволена, — розповідає журналіст Яна Осадча. — Тут люди толерантні, цікаві та помірковані. Якою мовою звертаєшся, такою тобі й відповідають.  Середній рівень зарплати на Закарпатті нижчий, ніж був на Донеччині. Промисловості тут мало, але мої земляки не здаються. Одна з моїх знайомих, яка займається ручними виробами, заснувала власний магазин у Мукачевому, тепер і в Ужгороді такий відкриває. Робочі місця створюємо самі.

Ми звідси — нікуди

— Люди по-різному трактують ті події, що відбуваються на сході, — розповідає професійний політолог Катерина Ірха. — Але я переконана: те, що починається зі смерті й грабунку, не може мати позитивних наслідків. Раніше я тринадцять років працювала в Луганську. Коли почалися бойові дії, зрозуміла, що мій порятунок — виїзд. І вирішила буквально за 40 хвилин: переберуся до Ужгорода. Я не люблю слова «переселенка», бо вважаю себе такою самою громадянкою України, як усі. Коли закінчився перший термін довідки, я її не продовжувала. Раніше викладала у виші політологію, тепер знайшла себе в соціальній журналістиці. Моє ставлення до життя не змінилося. Оскільки триває війна і час її завершення невідомий, планів щодо повернення додому не будую. Намагаюся жити тут — змістовно й цікаво.

Участь Євгена Кудрявцева у виступах на луганському майдані та автомайданах добре відома сепаратистам.

Катерина ІРХА

Каже, активістів вистежували та садили в підвали СБУ, тож йому іншого вибору, ніж залишати рідну домівку та виїжджати з малої батьківщини, не залишалося.

— Це вже вдруге довелося потрапити в умови війни. Вперше — в абхазькому Сухумі, де проживав до 15 років, — зауважує Євген. — Нікому такого не побажаю.

Відстань від Луганська до Ужгорода Кудрявцеви подолали на власному авто. Дружина Олена волонтерить, а Євген фотографує, як і в Луганську. До нього вже стають у чергу замовники. Син ходить до школи і вчиться на відмінно, виборює призові місця в спорті. Із Ужгорода нікуди не планують переїжджати. Шкодують, що батьків немає поряд — вони залишилися там.

— Разом із колегою Сергієм Денисенком ми влаштували акцію «Фото патріота», отже так зібрали чималу суму для бійців на фронті, — розповідає Євген. — В ужгородському провулку Гірчичне Зерно організували зону для постійних фотовиставок, одну з яких присвятили переселенцям. Розмістили 24 світлини, супроводжуючи кожну короткими розповідями. Виставка продемонструвала, як донбасці на Закарпатті розпочали новий відлік життя і добиваються успіху.