Донбас на окремих його територіях справді нині нагадує перехняблений потопаючий корабель, який посилає на всі боки загальноприйнятий міжнародний сигнал лиха. Триває боротьба за живучість корабля і не припиняються спроби насамперед затулити величезну пробоїну, через яку  надходить і надходить… Ні, не вода, а різноманітна зброя, боєприпаси та жива сила у вигляді піратів ХХІ століття, які взяли Донбас на абордаж. Продовжуючи суто морські аналогії, не слід забувати також про поведінку представників трюмних відсіків та капітанського містка потерпілого судна. Перші, тобто пацюки, як правило, найпершими залишають корабель. А капітан та його помічники — останніми, або взагалі йдуть на дно разом із приреченим судном. Утім, у нашій ситуації ці корабельні «низи» і «верхи» здебільшого діяли як одне ціле. Адже чимало керівників краю та впливових персон дуже спритно і швиденько розібрали місця в рятувальних шлюпках — тобто самоусунулися від боротьби за живучість Донбасу.  Це у кращому випадку. А в іншому — вони фактично сприяли діям доморощених та зарубіжних піратів, які почали безчинствувати на українській території.

Дивна, погодьтеся, ситуація. Кадрова політика у нашій державі донедавна будувалася майже за нашкрябаним на  парканах чи у підворіттях гаслом: «Усе буде Донбас!» Безпосередньо у регіоні навіть жартували, мовляв, жителям краю вже навіть лячно на вулиці виходити, бо відразу хапають і відправляють очолювати міністерства чи відомства, інші області, райони, міста тощо. Тобто ті ж керівні донеччани, які ще вчора-позавчора намагалися передати свій досвід управління та господарювання всій-всій Україні, раптом зникли, як роса на сонці. Так сталося, що тутешні керівні кадри не могли навести лад навіть на власній території, яка тепер разом із мирним населенням знищується буквально на очах. Однак справді — не можуть чи не хочуть?  

Принаймні те, що так звана еліта промислового краю ніколи не хотіла сприяти підписанню Угоди про асоціацію України з Європейським Союзом, давно не секрет. Адже саме керівники місцевих потужних підприємств, серед яких народні депутати та Герої України, переконували свого часу тодішнього главу держави переважно орієнтуватися на російський ринок. Причина банальна — заводи, власниками яких вони є, відправляють свою продукцію здебільшого в Росію, а ось Європа для них — цілина, піднімати яку вони навіть гадки не мають. Навіщо? На їхній вік чи вік дітей та онуків вистачить уже зароблених коштів…

Далі — більше. Коли після анексії Криму розпочалося «розхитування» Донбасу, більшість місцевих «божків» палець об палець не вдарили, щоб зупинити згубний процес. Носіїв відвертих сепаратистських і антидержавних закликів та відповідних дій керівники багатьох міст та потужних підприємств поблажливо називали  «людьми із активною громадянською позицією». Впритул «не помітили» реальної небезпеки для регіону й очільники правоохоронних органів. А потім деякі з них добровільно чи примусово почали співробітничати з бойовиками та терористами «ДНР». Коли ж стало очевидним — «російська карта» бита, чимало керівників та депутатів усіх рад, які у найважчий час абсолютно нічого не зробили для захисту краю, тепер почали активно видавати себе за найперших миротворців та мерщій готувати гуманітарну допомогу жителям потерпілого краю, яких свого часу елементарно кинули у прямому та іншому значенні.

«За що вони нас так? — крізь сльози запитує жінка з Єнакієвого, яка ще донедавна займала відверту проросійську позицію. — На всіх виборах ми гарантували партії влади, тій самій Партії регіонів, майже 100 і більше відсотків голосів! Бувало, навіть безкоштовно виходили на мітинги за Росію, вірили, що нас ніколи не залишать у біді… А вони, отримавши від нас все необхідне — депутатські мандати чи керівні посади, найпершими підставили під снаряди та міни саме нас!. За що ж нам так «віддячили?..»

Оті часті закономірні запитання ще вцілілих донбасців справді нагадують cигнал «SOS». Адже люди, втрачаючи у ході бойових дій своїх рідних і близьких та все нажите майно, заодно втратили й віру в керівну людину взагалі і зокрема. А заодно «SOS» відтепер можуть подавати й керівні донеччани, адже культ місцевої «донецької» — всесильної влади, який тут роками наполегливо формувався та насаджувався далеко за межами регіону, почав розсіюватися, немов вранішній туман.