Васькові всього чотири роки. Та сам він вважає, що насправді йому набагато більше. Бо чув, як сусід казав його мамі: під час війни один рік іде за два. Або навіть за три. Отже, оці чотири пальці на одній руці плюс чотири з другої... А де взяти ще чотири? Одне слово, він уже майже дорослий! І добре затямив: не все з того, що кажеш рідним чи знайомим, потрібно повторювати чужим. Ось і на запитання «Де твій тато?» не завжди слід бадьоро вигукувати «Хохлів мочить!» Хоч раніше, почувши це, всі тільки голосно сміялися. І навіть спеціально перепитували, щоб він знову повторив відповідь — ще голосніше. Хлопчина тоді також сміявся, радіючи, що їх розсмішив.

Та після одного випадку мама дуже його сварила. «Уявляєш, що ляпнув! — обурено розповідала сусідці. — Поїхали до Маріуполя оформляти допомогу на дитину. І вже у кабінеті управління соціального захисту співробітниця питає: «А де зараз ваш батько?» Я не встигла й рота розкрити, а він випалив оте про хохлів! Хоч кілок йому на голові теши! Ще добре, що пронесло. Бо, мовляв, що з малої дитини взяти? Воно ж, як теля, повторює все почуте від когось на вулиці».

Згодом стався ще один випадок, коли ним сказаному не дуже зраділи. Озброєні дядьки (їх усі називали «дири»), які тоді стояли у їхньому селі, спершу дуже реготали, почувши його слова. Один навіть записував це на камеру в телефоні. А потім хтось запитав: «У школу, пацан, хочеш?» — «Нє! — заперечив він. — Бо у ній тепер ці виродки ночують і зробили з неї свинарник!» Лобурі аж підскочили: «Хто так каже? Мама?» — «І тітка Надька також. І майже всі».

Увечері приїхали, з гамором ввалилися до хати і до мами: «Швидко збирайся! Як куди? Свинарник будеш мити! І ганчіркою, і, може, язиком, яким забагато балакаєш!» Маму забрали: із ще кількома тітками вона майже до ранку прибирала у брудному приміщенні школи. А Васько ночував у бабусі. А та водночас і жаліла його, і лаяла, обіцяючи поколоти язик голкою. Щоб, значить, менше казав чого не слід.

А згодом прийшли ті, якими їх найбільше лякали, — «укропи» і «нацики», тобто українські військові. «На вулицю навіть носа не показуй! — авторитетно заявив вуличний приятель Юрко. — Вони всіх дітей хапатимуть і продаватимуть на органи!» Що це означає, Васько не дуже й знав. Але довіряв Юркові, бо той більш як рік ходив до школи, аж доки у ній не… Втім, стоп! Далі від гріха.

Кілька днів хлопчина справді не виходив із двору. І мама не дозволяла, і сам не дуже хотів. Але «укропи» завітали до них самі. «Діти у вас є? Скільки років?» — запитав кремезний парубок у зеленому береті, що якимось дивом тримався на стриженій маківці. Васько у цей час принишк за погрібцем у смородині. А мама спершу розгубилась і щось тихо відповідала: мовляв, чотирирічний хлопчик часто хворіє… Вояк вислухав і гукнув на вулицю: «Несіть два харчових набори для малого й матері! І медикаменти захопіть».

Васько визирнув зі своєї схованки і «попався» — його помітили. «Йди, малий, отримувати допомогу! — усміхнувся військовий. — Тебе як звати? Васько? Допомагай, Васько-Донбасько, мамі донести харчі до хати. Бо ти ж, Донбасятко, мабуть, тепер єдиний чоловік на господарстві залишився».

Васятко-Донбасятко наступного дня розповів про цю зустріч Юркові. Та той тільки зверхньо чвиркнув крізь зуби: «Подумаєш! Донбасятком його назвали і харчі привезли! Нам також цього добра перепало». І вже тихіше застеріг:  «Тільки ж ти, чуєш, не смій нічого їсти — там отрута. А в ліках, люди кажуть, взагалі наркотики! Ковтнеш пігулку і пиши пропало… І сам тоді «нациком» станеш!» Васько аж похолов: адже вони з мамою вже дещо скуштували!.. Може, Юрко помиляється?  Бо все те, що їли, смачне, і йому он нічого не зробилося… «А ти не брешеш?» — тільки несміло запитав. Приятель насупився: «Ти як, молокососе, зі старшими розмовляєш? Утім, коли хочеш копита відкинути, наминай «укропську» їжу скільки влізе! А я не буду. В мене он кращий подарунок є. Хочеш побачити, що мені «наші», коли тікали, на згадку залишили?»

Хлопчаки побігли через город до садка, де під деревом лежав металевий предмет — щось схоже на міну чи снаряд. «Ось! — задер носа Юрко. — Це тобі не якісь там харчі, а штукенція, якої ні в кого немає! Казали, сигнальна ракета. І як кинути її у вогонь, феєрверк буде видно аж до Донецька чи навіть далі! Допомагай».

Назбирали сухої трави й гілок, і Юрко розпалив багаття. Вогонь жадібно накинувся на дрова, на яких лежав отой металевий предмет. Дим зайшов в очі, Васько-Донбасько відвернувся і почав терти їх кулачками. А тому й не побачив, як враз здійнявся височенний стовп вогню й диму, в якому зникли і Юрко, і сонце, і небо, і все довкола. І сам він десь зник…     

Як повідомили у ГУ МВС України в Донецькій області, з початку року на Донеччині через необережне поводження із боєприпасами постраждали 8 дітей, троє з яких загинули.