Чи здатна людина, що терпить тортури болю, перепродавати ліки, котрі тамують її страждання? Система контролю за наркотиками, що існує нині в Україні, стверджує: так. Ті, кому випало доглядати вдома, наприклад, онкохворих родичів, знають, якими правдами й неправдами доводиться діставати наркотичні препарати, що полегшують біль. «Коли мій батько помирав від раку, пам’ятаю, як ми випрошували опіати, щоб йому зробили укол. Було дуже важко бачити, як він мучився. Людині необхідні умови, в яких вона зберігатиме свою гідність. Це одне з фундаментальних прав — уникнути тортур, пов’язаних з важкими хворобами», — поділився власною історією під час зустрічі «Розмова про наркокоплітику//Drugpolicy talk» виконавчий директор міжнародного фонду «Відродження» Євген Бистрицький.

Впродовж дискусії обговорювали найдражливіші для українського суспільства аспекти, пов’язані з проблемою наркотиків: доступ до наркотичних знеболювальних для паліативних пацієнтів та питання замісної підтримуючої терапії для наркозалежних.

Погана новина: репресивна політика в сфері обігу наркотиків провалилася. Свідчення того — епідемія гепатиту й ВІЛ серед наркозалежних українців, корупція та мільярдні обороти кримінального наркоринку. Добра новина: присутні на зустрічі керівництво Мінздоров’я, Держслужби контролю за наркотиками, представники громадських, релігійних, міжнародних організацій задекларували готовність спільно «лупати сю скалу».

«Ця система негуманна й неправильно вибудувана. Кілька місяців тому ми почали серйозно над цим працювати. Міністерство охорони здоров’я і я особисто готові змінити цю систему», — запевнив керівник МОЗ Олександр Квіташвілі, кажучи про доступ до знеболювальних для паліативних пацієнтів.

Поки одні люди не можуть жити без ліків, інші набивають власні кишені. Фото Володимира ЗАЇКИ

 

В Україні живе понад 300 тисяч наркозалежних людей, 8,5 тисячі мають доступ до замісної підтримуючої терапії. Про решту так ревно піклуються правоохоронці, «захищаючи» суспільство від наркотиків, що вони — постійний контингент наживи кримінального наркобізнесу та забезпечують шлях поширення епідемій. Водночас річний оборот нелегального світового ринку в цій сфері сягає 350 мільярдів доларів.

«У спадок нам лишилася репресивна система в сфері обігу психотропних і наркотичних речовин. Справді, нормативно-правова база потребує негайних змін. Увага правоохоронних органів має бути зосереджена на нелегальному обігу», — визнає існування проблеми в. о. голови Держслужби з контролю за наркотиками Олег Дзісяк.

Парадигма суцільної заборони та контролю зайшла в глухий кут не лише в Україні, але й у всьому світі. Наркотиків з’являється дедалі більше, обсяг виробництва деяких із них за останні три десятиріччя зріс на 400%. «Політика, яку впроваджували протягом останніх десятиліть, не покращила, а погіршила ситуацію. У світі, особливо в Україні та Східній Європі, через вживання ін’єкційних наркотиків поширюється епідемія СНІД та гепатиту. Тільки тому, що ці люди ховалися від поліції і не могли звернутися по медичну допомогу. В Україні 25% людей, які мають ВІЛ, — це ті, хто вживає наркотики. Натомість у Франції за останні два роки жодна людина не була інфікована ВІЛ через вживання наркотиків», — каже представник Глобальної комісії з наркополітики, спеціальний посол Генерального секретаря ООН з питань ВІЛ/СНІД у Східній Європі та Центральній Азії Мішель Казачкін.

В Україні, свідчать експерти, одна з найбільших перепон — зашкарубла за радянських часів ментальність. «Ми були поміж піонерів замісної терапії. Пам’ятаю, з яким опором зустрічалися — навіть не державних органів, а ментальності. Керівники пенітенціарної системи не розуміли, коли ми говорили про потребу впровадження замісної терапії. Казали: ви хочете допомагати тим, хто вживає наркотики», — зауважує Євген Бистрицький. — Питання і в крихкому, а в наших умовах часто нестачі місточку довіри як до лікаря, котрий дає ці ліки, так і до пацієнта, що не розповсюджуватиме речовини, які тамують біль. «Моменти довіри дуже важко даються, особливо нашим правоохоронцям і контролюючим органами, тому я дуже радий, що Олег Дзісяк готовий співпрацювати», — каже Євген Бистрицький.

«Репресивна парадигма — абсолютно марне використання ресурсів. Треба переходити до надання пріоритету громадському здоров’ю, і не лише на папері, але й фінансово, тобто кошти треба спрямовувати на розбудову системи лікування», — переконує Мішель Казачкін. Це питання експерти збираються обговорювати наступного місяця на Спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН з наркотиків, в якій візьме участь й українська делегація.

Власну сучасну й добротно прописану стратегію в сфері наркополітики Україна має ще з 2013 року. І що? «На папері вийшло все дуже красиво. Гучні гасла, гуманістичні цінності... Проте імплементувати її непросто», — каже директор Інституту вивчення залежностей, проблем наркополітики та моніторингу наркоситуації Володимир Тимошенко. — Торік план ухвалити нарешті спромоглися, а от виконати — ні. Тож, як це зазвичай у нас і відбувається, ініціативу на себе взяла громадськість, об’єднавшись в організацію «З повагою до людської гідності».

Водночас Мінздоров’я вже внесло зміни до кількох своїх нормативних актів, завдяки чому стабільні пацієнти замісної терапії можуть за рецептом отримати з лікувального закладу препарат, замість того аби день у день приходити за черговою дозою до лікаря. Втім, коли експерти поспілкувалися на місцях із лікарями, то з’ясувалося, що ті й близько не в курсі стосовно змін. «Додайте, м’яко кажучи, непартнерські стосунки між правоохоронцями й лікарями у цій сфері. Нещодавній приклад, коли наркозалежного, що вийшов із сайту замісної підтримуючої терапії, вивели поліцейські в кайданках. Ми кажемо: ваша робота там, де наркодилер! А виходить так, що поліція нова, а принципи, котрі закладаються у стосунках із наркозалежними, — із печерної епохи», — каже Володимир Тимошенко.

Поза сумнівом, замісна підтримувальна терапія — не панацея. Залежно від своєї конкретної життєвої ситуації кожен пацієнт мусить мати доступ до всіх видів профілактики, лікування й реабілітації. Питання в іншому, кажуть експерти: суспільство ставиться до цих людей як до злочинців, замість того, аби бодай спробувати зрозуміти, що вони — пацієнти, тож потребують допомоги. І тоді набагато реальнішими стануть шанси, що вони будуть нормальними членами соціуму, а не джерелом епідемії та клієнтами наркодилерів.

«Я один із тих 8,5 тисячі, хто отримує замісну терапію. Й багато в чому саме завдяки цьому я живу, маю дружину, працюю й плачу податки. Те, що ми називаємо державною наркополітикою, в моєму житті вже понад 20 років. І я дуже добре знаю, що таке жити в постійному статусі злочинця. Коли потрапив на ЗПТ, я не повірив, що лікування може бути таким», — розповідає спеціаліст МБФ «Альянс громадського здоров’я», представник організації «З повагою до людської гідності» Антон Басенко.

За його словами, нині черга на замісну терапію, зокрема в Києві, становить 500—700 осіб: «Частина вже не дочекається». Крім того, програма ЗПТ, так само як проекти з консультування та тестування наркозалежних, нині існує завдяки коштам міжнародних донорських організацій. «Деякі програми наступного року згортатимуть. Що буде з цими 8,5 тисячі людей?»

Через них щороку кримінальний наркобізнес недоотримає мільярд гривень. Якби на лікуванні перебувало хоча б 60% людей, як це рекомендує ВООЗ, про скільки мільярдів гривень би йшлося? Це друга після менталітету причина, що висить каменем на шиї змін. Бо, окрім політичної волі, котрої в нашій країні бракує на значно «дрібніші» з фінансової точки зору питання, мільярдні обсяги кримінального наркоринку для багатьох — вагомий аргумент лишити ухвалену три року тому стратегію не більш ніж добре написаним документом.