«Місто, в якому я народився, віднині у документах зватиметься не Котовськ, а Подільськ. Дякую всім, хто голосував. Ви є виродками. Бажаю вам прописки на вул. Мухос...нській в однойменному місті». Таким емоційним дописом колега відгукнувся на нещодавнє перейменування міста Котовська. І колега цей — не сепаратист, не українофоб і навіть не супротивник декомунізації. І обурився він не тим, що місто перейменували, а тим, яку нову назву йому призначили.

І що, здавалося б, такого лихого у цій назві? Питомо українське слово. Хоч відтепер у містечка є тезка у Підмосков’ї. І прив’язка до місцевості. На Поділлі — отже Подільськ. На березі моря — отже Чорноморськ (так відтепер називатиметься портовий Іллічівськ). Щоправда, Іллічівськ, який став містом 1973 року, з цією назвою народився. Зі спробою перейменування умовно — залишити Іллічівськом, але не на честь Леніна, а на честь пророка Іллі — нічого не вийшло. Тож увімкнувся зумовлений декомунізаційним законом алгоритм: нинішню назву треба прибрати — іншої місто ніколи не мало — назвати треба хоч якось. Якось і назвали. З таким самим успіхом Чорноморськом могло стати будь-яке поселення на березі Чорного моря.

Те, що назву обрали нейтральну, — в цьому разі не найгірший варіант. У містечку, де городяни всерйоз ставали на захист пам’ятника Леніну, антирадянська назва злагоди не додала б. Чому ж тоді нейтральним Подільськом не вдоволені? «Перейменувати Котовськ на Подільськ, як на мене, — цілковита маячня, — пише на своїй сторінці у Фейсбуці керівник Одеської обласної організації Комітету виборців України Анатолій Бойко. — Прісно, безлико, сіро і взято зі стелі. Краще б уже повернули історичну назву Бірзула». Так, подив викликає не стільки те, чому Подільськ, скільки те, чому не Бірзула — таку назву містечко мало понад півтора століття, із 1779 року до 1935-го.

Немилозвучно? Тут я схильний довіряти людям мистецтва. А вони вже понад чверть століття проводять у містечку фестиваль самодіяльної поезії «Осінь у Бірзулі» — і ні вухо, ні око їм ця назва не ріже.

Не по-українськи звучить (такі аргументи активісти теж наводили). То ледь не пів-Одещини доведеться перейменовувати, вганяючи її у формат середньостатистичних українських містечок без колориту та індивідуальності.

Особливо длубатися в аргументах тут сенсу немає. Адже й нардепи цього, схоже, не робили. Далася їм та ваша історія з географією. Сказано, що має бути не по-радянськи, але ж не сказано, що має бути гарно, зважено і так, щоб людям догодити. Річ тут не в тім, що комусь Бірзула не подобалася, а в тім, що нема часу пояснювати — хай буде Подільськ. Зате швидко, ефективно і не озираючись на людей — саме так, як любили це робити більшовики.

А громаді ще й наука: коли центр каже стрибати, то треба питати тільки, як високо, а не чіплятися до царя з петиціями залишити стару назву — хоч би й на честь українських котиків. Менше б вовтузилися з обговореннями — може, й мали б тут Бірзулу. А так цар сказав Подільськ, то буде Подільськ. Дякуйте, що не Пересічень (таке слово теж фігурувало у переліку запропонованих назв).

Звісно, якби ту декомунізацію та не будьонівським наскоком, то можна було б зважити всі обставини, максимально врахувати побажання городян і просто дослухатися до здорового глузду. Навіть супротивники декомунізації мають визнати: процес цей щонайменше логічний. Так чи інакше символи та гасла слід підганяти під наявний режим. І якщо вже, приміром, переобладнали піонерський табір під елітний бордель, то лишати йому ім’я Павлика Морозова немає жодного сенсу. Марксисти в таких ситуаціях кажуть про базис і надбудову та їхню взаємну відповідність.

Є певне пояснення і стахановським темпам. По-перше, найближчим часом декомунізація — це, схоже, єдиний процес, у якому влада зможе демонструвати позитивну динаміку. По-друге, слід визнати, що люди не надто полюбляють змінювати те, до чого звикли. І котовці, ймовірно, хотіли зберегти стару назву не так з любові до червоного командира, скільки з любові до міста і з тією назвою, з якою його знали. І такі обставини цілком могли б розтягти ту декомунізацію на роки. Хоч тут все-таки варто було б кинути на шальки: в один бік — шанс блискавично прибрати з карти України всі нагадування про все радянське, в другий — посіяне серед громад враження, що їх просто нагнули в питанні, які пам’ятники мати і як називатиметься населений пункт.

До речі, в Одесі, де після декомунізаторських — ще у 1990-х — звитяг мера Гурвіца вже й декомунізовувати майже нічого, є один топонім, з яким нічого не вдієш. Це селище, назване на честь того самого Котовського. Спальний район, де люду мешкає більше, ніж у деяких українських обласних центрах. Чому його не можна перейменувати? Та просто назва неофіційна. Тож жодним офіційним рішенням її і не зміниш.

Певен, що час, зміна історичних реалій та вплив офіційної пропаганди й тут внесуть корективи. І років за 10—20, коли казатимуть про селище Котовського, вже мало хто знатиме, про чиє ім’я йдеться. І станеться це природно, без владного тиску і посткомуністичної кампанійщини.