Минулого тижня в Європарламенті відбулася перша зустріч «Форуму східного сусідства ЄС», де було висунуто ініціативу розділити спів­працю шести країн «Східного партнерства», до якого входять Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Грузія, Молдова та Україна. Ця ініціатива, яку озвучив литовський євродепутат Андрюс Кубілюс, отримала назву «Стратегія трійки 2030». Вона полягає в тому, щоб надати більшу підтримку євроінтеграції України, Грузії та Молдови.

Про те, чи повинен Євросоюз зважати на амбіції кожної окремої країни «Східного партнерства» і якою буде найбільша винагорода за проведення євроінтеграційних реформ, «УК» розпитав у наукового співробітника британського аналітичного центру в галузі міжнародних відносин Chatham House Джеймі Ши, який взяв участь у «Форумі східного сусідства ЄС».

Британський експерт Джеймі ШИ

— Пане Ши, наскільки виправдана ідея запровадження диференційованого підходу до країн «Східного партнерства», зокрема «Стратегії трійки 2030» для України, Грузії й Молдови, про яку говорять у Європарламенті?

— На мою думку, не може бути однакового підходу до шести країн «Східного партнерства», тому що вони мають різні інте­реси у відносинах з ЄС. Грузія, наприклад, — демократична країна, яка має сприятливі перспективи на членство в НАТО. Щодо України, то тут і говорити не треба. Це надзвичайно важливий для нас сусід, зорієнтований на Захід. Поряд із ними — Вір­менія, яка, з одного боку, залишається партнером Росії в Організації договору про колективну безпеку, а з іншого — учасницею програми НАТО «Партнерство заради миру». Можна вважати, що так вона намагається зберігати баланс і нейтралітет, бо не хоче, щоб Захід взагалі забув про неї.

Однак слід відверто визнавати сучасні реалії. Деякі з цих країн більше зацікавлені у вступі до ЄС, ніж решта, які взагалі не висловлюють до цього жодного інтересу. Деякі з них демократичніші, їхнім громадянам ближчі західні цінності. Тому, на мою думку скромного аналітика, механізм «Східного партнерства» не має працювати на швидкості найповільнішої країни. Бо в такому разі ми просто втратимо великі можливості. Тож хоч і погоджуюся, що всі шість країн мають неодмінно залишатися у програмі «Східного партнерства», проте, гадаю, запровадження політики диференціації, яка буде адаптованою до швидкості й прагнень кожної країни-члена, не уникнути. Інакше «Східне партнерство» не матиме успіху.

— А в чому може полягати головна відмінність у підходах ЄС до спів­праці із країнами «Східного партнерства»?

— Деякі реформи та зміни можуть стосуватися, наприклад, удосконалення механізму винагород і покарань, відомого з назвою «більше за більше». Якщо ви робите більше, то маєте і отримувати більше. Для ефективного застосування цього принципу необхідно виробити оціночні стандарти, за якими можна вимірювати прогрес країн-учасниць «Східного партнерства», щоб розуміти, чи вони справді досягають успіху за тим чи тим напрямом.

— Від представників Єврокомісії мені довелося чути, що «Стратегія трійки 2030» для України, Грузії та Молдови навряд чи матиме підтримку всіх країн-членів ЄС.

— Цілком можливо, що диференційований підхід у «Східному партнерстві» буде важко просувати в Єврокомісії. Але незабаром у неї з’явиться нове керівництво, і гарним знаком може стати те, якщо воно зверне увагу на цю ініціативу.

— Якщо говорити про принцип «більше за більше», то для України найбільшою винагородою за проведення складних реформ може стати членство в Євросоюзі. Проте будь-які намагання Києва внести згадку про перспективу членства України в ЄС до спільних заяв і декларацій викликає відверте незадоволення Брюсселя. То що ж тоді варто вважати кінцевою метою євроінтеграції?

— Усе не так просто. Як бачимо на прикладі країн Західних Балкан і як 10—20 років тому спостерігали у країнах Східної Європи, що приєдналися до ЄС та НАТО, членство в Євросоюзі — справді дуже потужна рушійна сила для реформ у державі. Легко сказати країнам: «Робіть реформи, бо вони самі по собі дуже гарна річ!» Це все одно, що сказати мені: «Для твого загального стану здоров’я було б непогано позбутися трішки зай­вої ваги».

Але будьмо чесними. Членство як кінцева мета — найкраща мотивація для реформ. Так із Західними Балканами, так було з Польщею, Угорщиною, Чехією, Румунією, країнами Балтії. То чому ми не повинні вірити в те, що перспектива членства не може бути рушійною силою для України чи Грузії?

ЄС перебуває у складній ситуації. Але знаю, що більшість країн-членів спільноти виступили за те, щоб почати переговірний процес за вступ до ЄС Північної Македонії та Албанії. Лише невелика кількість країн мала іншу думку з цього приводу. Тож ЄС тримає перспективу членства для інших країн відкритою, але він має провести широку дискусію із приводу того, на яких підставах хоче розширюватися в майбутньому.

— Тож, на вашу думку, вступ України до ЄС — опція, яка все ще лишається на столі ЄС, просто про неї не люблять говорити вголос?

— Країни, які прагнуть стати кандидатами на вступ до ЄС, такі, як Україна, Грузія та інші, мають виконувати свої обіцянки, докладати значних зусиль в імплементації реформ, що зробить їх серйозними партнерами. Що більше для цього робитиметься, то легше буде таким людям, як я, захищати інтереси цих країн і обстоювати їхній реальний вступ до Євросоюзу.

А доки з’являються негативні історії про випадки корупції в цих державах, багато кому легко підскочити і заявити: «Вони ще не готові». Тому найголовнішим чинником розвитку залишається такий: працювати над реформами так, ніби перспективу членства вже надано. Бо якщо раптом Україна, Грузія чи Молдова вирішать припинити реформи через вагання Брюсселя щодо надання перспективи членства, це буде самознищенням і величезною втраченою можливістю.

Вікторія ВЛАСЕНКО,
«Урядовий кур’єр»,
Брюссель

ДОСЬЄ «УК»

Джеймі ШИ.  Народився 1953 року в Лондоні. Вивчав сучасну історію та французьку філологію в університеті Сасекса (1977), отримав науковий ступінь доктора філософії в коледжі Лінкольн, Оксфорд (1981). З 1980 року працював на різних посадах у штаб-квартирі НАТО. З 1993-го по 2000 рік був офіційним спікером Альянсу. З 2010-го по 2018 рік — заступник помічника Генсека НАТО з питань нових викликів безпеки.

Викладає у Школі міжнародних досліджень у Брюсселі, університеті міста Кент, Європейському коледжі в Брюгге. Науковий співробітник британського аналітичного центру в галузі міжнародних відносин Chatham House.