Із Юлією Малик та її 12-річним сином Михайликом ми зустрілися в одній з рівненських кав’ярень. Розмова затягнулася. Відчувалося, що Ізюм, з якого вони приїхали до Рівного рік тому, їм усе ще болить. Але біль поволі відступає, нівелюється новими враженнями, знайомствами, налагодженням більш-менш розміреного життя.

Утікали під обстрілами

«Торік у березні сусіди в будинку, де ми орендували квартиру, під час тривог казали: «Юлю, це ж, мабуть, літаки над нами, а ти не ховаєшся». Вони просто не знали, що таке ворожі літаки. Ми ж можемо впізнати їх за специфічним звуком, який добре вивчили з перших днів війни. Ізюм бомбили щоп’ятнадцять хвилин. Ми щоразу спускалися в підвал нашої п’ятиповерхівки і розуміли, що він нас не врятує. Діти дуже боялися, а пального, щоб заправити машину, не було.

Вийшли на волонтерів, які пообіцяли допомогти. Щастя, що ми приїхали раніше. Почався масований обстріл міста, тож синів Іллю та Михайлика посадили в машину волонтерів з написом «Діти»,  а ми з батьками — за ними. Щойно рушили, як підірвали мости через Сіверський Донець, який розділяє наше місто», — пригадує Юлія.

Вони дісталися до родичів у Дніпро. Щойно заспокоїлись, як і там вороги обстріляли два будинки неподалік. Попрямували до Рівного. Роботу Юлія знайшла доволі швидко, працює вихователькою в дитсадку. Її чоловік — майстер оптики, тепер у Рівному виготовляє окуляри, працює в ізюмця, який релокував сюди бізнес. Старший син Ілля став студентом аграрного коледжу, за спеціальність обрав кібербезпеку. А Михайлик навчається в ліцеї № 2 та в музичній школі.

Малики одразу ж намагалися влитися в життя Рівного. Із перших днів квітня Юлія почала навчання на безкоштовних курсах української мови «Філіжанка кави по-рівненськи». Це так захопило її, що проходить курси… вп’яте.

Зізнаються: і в родині, і в рідному місті розмовляли російською, але після 24 лютого твердо вирішили, що відтепер — лише українська. Вони ретельно добирають колоритні українські слова — чудово виходить.

Сім’я намагається мандрувати цікавими місцями й відкривати для себе щось нове. Уже побували в «Тунелі кохання», Тараканівському форті, Дубні з його неперевершеним замком. На весняній черзі — Кременець та Львів.

Солодкі компліменти захисникам

Та чи не найбільше закохала Юлію в Рівне та рівнян зустріч із письменницею, психологом, народною майстринею Оленою Медведєвою. Пані Олена прийшла на «Філіжанку кави по-рівненськи» зі своїми вишитими книжками. Юлія вийшла з тієї зустрічі зовсім іншою людиною.  Так для неї почалися сеанси м’якої психологічної реабілітації для мам та їхніх дітей. Михайлик теж активно долучився до різноманітних майстер-класів.   

«Торік у березні ми почали заняття з арттерапії. На перше прийшло чотири дівчинки: з Бучі, Херсона, Маріуполя та Рівного. Тоді зародилась ідея створити книжку історій дітей, які приїхали в наше місто. Ми разом проговорювали те, що вони пережили. Хтось записував, хтось начитував на мій диктофон, і я викладала історії на папір. До книжечки «Переселені сонечка», яку нам вдалося видати, увійшло 24 історії дітей із Чернігівської, Донецької, Луганської, Запорізької, Київської областей та трьох — з Херсона. Допомогла проілюструвати її художниця з Авдіївки Ольга Корба, яка переїхала до нас із дітьми. До речі, вона вперше ілюструвала українськомовну книжку», — захоплено розповідає Олена Медведєва.

Каже, що з перших днів війни думала, чим може прислужитися людям. І вирішила, що найкраще впорається саме на психологічно-емоційному фронті. Запрошувала інших майстрів. Разом плели з верби, малювали крапками й акриловими фарбами, виготовляли медові свічки та печиво з назвами своїх міст і містечок, ляльок, розфарбовували чохли на телефони, створювали бурштинові листівки для наших захисників і писали їм зворушливі листи. Виготовляли подарунки на Різдво, влаштовували Андріївські вечорниці й «Різдвяні піснеспіви», акварельну терапію «Емоції мають колір». А таки мають!

Люди почали розправляти плечі

«Через гру я давала змогу позбутися пережитого. А вони ділилися своїми історіями. Коли  відчула зворотний зв’язок,  побачила, як мої підопічні розправляють плечі, обростають знайомствами, це додало сили. Коли Юлія Малик узяла власноруч виготовлену медову свічку й сказала: «Запалю вдома, щоб у нас завжди було світло й тепло», це пройняло до мурах», — зізналася Олена Медведєва.

А потім був сеанс фототерапії для мам у відомого фотохудожника Олександра Харвата. Готували одяг, квіти, декор. «У такий спосіб кожна жінка може розкритися, відчути свободу й побачити свою красу. Коли тоді вимкнули світло, це лише додало романтики», — скромно каже Олександр Харват. 

Нічого особливого в тому, що працюють із нашими новими містянами, не бачать Людмила Герус, Наталка Демедюк, Ірина Кухар, Ольга Теренчук, Корній Демедюк, Наталка Гурина, Марія Бортник.     

12-річному Михайликові Малику найбільше сподобалося виготовляти чарівну паличку та печиво для захисників. А 13-річна Дарина, старша донечка художниці Ольга Корби, із вдячністю згадує: коли заблукала в місті й запитала в перехожих, як їй дістатися за адресою, то ті не просто розповіли — провели до самісінького будинку. Ці прості речі надихають і окрилюють, зізнаються родини, долі яких кардинально змінила війна.

«Мені хочеться додому, але не в такий Ізюм, як тепер. А в той, який був раніше, тільки щоб там усі говорили українською», — поділився тим, що на душі, Михайлик.

Мама підтримала його і додала: «Ми вже двічі були в Ізюмі. На жаль, місто напівпорожнє і ще не розміноване, мій садочок хоч і працює, у групах лише по три-чотири дитини. Наш будинок і квартира вціліли. Але Рівне вже стало нашою другою домівкою, тут гарні можливості в наших дітей, тому поки що повертатися не плануємо».

Родина Галини Корби з Авдіївки теж уже цілком упевнено почувається в нових реаліях і саме тут чекає на п’яту дитину.