Після закінчення навчального закладу знайти роботу за фахом молоді вдається дедалі рідше. І річ не лише в заробітку, а в масштабному дисбалансі між попитом і пропозицією на ринку праці: університети й профтех училища готують одних фахівців, а працедавцям потрібні зовсім інші.

Загострює проблему й брак у країні чіткого прогнозу: які професії будуть затребувані завтра, через п’ять чи десять років. «УК» проаналізував, як змінити ситуацію і стимулювати освіту й економіку до співпраці, а молодь — більш виважено обирати майбутню професію.

Кухар із педагогічною освітою

Учитель біології Костянтин Сергієнко з дипломом престижного педуніверситету жодного дня не працював у школі. Замість того щоб відкривати школярам захопливий світ генетики, молодий педагог крутить суші у столичному ресторані. «На вибір мого фаху вплинули батьки, — зізнається повар суші-бару 22-річний Костя. — І хоч біологія мені до душі, пішов працювати до ресторану. Спершу не вистачало професійних навичок, але згодом навчився».

Нині ринок праці перенасичений економістами, юристами, бухгалтерами, менеджерами, навіть учителями. Під час кожної вступної кампанії вищі навчальні заклади оголошують набір на популярні спеціальності, затребувані серед абітурієнтів. Тож університети орієнтуються не на тенденції ринку праці, а на запити майбутніх студентів. Тому отримують майже стале держзамовлення, як правило, на профільні спеціальності й водночас продовжують «роздувати» комерційні напрями, популярні серед абітурієнтів і водночас підкріплені батьківськими гаманцями.

Ось і виходить, що виші не співпрацюють із майбутніми працедавцями, адже тоді треба буде щось змінювати: корегувати набір на незатребувані на ринку праці спеціальності, відкривати й розвивати інші, розробляти під них нові навчальні програми, залучати викладачів чи перенавчати чинних. Утім, добровільно ніхто не пилятиме гілку, на якій сидить: потрібна чітка державна стратегія. Без кардинальних новацій жоден виш не скоротить набір на популярні серед молоді спеціальності, дарма що працедавцям вони не потрібні.

Пригадаймо нещодавній спротив університетської спільноти через запровадження Міністерством освіти і науки нового Переліку галузей знань і спеціальностей. За ним вишам доведеться приймати абітурієнтів уже влітку — під час вступної кампанії-2016.

Тестувати всіх дев’ятикласників

«Провідні університети завжди були консервативними храмами науки, проте ми повинні перелаштовуватися, — вважає професор, завідувач кафедри підприємництва Київського національного університету ім. Т. Шевченка Ірина Мазур. — Є суперечності між тим, чого прагне студент, і тим, що вимагає сучасний ринок праці. Університети і працедавці розірвані. Тенденції на ринку швидко змінюються, а навчальні заклади значно відстають, працюючи за інерцією. Більшість абітурієнтів вступають до вишів, щоб здобути не професію, а престижний диплом, який вимагають під час працевлаштування. Тож працедавці апріорі ставлять перед молоддю неправильні пріоритети. Фабрика дипломів не розв’яже проблем — фахівців слід оцінювати за знаннями».

До речі, одна з найвідоміших світових компаній відмовилася вимагати документ про освіту в майбутніх працівників: знання і навички перевіряють лише спеціальним тестуванням. Так роблять у світі. В Україні триває гонитва за дипломами: за даними Міносвіти, майже 80% випускників шкіл вступають до вишів. Часто абітурієнти обирають будь-яку спеціальність, не замислюючись, куди потім підуть працювати.

Насправді в новому проекті закону «Про освіту» закладено простий вихід: із запровадженням 12-річної середньої освіти після закінчення базової школи (9 класів) абсолютно всі її випускники складатимуть ЗНО. Це дасть змогу відсіяти левову частку учнів, які стають студентами університетів з низьким рівнем освіти або навчаються за контрактами за так званими престижними напрямами, стаючи потенційними клієнтами центрів зайнятості. Вочевидь, тоді дійдемо до європейських пріоритетів, коли 20% випускників базової школи продовжуватимуть навчання у профільній школі, а далі — в університетах, а 80% учнів обиратимуть необхідні робітничі професії. Як наслідок, скоротиться й мережа вишів — залишаться університети, здатні надавати якісну освіту, залучати студентів до наукової діяльності, спрямовувати на майбутню професію.

У фаворі лінь, а не праця

Непроста ситуація й у мережі професійно-технічної освіти. Навчальні заклади готують занадто багато перукарів, кравців, медсестер, продавців, менеджерів, водночас на ринку не знайдеш кваліфікованого зварювальника або чоботаря. Також затребувані токарі, слюсарі, столярі, трактористи, знайомі із сучасною технікою, будівельники, що працюють із новими матеріалами.

Одначе не завжди вдається коледжам й училищам підготувати фахівців належного рівня кваліфікації: через брак фінансування навчально-матеріальна база закладів не оновлювалася впродовж кількох десятиліть, тож значно застаріла. Керівники намагаються самотужки хоч частково оновити деяку техніку, закупити інструменти й матеріали.

Занадто розгалужена мережа профтехзакладів теж не сприяє здоровій конкуренції та підвищенню якості освіти. «Це нонсенс, коли на одній вулиці розташовано професійно-технічне училище, вище ПТУ й технікум — всі вони потребують державного фінансування, набираючи 650 учнів на трьох, — розповідає директор департаменту професійно-технічної освіти МОН В’ячеслав Супрун. — Тому кількість закладів слід скоротити наполовину, залишивши працювати найкращі навчальні заклади».

Істотне впорядкування мережі закладено у проекті закону «Про професійну діяльність», який саме доопрацьовують освітяни.

Найдивніше, що профтехнічні заклади досі плекають учорашні професії, зокрема готують операторів комп’ютерного набору, ще й за державним замовленням. Цікаво, куди такий фахівець влаштується на роботу в ХХІ столітті, коли текст уміє набирати кожна п’ятирічна дитина? Більш того, директор училища змушує студентів брати довідки у працедавців про майбутнє працевлаштування, щоб наступного року знов отримати бюджетні місця.

Тож важливо осучаснювати професії. Приміром, нова укрупнена спеціальність — майстер ресторанного обслуговування. Сюди входять навички і кухаря, і кондитера, і бармена, й офіціанта. Це відкриває перед людиною більше можливостей під час працевлаштування.

«В Україні за 20 років запроваджено приблизно 1400 нових професій, з них майже 30% — з ініціативи начальних закладів. Лише 32 спеціальності ініціювали працедавці, — констатує директор Науково-дослідного інституту соціально-трудових відносин Міністерства соцполітики Сергій Мельник. — Незабаром з’явиться нова спеціальність «механотроніка», а за нею в Німеччині готують фахівців понад 20 років».

Необхідно піднімати престиж робітничих професій серед молоді. Освітяни дивуються, що випускник училища не бажає працювати на швейній чи взуттєвій фабриці із зарплатою 4—5 тисяч гривень. Скажімо, в Австрії професійне навчання проводять за дуальною системою: 4 дні теорії та один — практики, а згодом навпаки. 60—70% випускників дуальної системи залишаються на заводах і фабриках, де проходили навчання. Великі автомобільні концерни, перш ніж випустити нову модель авто, віддають до коледжів кілька машин, на яких практикуються майбутні автомеханіки. І коли нова модель автомобіля виходить у світ, власник має підготовлених спеціалістів. Тож, можливо, не варто вигадувати велосипед, а поїхати на ньому до Європи?

Щоб вирівняти український дисбаланс, необхідно не лише ухвалити нові закони в галузі освіти, а й на державному рівні прогнозувати тенденції ринку праці, від чого й формувати чіткіше держзамовлення для навчальних закладів. Також важливо спонукати університети, профтехучилища та працедавців до співпраці. Адже доки кожен з них тягтиме ковдру на себе, молоді українці з унікальним інтелектом та золотими руками шукатимуть роботу не в Україні, а за кордоном.