45 РОКІВ АТОМНОГО ВИБУХУ НА ХАРКІВЩИНІ

ЗЛОЧИН. На початку 1970-х, коли ще не освоїли велетенських покладів нафти й газу в Сибіру, українські родовища були основним джерелом енергетичних вуглеводнів для потреб СРСР і експорту в країни соцтабору й Західну Європу. Саме з аварією на одній з газових свердловин, розташованій за 3 км від села Хрестище на Харківщині, пов’язаний перший на території України ядерний вибух.

Потужний струмінь газового конденсату під тиском понад 400 атмосфер вирвався назовні й спалахнув гігантським факелом. Для його гасіння вирішили застосувати ядерний заряд, позитивний досвід використання якого вже мали під час аналогічних аварій у Середній Азії. Однак там ішлося про малолюдні пустельні території, а не про чорноземи у центрі густонаселеної Слобожанщини.

У спеціально пробурену похилу свердловину завглибшки 2400 метрів, дно якої було за 20 м від осі аварійного газоконденсатного фонтана, опустили атомний заряд потужністю 3,8 кілотонни. Його вибух, за задумом науковців, мав запломбувати підземною породою велетенську діру. Ініціатори ідеї гарантували 99% успіх, однак все обернулося ще масштабнішою катастрофою.

Після вибуху, який зафіксували сейсмостанції на інших континентах, ревіння палаючого газоконденсатного факела завмерло. Та за мить зі свердловини на висоту майже кілометр вирвався фонтан вогню й радіоактивного пилу, що утворив характерну грибоподібну хмару. Вітер поніс її в бік сусідньої Полтавщини, де нікого не застерегли про радіоактивне зараження. Це й стало наслідком невдалого експерименту «Операція «Факел».

За свідченням очевидців, високе московське начальство, під безпосереднім керівництвом якого її здійснювали, щодуху дременуло на вертольотах і службових «Волгах» у протилежний від напрямку руху радіоактивної хмари бік.

Потужність підірваного під час операції «Факел» атомного заряду була лише вчетверо меншою, ніж у бомби, скинутої на Хіросіму. Основна кількість радіації потрапила в атмосферу через гігантську газову свердловину, згодом випала у вигляді радіоактивних дощів на поля і населені пункти Харківщини, Полтавщини, Дніпропетровщини.

Атомний вибух, що мав бути підземним, призвів до викиду в атмосферу велетенських мас радіоактивного пилу

Винуватці катастрофи, яку десятиріччями замовчували, пояснювали свій прорахунок так: мовляв, використали заряд недостатньої потужності через близькість сіл і автотраси Москва — Сімферополь, що за 8 км від аварійної свердловини. Та навіть 3,8 кілотонни вистачило для руйнування багатьох будинків у сусідньому Хрестищі й небаченого дива: підняття води у колодязях зі звичної глибини 15—20 метрів майже до рівня зрубів! Та найстрашніше, що ніхто не повідомив ні жителів уражених радіацією територій, ні лікарів, що був саме атомний вибух.

У всіх, причетних до операції «Факел», взяли розписки про кримінальну відповідальність за розголошення «державної таємниці», якою став злочинний експеримент над власними громадянами. Він призвів до радіаційного забруднення гігантських територій, на яких вирощували хліб і до хліба для всього СРСР. Навіть робітників, які впродовж кількох місяців рили кільцевий кар’єр довкола палаючого факела, щоб загасити його традиційним методом підкопу, ніхто не поінформував про проведений тут атомний вибух. Тож людей, які занедужали на не відомі цивільним медикам хвороби, спричинені великими дозами опромінення, безуспішно лікували зовсім від інших недуг із заздалегідь передбачуваним результатом.

Наслідком злочинної самовпевненості вчених-атомників і бажання генералів провести позапланове випробування ядерного заряду стали не лише нічим не виправдані смерті людей, а й прямі економічні втрати. Підраховано, що за 21 місяць горіння газоконденсатного факела пішов за вітром понад 1 млрд кубометрів природного газу. Кількість утвореного в результаті його спалювання вуглекислого газу дорівнювала обсягам викидів цієї речовини всією тодішньою промисловістю УРСР упродовж двох років.

Аварію, від якої ніхто не застрахований, можна було усунути за лічені місяці, що ціною власного життя довели герої-ліквідатори, які навіть не підозрювали, що першими на українській землі борються проти атомного джина.

125 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ БРУНО ШУЛЬЦА

Трагічна казка Дрогобича

ПОСТАТЬ. Від звичайного вчителя малювання, яким за життя був в очах земляків Бруно Шульц, до геніального графіка і не менш талановитого літератора — така посмертна доля уродженця Дрогобича в’язня місцевого гетто часів нацизму. Нині творчість трагічно загиблого митця вважають своєю в Україні, Польщі й Ізраїлі. Насправді вона належить усьому світові, якому так бракує добра і бажання почути одне одного.

У творах Бруно Шульца місцевий колорит поєднано із загальнолюдською сутністю й тонкою авторською самоіронією, що створює самобутній мистецький стиль

75 РОКІВ ВІД ДНЯ ЗАГИБЕЛІ ОЛЕКСІЯ ЄРЕМЕНКА

Символ воїнської доблесті

ГОРДІСТЬ. Зроблений 12 липня 1942 року фронтовим фотокореспондентом Максом Альпертом знімок командира, який власним прикладом піднімає бійців у контратаку, один з найвідоміших у світі періоду Другої світової. Упродовж десятиріч фото мало назву «Комбат», а прізвище увічненого на ньому за мить до загибелі героя залишалося невідомим.

За словами журналіста, в гарячці запеклого бою було не до з’ясовування анкетних даних, адже осколок пошкодив об’єктив фотоапарата, і лише дивом унікальний кадр на плівці не засвітився. Тож коли окопами прокотилася звістка про загибель комбата, фотокореспондент вирішив, що йдеться саме про героя знімка.

Лише у травні 1974 року безіменний командир, який уже став символом воїнської доблесті для всього світу, повернув собі ім’я. На знімку впізнали Олексія Гордійовича Єременка, колишнього голову колгоспу із села Терсянка Вільнянського району нині Запорізької області. Проведена за довоєнними світлинами експертиза підтвердила тотожність героя фото «Комбат» з молодшим політруком, полк якого воював під Ворошиловградом у місцях проведення зйомки.

У 1980 році коло Бахмутського шляху виріс бронзовий монумент, що увічнив героя, з написом «В честь героического подвига политработников Советской Армии в Великой Отечественной войне 1941—1945 гг.». Насправді Єременко в Радянській армії ніколи не служив, бо вона тоді іменувалася ще Червоною. Стосовно заслуг «бійців партії», то нині підраховано, що за роки війни загинув 421 генерал та адмірал і лише 12 комісарів вищого рангу.

Фотознімок з документальною достовірністю засвідчує мужність українців у боротьбі з агресорами

Ще одним гріхом молодшого політрука була належність його полку до 18-ї армії, пов’язаної з іменем Леоніда Брежнєва. Саме це стало підставою для тверджень, що, мовляв, Єременка призначили на роль героя на догоду генсеку.

Нині часи і претензії змінились. Інтернет переповнений заявами, що в легендарного комбата «типове великоросійське вилицювате обличчя, ані найменшої схожості з українцем, яким був Єременко». Досить переглянути кінохроніку 1941—1942 років, щоб пересвідчитись: у всіх бійців і молодших командирів Червоної армії однаково «вилицюваті» обличчя. Щоправда, не від «великоруського» походження, а від виснаження і банального недоїдання.

Здавалось би, лише завдяки щасливій випадковості саме українцеві Олексієві Єременку судилося за мить до загибелі потрапити в об’єктив фотоапарата, щоб навіки стати легендою. Насправді все в історії цілком закономірне, бо навіть серед 28 героїв-панфіловців, які захищали Москву в 1941 році, кожен четвертий був етнічним українцем. Не забуваймо, що легендарні сибірські дивізії, які врятували російську столицю, формували з наших земляків, які жили на Алтаї та Зеленому Клині. Саме в оборонних боях під Києвом, за визнанням німецьких генералів, вирішилася доля Москви і всієї війни. Додаймо подвиги етнічних українців Кубані, Курщини, Орловщини, Казахстану і отримаємо відповідь, який наш внесок у Перемогу.

Саме це найбільше турбує тих, хто нині воює з пам’яттю про Олексія Єременка і стверджує, що Росія перемогла б гітлеризм навіть власними силами, без промислового потенціалу евакуйованих на Урал українських підприємств і самопожертви й мужності мільйонів українців, які воювали не за радянську імперію чи Сталіна, а за рідну Вітчизну.

100-РІЧЧЯ ІІ УНІВЕРСАЛУ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

Перемога здорового глузду

ПОГЛЯД. Чимало сучасних дослідників розцінюють висловлену в ІІ Універсалі згоду на відкладення проголошення автономії України до скликання Установчих зборів як значну поступку Росії та крок назад порівняно з революційним І Універсалом. Однак досягнутий під час перемовин у Києві компроміс між українським Генеральним секретаріатом і трьома чільними діячами Тимчасового уряду (Церетелі, Керенським, Терещенком) став шоком насамперед для великодержавних шовіністів.

Визнання Центральної Ради єдиною легітимною владою в Україні й офіційне поширення юрисдикції українського уряду на всі «південно-західні губернії» колишньої Російської імперії, що було всього-на-всього констатацією ситуації, призвело до справжнього потрясіння руского міра.

За день до офіційного проголошення ІІ Універсалу з Тимчасового уряду на знак протесту вийшли міністри-кадети, чим скористались анархісти і більшовики, які здійснили спробу путчу в Петрограді. Радянські історики називали події 16—18 липня 1917 року розстрілом мирної демонстрації, хоч насправді на вулиці тодішньої російської столиці вийшли озброєні солдати, підбурювані оплаченими німецьким коштом агітаторами-ленінцями.

Реакцією українців на це, як і в роки серпневого путчу 1991-го, стало зміцнення впевненості в доцільності відокремлення від Росії з її непередбачуваним політичним курсом.

Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)