Скажу щиро: з початком широкомасштабної російсько-української війни забув, коли ходив у театр, кіно, на концерт. Вважав, мабуть, як і багато українців, що не до розваг, коли на фронті гинуть наші захисники та захисниці, стають інвалідами ще зовсім молоді, руйнуються цілі міста й села. Тож коли мені зателефонувала керівниця всеукраїнської організації «Громадянський корпус» у Луганській області Олена Стеценко і запросила на фотовиставку польського фотографа та мандрівника Родослава Тафлінського, хотів було послатися на невідкладні справи й відмовитися. Але підкупила сама назва: «Фортеці. Жінки. Перемоги». Зацікавило й те, що зможу поспілкуватися з іноземцем та жінками-легендами Луганщини. Окремі з яких пережили розстріли, переслідування на батьківщині за свої проукраїнські переконання. За одну з них російські загарбники навіть виставили винагороду — 50 тисяч євро.

Портрети українок, а також світлини наших замків та фортець стали основою виставки пана Родослава. Фото надав автор

Устодвадцятьвосьме в Україні

Не думав, що огрядний чоловік в українській вишиванці може бути польським фотографом та мандрівником. Але коли побачив на шиї в нього дві дорогі професійні фотокамери, повірив, що це і є винуватець урочистості в Національному історико-архітектурному музеї «Київська фортеця».

«Дуже багато подорожую Україною, — запевнив пан Родослав. — У моєму паспорті стоїть уже 128 відміток про перетин українського кордону. Уперше до вас приїхав 2005 року велосипедом.

Цього разу — автомобілем. Бачу, як змінюється на краще життя українців: у 2006—2008 роках, наприклад, у кожній поїздці до вас проколював по двоє коліс у машині. Тепер цього попри навіть широкомасштабну, як у вас кажуть, війну немає. Щоправда, більше подорожую західними областями. Але після сьогоднішньої фотовиставки сподіваюся, що побуваю й на сході».

Родослав Тафлінський дуже багато фотографує в Україні. Знайомство з Оленою Стеценко, розмови з активісткою з Луганщини наштовхнули його на підготовку фотовиставки. Для початку обрав українських панянок зі Львівщини та Івано-Франківщини. Їхні портрети, а також світлини наших замків та фортець стали основою виставки.

«У наступній фотовиставці, — ділиться планами пан Родослав, — планую розмістити світлини героїчних луганок. Саме героїчних, бо дізнався про нелегкі долі кожної з них. Я фотограф-фрілансер, але пишу статті, як щиро приймають українці гостей з-за кордону. Переконаний, що в них викликають велику повагу мужність, стійкість, хоробрість та саможертовність вашого народу. Тому ми, поляки, від душі бажаємо вам якнайшвидше перемоги над ворогом. І надалі допомагатимемо українцям вигнати росіян з вашої землі».

Спорідненість душ

На виставку Родослава Тафлінського Олена Стеценко запросила землячок-луганок. Про кожну хоробру жінку згодом  розповім більше. Тут хочу наголосити, що знайомство з роботами Родослава Тафлінського викликало в мене відчуття давно забутого тепла: дивлячись на картини-фотографії, згадував і дитинство (зі світлин дивилися матері-жінки), і щасливі юність та дорослі вже роки (в молодості погане швидко забувається), і мирну Україну. Нехай і не таку правильну, але мирну. І ми її відродимо й зробимо цивілізованою, кращою, справедливою та доброю до всіх своїх громадян.

У тій довоєнній державі ми жили самі для себе, тож і стали такими слабкими та вразливими. Війна змусила нас, якщо хочете, горнутися одне до одного, відчути спорідненість душ. І коли до мене на вулиці звертається із якимось запитанням незнайома молода людина українською мовою, мені хочеться її обійняти.

А ще — порадити більше ходити на такі виставки, як «Фортеці. Жінки. Перемоги». Колись прочитав інтерв’ю із психологом та психотерапевткою Веронікою Конончук. Вона, щоправда, говорила про музику як інструмент роботи з емоційним станом, чудовим засобом для профілактики пригнічення й апатії, навіть для боротьби з депресією.

Виставки картин, фотографій теж можуть слугувати таким інструментом. Світлина Кам’янецької фортеці — однієї з найпопулярніших нині принад українського Поділля, яку майстерно зробив пан Родослав, мене збадьорила й надихнула: на відміну від росіян, племені без історії, культури, мови, герба, власного прапора, Україна має все. І це все ми повинні захистити. А те, що називається нині росією, — неприродно зліплена держава різних народів та народностей.

Одне слово, треба під час війни ходити на виставки. І старатися довозити їх, наскільки це можливо, до воїнів на передову, щоб й їхній дух підняти. Родослав Тафлінський, до речі, планує побувати на фронті й провести фотосесію поблизу Лимана. І розказати про це у світлинах не лише в Києві, а й у Дніпрі, Одесі, Харкові, інших українських містах. І обов’язково в Польщі.