Національному музею-заповіднику українського гончарства в Опішному нині виповнюється 35 років. Про історію становлення і розвитку цього найбільшого у світі музейного комплексу гончарства «Урядовому кур’єру» розповідає його засновник і незмінний керівник Олесь ПОШИВАЙЛО. 

Фото надав автор

Ідея виникла понад сотню років тому

— Олесю Миколайовичу, як усе починалося?

 — Ідею створення музею гончарства в Опішному виношували ще в кінці XIX століття професор Харківського університету Анастасій Зайкевич і етнограф-керамолог Іван Зарецький. 1906 року художник-технолог Петро Ваулін створив у нашому містечку перший публічний музей, де експонували сформовану ним колекцію старовинних гончарних виробів. Але потім частину її він продав, частину вивіз до Москви, і музей припинив існування. 

Реанімувати ідею 1917 року спробувало Полтавське губернське земство, це мало відбутися в межах програми розвитку в Опішному гончарного промислу. Проте цьому завадив більшовицький переворот. Змінилася влада, а більшовикам це було не потрібно. Але ідея створення гончарного музею не втратила привабливості. 1954 року кіномитець Олександр Довженко пише у своєму щоденнику, що добре було б звернутися до уряду УРСР з пропозицією створити в Опішному зразковий художній центр. Проте і його не створили. І тільки в середині 1980-х років, коли Опішненський завод «Художній керамік» віддав приміщення, в якому майже століття розвивався гончарний промисел, під гуртожиток, ми з гончарями стали активно виступати за створення в цьому приміщенні Музею гончарства.

Тоді я працював у Києві, у Музеї народної архітектури та побуту в Пирогові, і активно займався популяризацією художніх промислів, проведенням польових експедицій, організацією свят народної творчості, і нічого не знав про спроби моїх попередників створити в Опішному музей. Дізнався вже набагато пізніше. Усе відбувалося немов під навіюванням. Треба було рятувати унікальну будівлю, яку проєктував Василь Кричевський, а споруджував Юрко Лебіщак.

Окрім того, в мене у цій справі були натхненники — мої рідні бабуся і дідусь — Явдоха та Гаврило Пошивайли. Вони ще на початку 1970-х першими в Україні заснували у своїй хаті домашній публічний музей кераміки, де експонували старовинні й сучасні глиняні вироби, зразки вишивки, народні картини, ікони, дерев’яні різьблені речі, виготовлені місцевими майстрами. У другій половині 1970-х у цей музей навіть привозили іноземні делегації. 

Я розумів, що знаменитий земський будинок, аналогів якому в Україні немає, перебудують, змінять, тому 1985 року організовував народних майстрів і ми разом писали листи-звернення до різних державних органів влади з пропозицією створити в ньому музей. Такі дебати між майстрами і представниками влади тривали рік. У цьому нас підтримали письменники Олесь Гончар, Борис Олійник, Юрій Мушкетик, Іван Драч, Олекса Мусієнко, Іван Власенко; художники Тетяна Яблонська, Михайло Дерегус, літературознавець Леонід Новиченко, кінодокументаліст, режисер Юрій Ткаченко. А також уродженець села Міські Млини, що поруч з Опішним, доктор філософських наук, професор Київського педагогічного інституту Леонід Сморж, який у 1960-х багато писав про місцевих майстрів, а 1968 року в одній із центральних газет оприлюднив статтю із закликом створити в Опішному заповідник народної творчості.

Відчиняють тим, хто стукає

Формуючи громадську думку про необхідність створення Музею гончарства, ми хотіли створити навчальний заклад, який би готував майстрів. І 1986 року в Опішному відкрили філію Решетилівського ПТУ № 28, де навчали малювальниць і гончарів. Частина випускників училища й нині працює в музеї-заповіднику. Одна з них, Ірина Мирко, вже стала заслуженою майстринею народної творчості України.

Коли наполегливо йдете до мети, обов’язково все вдасться. Проректор Київського педінституту був одружений на заступниці голови Ради міністрів УРСР Марії Орлик і якось сказав колезі Леоніду Сморжу: «Дружина їде в Полтаву. Якщо хочеш, я попрошу, і вона заїде в Опішне, подивиться будівлю, в якій ви хочете створити музей і, можливо, вам допоможе».

Уже наступного дня вона була тут, а через два місяці ми отримали розпорядження Ради міністрів УРСР про створення в Опішному Музею гончарства. У січні 1986 року мені надали тимчасову роботу в Полтавському краєзнавчому музеї, а через пів року я вже був директором новоствореного.

— Його створили у колишньому земському будинку?

— Ні, до 1991 року ми базувалися у двох кімнатах при заводі «Художній керамік». Проводили експедиції, формували бібліотеку, архів і нашу першу колекцію. Нам пощастило знайти у Котельві унікальну мальовану кахляну піч, виготовлену ще 1885 року майстром із села Лазьки Пилипом Явдаком, яку ми викупили у власниці за 100 гривень. 1991 року, коли Україна проголосила Незалежність, наш заклад теж став незалежним від заводу, перебравшись у занедбаний гуртожиток місцевої нафторозвідки, який ми викупили за 13 тисяч гривень. Відремонтували його й почали потроху освоювати цю територію. 

Кошти на розбудову музею нам надало управління культури Полтавської облдержадміністрації. За підтримки обласної влади збудували і двоповерховий будинок науково-дослідного центру. Могли звести й більший, але не вистачило місця. Це зараз територія музею-заповідника понад 20 гектарів, а тоді була у сто разів меншою.

Під час зведення нової споруди всі будівельні й оздоблювальні роботи виконували співробітники музею-заповідника. Для нашої країни це нонсенс. І ми, мабуть, єдиний національний музей в Україні, на розвиток якого держава не надавала необхідних коштів. Експонати нам дарували художники, яких ми запрошували на 30-40-денні симпозіуми. Традицію підтримуємо вже 24 роки. За цей час у нас сформувалась інтернаціональна колекція монументальної глиняної скульптури просто неба, аналогів якій немає у світі.

Розвиваючи різні напрями діяльності музею-заповідника, часто ми навіть не осмислювали, концептуально не передбачали, у що це виллється. Просто починаємо щось робити, іноді не передбачаючи кінцевої мети. Здається, що нас ведуть, ми виконуємо якусь особливу місію. Я довіряю такому рухові, бо бачу, що врешті воно вкладається у щось правильне.

У новий заклад — підземним ходом

Нас критикували, що хаотично розставляємо скульптури, неправильно макетуємо книжки у нашому видавництві, не так їх оформляємо. А потім ті, хто критикував, казали: які ви молодці! Ви такі самобутні, не схожі на інших. І беруть із нас приклад. Сьогодні започатковані нами симпозіуми проводять у всіх областях. Почали ми будувати кераморезиденції, і відразу цю традицію започаткували в інших регіонах. Тобто наші ідеї набувають суспільного значення. 

— Над реалізацією яких завдань колектив музею-заповідника працює нині?

— Їх багато. Наприклад, над музеєфікацією садиб відомих майстрів. Причому зберігаємо там усе так, як було за життя господаря чи господині. Щоб зайшовши сюди, людина могла, як на машині часу, повернутися в минуле і відчути, як жив народний майстер. Це теж приклад для музейників України, як  зберігати етнографічні об’єкти. 

Нині створюємо таку садибу в селі Малі Будища, хочемо показати традиції малих гончарних осередків довкола метрополії, які функціонували поблизу Опішного і мали неабияке значення для розвитку українського мистецтва і народної культури. 

Займаємося науковими дослідженнями, пов’язаними з вивченням традиційного гончарства і сучасної художньої кераміки. На основі музейних досліджень і з нашої ініціативи в Україні з’явилася нова наукова дисципліна – керамологія, а в 2000 році було створено академічну наукову установу – Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України. Ця установа працює вже 21 рік, є багато монографічних видань, наукових досліджень, присвячених різним аспектам традиційної гончарної культури, на які раніше вчені не звертали уваги. І це я назвав тільки дещицю з того, чим ми займаємося. 

На садибі Гаврила та Явдохи Пошивайлів

У найближчих планах – створити нові резиденції для художників, нові музеї, зокрема музей кахлярства і цеглярства, історії української керамології, музеєфікувати підземні ходи Опішного, створити археологічний парк. І хоч держава й не дає нам коштів на розвиток, щасливий, що принаймні ніхто не заважає втілювати наші державницькі  ідеї. А заробляти кошти ми навчилися й самі. Тобто ми в багатьох аспектах самодостатні, і в цьому наша самобутність. Щодо того, чи мають для мене якесь значення дати, хоча б і нинішнє 35-річчя, чесно відповім: не має, для мене плин часу є безперервним і нескінченним. Вірю, що таким буде і шлях розвитку нашого музею-заповідника.

Досьє «УК»

Олесь ПОШИВАЙЛО.Народився 6 листопада 1958 року в селищі Опішне Полтавської області в родині гончарів. Закінчив історичний факультет Київського педагогічного інституту імені Горького, аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені Максима Рильського НАН України.

Працював у Музеї народної архітектури та побуту України в Пирогові (м. Київ), створив в Опішному Музей гончарства. З 1986 р. – директор цього музею, з 1988 р. – директор Державного музею-заповідника українського гончарства. З 2001 р. – генеральний директор Національного музею-заповідника українського гончарства. 

Доктор історичних наук, професор. Заслужений діяч науки і техніки України. Нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України.

Від редакції. Вітаємо Олеся Миколайовича Пошивайла з подвійним святом — днем народження музею-заповідника та його особистим і зичимо благополуччя йому, його родині і колективу закладу.