«У день перемоги я стоятиму на своєму київському балконі, а у дворику під ним зберуться усі мої хлопчики: це ті військові зі ЗСУ і тероборони, волонтери, які їдять, ночують, перуть у моїй квартирі і просто заходять перепочити. Вони принесуть багато квітів, ми питимемо шампанське і вигукуватимемо: «Слава Україні!»

Своєю візією переможного дня народна артистка, Герой України Ада РОГОВЦЕВА поділилася після творчого вечора у Мукачеві. Ада Миколаївна разом із донькою та онуком активно волонтерить ще з початку війни в 2014 році. Нині акторка їздить країною, щоб підтримати своїх глядачів. Часом у містах її розмову з публікою перериває повітряна тривога. Виступати зі сцени в таких умовах надзвичайно складно, але вона продовжує виходити до людей знову і знову. Це, зокрема, є ще одним її внеском у перемогу України. У ту перемогу, на яку артистка щиро чекає, як і вся країна. І щоразу зі сцени лунають її слова: «Обіцяю вам, що доживу до Перемоги!»

Вони мені всі як рідні діти

— У вас вдома справді організувався такий волонтерський пункт, де хлопці із ТрО чи ЗСУ можуть попрати, виспатися і поїсти теплого супу?

— Звісно! Моя донька Катя з початком війни відкрила координаційний волонтерський центр у Києві, там у хлопців вишколи, різна робота. А до нас вони приходять перепочити. Ми їх годуємо. Вони ходять до нас митися — по 25 чоловік. Я особисто їм перу, сушу та віддаю потім сухі речі. Часто переплутую труси та шкарпетки (сміється) — вони потім перебирають, шукають, де чиє. А головне, що я їм даю, — це те, що коли вони йдуть від мене на свою звитяжну роботу, я їх обіймаю, хрещу і благословляю в дорогу.

— Як мама?

— Так. Як мама. Вони всі мені як рідні.

— Знаєте їх усіх на ім’я, запам’ятовуєте?

— Ні, це неможливо — їх дуже багато.

— Та ідея з Перемогою, шампанським та балконом ваша?

— Їхня! То хлопці мені таке сказали! Коли було 8 березня, вони мені нанесли квітів та шампанського, я склала те все на балконі. А вони й кажуть, мовляв, добре, тримайте там, а коли настане Перемога, ми зберемося усі тут у дворі, ви махатимете нам з балкона, а ми аплодуватимемо, кричатимемо «Слава Україні!», обливатимемось шампанським і будемо святкувати.

Часи такі, що хочеться бути вкупочці

— Знаєте, багато хто, прокидаючись зранку, каже: ми на день ближче до перемоги. Ви як відчуваєте — близько до неї?

— Не знаю. Ніхто не знає. На превеликий жаль, цього падлюку ніхто не може розкусити. Зрозуміти, де межа його підлості. І чим це все закінчиться. І коли. Єдине, що зрозуміло: усім нам треба набратися мужності і працювати.

— Ви окупацію пережили в Києві. Діти не вмовляли вас, не спробували вивезти кудись на захід України чи в Європу?

— Та куди ж я поїду, як вони тут лишаються!? Це неможливо! Вони навіть не намагалися мене вмовляти, та й хто б їх слухав! От на що сердита, то через те, що вони мене із села забрали — бо я б там щось навколо хати робила. То під Борисполем, оте село, де моя хата, і в часи окупації це було небезпечно. Але це й на краще, бо в такі часи хочеться всім разом бути, вкупочці.

Ту війну не пам’ятаю, але жах у дитячих очах впізнаю

— На творчому вечорі ви казали, що Друга світова вас із батьками застала в Одесі, вам було 4 роки, а потім була евакуація — і ви опинилися в Глухові. Порівнювали ту війну і цю?

— Не можу порівняти, бо я тоді була маленька. Єдине знаю: жах, який світиться в очах малого (правнука. — Ред.), і той свій дитячий жах я впізнаю. Людина так створена, що вона боїться смерті. А смерть весь час поруч ходить. Учора вбили брата командира мого онука із 95 бригади. На початку війни вбили нашого хлопчика Пашу Лі. Він грав у наших виставах «Соломон у спідниці» та «Будьте як вдома», у «Соломоні» у нього була головна роль. Його вбили в Ірпені на третій день війни.

Як триматися? Просто тримайся — і все!

— Адо Миколаївно, коли ви вперше заплакали на цій війні?

— От коли дізналася, що Пашу вбили. Наш хлопчик... Я дуже плакала. Ми попрощалися в Києві — там була громадська панахида. Коли його везли додому і від Яремчого до Ворохти люди на колінах зустрічали його труну... Я там виплакала очі тоді.

І щоразу плачеш, коли ти чуєш, як дівчинці відірвало ноги, вибило очі, як дитинці відбили пальчика — а воно ще тільки місячне немовля. Ну як не плакати?! Хоч би як сильно ти стискав зуби — серце все одно заходиться.

— Про стиснуті зуби: я себе постійно ловлю на тому, що живу зі стиснутими зубами, від цього стаєш, як робот без емоцій. І багато друзів, знайомих кажуть, що у них те саме. Ви живете зі стиснутими зубами?

— А що робити? Нас такими зробили... Так, я теж стиснула зуби. Іноді це переходить межу — коли емоції нахлинуть, треба, щоб вийшло.

— Які у вас методи?

— Щоб триматися? Жодних! Тримайся — і все. Я тобі скажу словами Лесі Українки. «А де це сказано, в яких небесних книжках, що я маю бути щасливою?» Розумієш, коли ти знаєш багато прикладів, такі страшні долі, випробування, які пройшла людина, котрій ти повністю довіряєш, розчиняєшся в ній — як я в Лесі — і вона таке каже... Словом, ти не маєш права не триматися!

— Іншими словами, триматися можна, до прикладу, за Лесю?

— Абсолютно! У Лесі можна черпати все. От просто — все! І мужність, і силу людську.

Усіх пушкінів я б тихенько зняла і віднесла кудись на задвірки

— Кажуть, що в цій війні вою­ють не тільки армії — воюють культури. Їхня проти нашої, яку вони не визнають як достойну.

— Я тобі скажу інакше: це вони не воюють. Вони гавкають. Як скажені собаки без розуму. Вони засліплені зневагою до іншого народу. Це нелюди. І вони не можуть зрозуміти одного: сантиметра їхньої території ми не переступили. А вони знищили храми, університети, школи, дитячі садочки, театри. Вони нищать усе. Хто ці люди? Про яку культуру ми говоримо?

— Щодо пушкінопаду тощо: багато хто підтримує хвилю дерусифікації серед культурних діячів, але є і ті, хто вважає це, як зараз заведено казати, не на часі. Ви як гадаєте?

— Мине час, й історія все розставить по місцях. Але я бажання, гнів людей розумію: коли зараз гине твоя дитина, а ми кланяємося російському поету як ідолу... Втім, у мене така позиція: я б не рушила. Я б тихенько зняла й віднесла кудись туди, якнайдалі, на задвірки. От як із леніними.

— Бачте, в Генічеську, Каховці витягли із задвірків і — одразу знову на постамент.

— Він там до певного часу. А щодо решти — я людей, які не хочуть це все бачити на вулицях, розумію. Їхню ненависть, їхні прокльони, гнів, великий гнів — я  розумію.

Їхня межа — атом. Але це вже замежжя

— У вас, людини, котра мала багато тісних культурних зв’язків із росією, теж гнів?

— Тільки гнів і прокльони! Більш нічого. У мене ж не просто зв’язки. Я там працювала 60 років. Був час, коли мене в росії любили більше, ніж в Україні. Шанували, любили, все-все було! Але так, як вони ставляться до мого народу, до моєї культури, до моєї історії, моєї землі — я пробачити не можу. Нікому. Жодному з них! Ну, крім Лії Ахеджакової (сміється).

— Багато разів із початку повномасштабної війни звучало про межу, точку неповернення. Спочатку це була Буча. Потім краматорський вокзал. Маріуполь...

— У мене межа була 2014 рік. Я ж усі ці роки була там, на передовій, в окопах. Всі ці роки, постійно. Я знаю, про що кажу. Із 2014-го я ховаю рідних мені людей, українців. Я вмираю разом з ними. Тому для мене ця війна — продовження тієї. Через те я навіть не пам’ятаю перших днів.

— У росіян є межа зла, яке вони готові заподіяти?

— Є, і вони її постійно вказують. Атом. Хоча це вже не межа, це замежжя.

— Багато хто каже, що не наважаться, вони ж, мовляв, теж хочуть жити.

— От є маніяк. Він ріже дитину, ґвалтує, а потім спокійно вертається додому до своїх дітей, до жінки, іде на роботу. А наступного разу знову бере хлопчика або дівчинку — і ґвалтує та ріже. Його можна зупинити, тільки вбивши. Отак і тут. Це все — як хвороба маніяка.

Якщо виставу перервала сирена, вважай, вона загинула

— Театр зараз переживає якийсь другий апокаліпсис, перший був через ковід, коли закривали зали. Тільки все якось почало працювати — і тут війна.

— З театрами біда, вони не можуть нормально функціонувати. Люди втрачають роботу. Це факт. У театрі навіть відпустка на місяць — це вже розтренованість, а коли це два місяці чи взагалі невідомо ще скільки... От ми зараз мали виставу в Чернівцях. Відпрацювали половину — і тут сирена. Усіх виводять в укриття, потім із бомбосховища повернулися і довели до кінця вечір. А якщо це стається серед вистави? Вважай, вона загинула. Словом, для театру це непоправні корективи. Або люди взагалі не мають роботи, або вона понівечена.

А ще ж психіка людська — із чим ти виходиш на сцену як актор, з якими емоціями та внутрішнім станом. Із чим тебе зустрічають у залі. Навіть коли все добре, як у вас тут, в тилу, — люди ж приходять із різними емоціями. У когось убили друга чи рідну людину, в іншого зруйнували дім. Біженці — це  люди із розірваними на шматки душами. Це все впливає на атмосферу. Зараз глядацький зал інший. Він не­однорідний дуже.

До мене після вистави от тепер дівчинка підійшла, обійняла, подякувала — я, каже, з Ірпеня, а мій хлопчик коханий зараз під Ізюмом, каже, мовляв, я прийшла на виставу, бо поки ви говорили зі сцени, мені легше було на душі.

А є інші — сидить у залі хтось проросійський і думає: та що вона там балакає, стерво? Вона в росії працювала, заробляла, а зараз така мені тут українка! Знаєш, на початку війни ще в 14 році у мене був випадок, коли я зі сцени сказала «Слава Україні!», і ми заспівали гімн, а (це потім колега розказав) звукорежисер в будці спитав: скільки їй за це заплатили? Такі люди теж є. Достукатися до них? От як?

Грати зараз вистави російською язик не повертається

— Ви на сцені сказали, що не повертається язик зараз грати вистави російською мовою. Свої із репертуару перекладаєте потроху — важко, скажіть?

— Важко в тому сенсі, що все ж уже завчене і треба переучувати. Інша мова, інша побудова фраз, інша фонетика і мелодика. Це велика робота, і над цим треба працювати. Але що ж — такий час. Значить, треба робити новий репертуар українською мовою. І от цьому директору Мукачівського театру Юркові (Юрій Глеба, директор Мукачівського драмтеатру, який раніше був театром російської драми. — Ред.) — я йому просто вклоняюся до землі, бо він взяв театр російської драми і зробив у ньому український репертуар. Це правильно.

— Київська російська драма, ваш рідний театр, власне, там також почали перекладати вистави українською. Утім, кажуть, що бояться втратити глядача.

— Звісно, що вони його втратять! Тут навіть нема сумнівів. Ці люди, що живуть роками в Україні й не вчать мови, такі речі не підтримають. Більшість із них. Але ж Зеленський вивчив мову? За рік! І непогано говорить. Нема питань до нього? Отож. Бачте, якщо треба, то можна. Ну а якщо не треба, — будь ласка, в росію і грайте чи дивіться вистави там. Іншого виходу зараз немає.

Тетяна КОГУТИЧ,
Укрінформ, Ужгород