Серед марева синьо-жовтих прапорів закарпатці та гості з інших регіонів країни 15 березня віддали шану героям Карпатської України. Пам’ять захисників незалежної української держави з нагоди її 75-річчя вшановували на державному рівні відповідно до постанови Верховної Ради. Цей подвиг українців на диво нагадує подвиг юних захисників Української держави під Крутами…

Ми — господарі на цій землі

Поблизу міста Хуст, на правому березі Тиси, члени військової організації «Карпатська Січ», основу якої становили емігранти з Галичини, разом із патріотично налаштованою студентською молоддю Закарпаття протистояли регулярній угорсько-фашистській армії Міклоша Горті. Попри поразку в нерівному бою, оборонці Карпатської України продемонстрували всьому світові силу національного духу та стійкість українців.

У новітні часи на цьому місці постав меморіальний комплекс «Красне поле», до якого щодня приїжджають автобуси з відвідувачами, аби вклонитися пам’яті славних предків. Втім, цього дня почали не звідси, а з покладання вінків до пам’ятника Президентові Карпатської України Августинові Волошину в Ужгороді. Звідти шлях проліг до «Красного поля», де обідньої пори зібралися тисячі гостей. З’їхалися звідусіль, щоб віддати шану героїзму і незламності захисників першої в історії незалежної держави українців, що яскраво спалахнула на політичному небосхилі в 1939 році.

Діяння творців Карпатської України глибоко вивчає доктор історичних наук професор Ужгородського університету Микола Вегеш. Тож він і відкрив мітинг-реквієм.

— Краяни так довго мріяли про свободу і незалежність, що за порівняно невеликий проміжок часу, який відвела їм історія,  намагалися зробити те, на що за звичних умов потрібні десятиліття, — наголосив історик. — Вже у жовтні 1938 року, коли Августин Волошин був призначений прем’єр-міністром Закарпатської автономії в складі Чехословаччини, тут діяла проугорська п’ята колона. Озброєних бандитів уряд називав терористами.

Проти молодого автономного утворення була оголошена безпрецедентна інформаційна війна, продовжував Микола Вегеш. Такий стан справ тривав до середини березня 1939 року, коли почалася агресія на Карпатську Україну, що проголосила незалежність. Запам’ятався вислів закарпатського патріота Михайла Бращайка: «Хоч які можуть скластися події, хоч який хід може мати історія, однак най ворог знає, що він прийшов сюди за гостя, а не за пана. Бо паном-господарем на цій землі будемо тільки ми — український народ».

Хустський міський голова Володимир Кащук порівняв битву на Красному полі із боєм під Крутами, обороною Києва, Севастополя і Одеси в часи Другої світової, а в наші дні — з подіями на Майдані.

— Не боячись загинути, майже беззбройні юнаки і дівчата Закарпатського краю вийшли на бій із угорськими військами. Вони писали історію своєю кров’ю, — сказав лідер хустської громади. — Сьогодні в місті є ряд пам’ятних дощок на честь подій і героїв Карпатської України. Загальноосвітній школі №1 присвоєно ім’я її Президента Августина Волошина, а іменами її історичних діячів названо вулиці і площі.

Свідки тих пам’ятних днів удостоєні ювілейних відзнак Закарпатської обласної ради і Закарпатської облдержадміністрації. За тих, кого вже немає серед живих, нагороди отримали їхні дружини. Серед відзначених — ті, хто пам’ятає себе в березневі дні 1939-го на Красному полі хлопчаками.

«Красне поле» в маєві прапорів. Фото автора

Їхня кров забарвила Тису

— Після того, як мадяри перейшли кордон, частини чехословацької армії відмовилися захищати Підкарпатську Русь — Карпатську Україну, — розповідав Петро Дем’ян. Йому на той час було п’ятнадцять, і, живучи в селі неподалік Хуста, він добре пам’ятає ті події.

— Чехословаки знялися з місця й рушили додому, залишивши січовиків і гімназистів наодинці з ворогом, — додає Петро Дмитрович. — У наших були на озброєнні лише рушниці, тож сили виявилися нерівними. Наші масово гинули від  наступу регулярного мадярського війська, їхня кров забарвила Тису, яка стала червоною…

На все життя запам’ятав 15 березня 1939 року і Мирослав Ващишин, теж нині присутній на Красному полі.

— Мій батько не мав громадянства Чехословаччини. Емігрувавши з Галичини, тримав у Хусті власний магазин, — згадує 86-річний Мирослав Ількович. — Коли гортіївці увірвалися до міста, то як члена «Просвіти» батька одразу заарештували. Нещадно били, а через два дні розстріляли на Красному полі. У матері нас, дітей, залишилося троє. Де саме батькова могила, так ніколи й не дізналися.

— Учасниками боротьби за незалежність були молоді люди з прогресивними переконаннями, — сказав голова Хустської міськрайонної організації Всеукраїнської організації політичних в’язнів і репресованих Юрій Деяк. — Студентів Виноградівської вчительської семінарії один із командирів Карпатської Січі Іван Голота вишикував і у короткій промові сказав: «Я вас силою не змушую, до бою йдуть лише ті, хто цього бажає». Після цього видав кожному по рушниці і по п’ять набоїв. Вони знали, що йдуть на смерть. Про долю, яка їх чекала, влучно сказав поет: «Коли вони вмирали, їм дзвони не грали». А вже після закінчення Другої світової тих карпатських січовиків, котрі вціліли, нещадним репресіям піддала радянська влада. З її волі вони масово опинилися у концтаборах.

Січовика врятували євреї

На Красному полі довелося познайомитися з жителем села Вільхівці, що на Тячівщині, Андрієм Шобеєм. Чоловік згадував про те, як дивом врятувався від смерті його батько — депутат сойму Карпатської України Василь Шобей.

— Через малу станцію в Хусті до Тячева їхав паровоз, тягнучи за собою платформу, — розповідав Андрій Васильович. — Августин Волошин разом із п’ятьма січовиками, серед яких і мій няньо, сіли на неї. Волошин зійшов із платформи за двадцять кілометрів у селищі Буштино, решта ж поїхали до Тячева. Коли ці п’ятеро дісталися до міста, на станції їх схопили місцеві мадярські запроданці та з криками «січ-банда» повели між собою як полонених. Іншим боком вулиці в той час проходили двоє євреїв із нашого села — Янкель і Янчіль. Няньо мав авторитет у селі, тому й зацікавилися, куди його ведуть. Відтак вони пішли окремо, а конвойованих привели до жандармерії. Звідти через якийсь час вийшов представник і скомандував «Стати!» Відтак запитав: «Шобей Василь є?» Няньо у відповідь: «Є!» «Ідіть додому!» — наказав жандарм. А тих інших, що з ним прийшли, вивели на берег Тиси і розстріляли.

Ось так євреї врятували няньові життя. Хоча після приходу радянської влади його все одно заарештували — як націоналіста. Сидів у таборах аж до смерті Сталіна. Потім усе життя дякував своїм рятівникам-євреям. Казав: «Ніколи з жидами не воюй, вони тебе завжди виручать. А підеш проти них —провчать так, що й не помітиш».

Після таборів батько водив мене сюди, на берег Тиси, і показував, де проходив фронт. Розповідав про жорстокість мадярів. Казав: «Тут убивали дітей, зв’язували їх колючим дротом».

Вічна слава героям

— Красне поле було не єдиним місцем Закарпаття, де Карпатську Україну відстоювали зі зброєю в руках, — сказав голова Закарпатського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» Володимир Піпаш. —  Таких місць було понад двадцять. Учасники боїв знали, що їх чекає, але йшли на смерть. Своїми вчинками доводили ідею незламності і незнищенності українства.

Володимир Піпаш провів кілька аналогій між подіями 75-річної давності і сьогоденням «Сценарій, який колись здійснював Гітлер, знищуючи Чехословацьку Республіку, нині повторюється у випадку з агресією Путіна щодо Криму, — сказав він. — Увечері 15 березня 1939-го до керівництва Карпатської України приїхав посланець мадярів із пропозицією здатися. Так само зараз приходять до командира Мамчура з пропозицією українським воїнам скласти зброю».

— На пропозицію мадярів здатися начальник Генштабу Карпатської Січі Михайло Колодзінський відповів: «У лексиконі українського націоналіста немає слова «капітуляція». Нині це повторюють так званим кримським самооборонцям офіцери українських Збройних сил у Криму, — додав В. Піпаш.

З нагоди 75-річчя подій на Красному полі представник «Просвіти» запропонував клопотати перед урядом про присвоєння імені видатного військового стратега Михайла Колодзінського Мукачівському військовому ліцею. А ще він висловив ідею підтримати ініціативу Львівської обласної ради про влаштування меморіального цвинтаря на Верецькому перевалі. Там, за деякими відомостями, було розстріляно до 600 карпатських січовиків.

Про те, якими запам’ятала ті героїчні давні дні, розповіла присутнім й учителька з села Рокосово, що розташоване поряд із Красним полем, Марія Пеняк. Подвигові карпатоукраїнців вона присвятила сторінки власної книжки.

На мітингу-реквіємі виступили депутат Львівської обласної ради Остап Стахів, голова молодіжної спортивно-патріотичної організації Тарас Деяк, учасник недавніх подій на Майдані, представник Народного Руху України Іван Маханець. Закарпатський академічний державний народний хор виконав героїчні пісні тих років, а священики православної та греко-католицької церков відслужили панахиду за полеглими.

До меморіалу на Красному полі лягли десятки вінків і букетів. Їх принесли офіційні делегації з усіх міст і районів області, представники громадських організацій, прості закарпатці і гості краю.