Ми живемо в Україні у часи величезних змін в релігійній сфері. Такі бувають раз на кілька століть. Зменшення впливу рпц у світі та ймовірний демонтаж московського патріархату в Україні насправді порівнянні з падінням імперії. Цікаве спостереження: коли йдеться про національне відродження, то церковне піднесення завжди спричиняється піднесенням національним. А коли йдеться про занепад, то тут зворотний порядок: занепад і деградація рпц нині наче провіщають падіння російської держави, з якою церква там тісно зрослася.

Віктор Єленський, вчений-релігієзнавець, новий голова Державної служби етнополітики та свободи совісті — оператор таких змін. Він так давно займається релігією, що його прогнози завжди напрочуд точні, і хоч для реалізації оприлюднених ним пропозицій політичному Олімпу необхідний час, там до них не­одмінно повертаються. 

Віктор Єленський був першим, хто під час проведення в Укрінформі круглого столу на початку війни твердо заявив, що московському патріархату не залишається жодного місця на українській землі ні під яким соусом чи евфемізмами: «Її структури потрібно ліквідувати. Як поводитимуться ті, хто входить у ці структури: чи будуть вони «бес­призорними», чи  поминатитуть кіріла, чи увіллються в ПЦУ — це наступне питання, але їм не має бути місця в Україні». 

Із проведення того мозкового штурму вчених-релігієзнавців про долю моспатріархату минув рівно рік. Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ очолив держслужбу, яку вже давно неформально називають міністерством релігій. А делікатне та складне церковне питання моспатріархату в Україні рухається в правильному напрямі.

Як заборонити юридичну особу «рпц», якщо її нема у держреєстрі?

— Вікторе Євгеновичу, щойно стало відомо, що з 29 березня 2023 року Національний заповідник «Києво-Печерська лавра» розриває договір про оренду з упц мп. Тобто в монастиря мп забирають найбільшу християнську святиню України? Що далі? Що буде з ченцями? Кому належатиме лавра?

— Тривалий час Києво-Печерська лавра перебуває в центрі найзапекліших суспільних дискусій. Сам факт, що в одній з найбільших святинь України засів, сказати б, московський патріархат, спричиняв дедалі більше громадське збурення. Це збурення багаторазово посилювалося хамською поведінкою намісника, україножерством чималої частини насельників і специфічним ставленням до історичної спадщини. Нарешті торік 1 грудня РНБО доручила уряду серед іншого перевірити правові підстави перебування релігійних організацій на території Києво-Печерського заповідника і дотримання ними умов користування майном цього заповідника. Комісія, яка там попрацювала, виявила численні порушення, що, втім, було секретом Полішинеля для всіх, хто цікавився господарсько-фінансовою діяльністю монастиря. Про це всі знали, але порушити такий спосіб існування не наважувалися. Тому міжвідомча група, яку уряд створив для підготовки пропозицій щодо діяльності релігійних організацій, просто не мала іншого виходу, ніж рекомендувати Мінкультури розірвати договір про використання монастирем будівель Національного заповідника «Києво-Печерська лавра». Це означає, що орендар повинен здати ці приміщення; очевидно, буде здійснено інвентаризацію будівель і майна. Згодом держава може укласти договір про користування з іншою чернечою громадою, яка сумлінніше ставитиметься до історико-культурного простору своєї країни і не буде пов’язана з московським патріархатом.

— Вікторе Євгеновичу, вітаємо вас із  тим, що так швидко вдалося зробити експертизу установчих документів моспатріархату в Україні (який гучно заявляє, що він не в мп), у яких чітко сказано, що упц — структурний підрозділ рпц, а також абсолютно точно і коректно доведено церковно-канонічний зв’язок упц мп та рпц.

— Уточнімо.  Держслужба не робила, а лише забезпечувала цю експертизу. А виконували експертизу вчені.

— На замовлення РНБО.

— Її здійснювали за рішенням РНБО, а нашим завданням було забезпечити експертизу. Забезпечити — значить сформувати кваліфікований і збалансований склад експертів. І ми сформували групу експертів, які мають різні політичні переконання, можливо, різний громадський темперамент, але всі вони мають  або дослідження у сфері православ’я, державно-церковних відносин, або загалом релігієзнавства. Але навіть з таким дуже прискіпливим ставленням до цієї експертної комісії упц мп висловила їй недовіру і попросила про відвід не всіх експертів, а чотирьох із них. Утім, експертна група проголосувала за висновок одностайно.

— І що далі? Склалося враження, що процес ліквідації чи заборони мп призупинено.

— Передовсім хочу наголосити, що йдеться про ліквідацію саме структур московського патріархату, а не заборону православним нинішньої упц мп сповідувати віру і виражати свої релігійні почуття. Підпорядкування московському патріархатові не є частиною православного віровчення. Ще з початком російсько-української війни і особливо після широкомасштабного вторгнення у суспільстві виникли і величезна напруга, і сильне обурення позицією московського патріархату. Випадки колабораціонізму кліриків упц мп і достатньо поблажливе ставлення священноначалля до колабораціоністів величезною мірою розпалило пристрасті. Люди в деяких місцях переходили до ПЦУ, а в деяких — вимагали від місцевих органів влади заборони мп.

Місцеві ради виносили рішення про заборону на своїй території московського патріархату. А народні депутати України, реагуючи на заклики виборців, вносили проєкти законів, які в той чи інший спосіб спрямовані на унеможливлення діяльності московського патріархату. Якщо не помиляюся, таких законопроєктів вже дев’ять.

Зрештою РНБО доручила уряду внести до парламенту законопроєкт, який би був ефективним і відповідав нормам міжнародного права у сфері свободи совісті. Природно, в цьому взяла участь і наша служба, розроблено урядовий законопроект, розрахований на ефективне, передбачуване і послідовне унеможливлення впливу московського патріархату.

— №8371, законопроєкт Шмигаля?

— Так. У ньому йдеться, що не допускається діяльність релігійних організацій, чиї центри розташовані у країні, яка здійснила або здійснює агресію проти України. Це перша позиція. Друга позиція полягає в тому, що треба з’ясувати, чи має ця чи інша релігійна організація центр у країні, яка здійснила агресію проти України. Для цього виконують релігієзнавчу експертизу, про яку ми говорили раніше. Закон вимагатиме від Державної служби з етнополітики та свободи совісті забезпечувати такі експертизи.

— Уточнімо. Експертизу, яку ви вже провели на виконання рішення РНБО?

— Так. І експертиза ця саме релігієзнавча, а не юридична. Вона оцінює і сам статут, й інші документи, і обставини, які стосуються зв’язку між певною релігійною організацією і центром, який розташований у країні, що здійснила агресію. Експерти знають, в якій спосіб здійснюється контроль, вплив у релігійних організаціях. Знають, в який спосіб в економічному полі православної церкви відбуваються відносини підпорядкування, володарювання. І вони встановили, що справді упц має зв’язок із центром в Москві. І якщо встановлюють зв’язок, то державний орган, який здійснює політику у сфері релігії, робить припис, мовляв, шановна релігійна організаціє, будь ласка, усуньте цей зв’язок у такий-то спосіб. Дається час на це. Якщо релігійна організація цього не робить, то державний орган звертається до суду, щоб припинити діяльність цієї організації, — це третє. Тобто закон у разі його ухвалення дає перелік підстав, на яких можна припинити діяльність релігійної організації. Одна із цих підстав — її зв’язок з московським патріархатом. Тобто це, мені здається, абсолютно легітимний сценарій убезпечити країну від тиску структур, які в той чи інший спосіб прямо або опосередковано контролює агресор, і водночас абсолютно демократична процедура.

Нагадаю, що указ Президента вимагає, щоб ці дії, які унеможливлюють вплив релігійних центрів країни-агресора, відповідали зобов’язанням, що їх брала на себе Україна із вступом до Ради Європи.

Так, це робить процес довшим, але єдино ефективним і передбачуваним. На відміну, скажімо, від пропозицій «просто заборонити». Що це означає? Як ви це уявляєте? Прокинулися наступного ранку після підписання закону, і всі структури моспатріархату розчинилися в повітрі? Чи пропозиція «просто заборонити» російську православну церкву. Посил беззастережно легітимний. Але юристи кажуть, що не можуть припинити діяльність релігійної організації, якої немає в Єдиному державному реєстрі. Як її ліквідовувати, якщо де-юре її немає? Як виявити цей зв’язок без релігієзнавчої експертизи, яка вказує, що досліджувана релігійна структура — частина рпц, її керівництво входить до складу керівних органів рпц і ніколи від цього не відмовлялося, її вважає частиною рпц вся повнота православ’я, вона зберігає всі ознаки підлеглості рпц, здійснює церковну політику синхронно з тією, що здійснює рпц тощо?

Не можна почергове богослужіння з ПЦУ в Києві, а в Дюссельдорфі з католиками почергово можна?

Часто обговорюю це з різними людьми, які належать до цієї церкви, і запитую їх, чим їм такий цінний зв’язок з мп. Питаю: що вас так тримає в патріархаті, який обіцяв Життя Вічне вбивцям українців? Що вас тримає в підпорядкуванні людині, яка впродовж року висловила десятки, якщо не сотні співчуттів із приводу смерті бабці якогось депутата держдуми, чи тому, що десь у Сиктивкарі вибухнув побутовий газовий балон, і — жодної реакції на те, що в Україні знищують дітей, вирізають мирних жителів? Убивають ваших же священників? Чим вам такий цінний цей зв’язок? Ви боїтеся, що вас відправить «в розкол» людина, яка порушила все, що можна було порушити? Виходить якась недостойна гра в канони. Не можна причащатися зі своїми братами і сестрами з ПЦУ, а з мародерами, ґвалтівниками та іншими категоріями загарбників, яких напучує рпц, можна? Не можна погодитися на почергове богослужіння з ПЦУ в Києві, а в Дюссельдорфі з католиками можна? Чи створювати свої структури в Африці — виклично всупереч шостому правилу Першого Вселенського Собору. Це якби якийсь посадовець відкидав Конституцію, відмовлявся виконувати закони, але наполягав би на неухильному виконанні котроїсь із застарілих відомчих інструкцій. І то лише тієї, яка йому до вподоби.

Зрозумійте: в рпц просто плювали на канони. Як там колись казав митрополит антоній храповицький: «Якщо цар скаже, то ми і чорного кнура на архієрея висвятимо». Якщо нинішній цар їм накаже, то важко навіть

уявити ті лінії, які вони з ентузіазмом перетинатимуть. Щразу коли путін повчав публіку, що «наше православ’я ближче до ісламу, ніж до католицтва» або втовкмачував рабинам, що геббельс — «талановита людина», жодних заперечень не надходило.

Розумію, що для багатьох священників, особливо єпископів, викладачів духовних навчальних закладів постає питання: що з нами буде, з нашим усталеним способом життя, добробутом? Думаю, що коли йдеться про ці всі псевдоканонічні підстави, то це спроба просто зберегти корпорацію, зберегти неушкодженими свої привілеї, вплив, майно тощо. Але мені здається, що якби таки йшлося про моделі об’єднання з ПЦУ, то вони полягають у тому, що хто з чим приходить (ідеться про парафії, власність. — Ред.), той з тим і лишається.

— Вікторе Євгеновичу, з ким ПЦУ має об’єднуватися, якщо йдеться про вищий клір мп? Адже суспільство переконане, що більшість єпископів мп працюють з російською розвідкою.

— Це проблема не об’єднання церков, а справа тих, хто працює в контррозвідувальних органах. І контррозвідувальні заходи проводили недавно. Ви знаєте, що на церковних діячів мп було накладено санкції, окремих позбавили громадянства України. Але я впевнений, що в 99% храмів, монастирів, хоч скільки шукатимете, зенітно-ракетного комплексу не знайдете, і танків там, як правило, не ховають. Проблема в тому, що тривалий час ця церква шкодила в інший спосіб. Вона вкладала в голови людей усю облуду про російську зверхність, підступний Захід, вкладала весь україножерський шовіністичний накип, який викристалізувався у ХХІ столітті як цілком єретична, мілітарно-людіноненависницька доктрина. Нам закидають, мовляв, якщо уневажнювати цілі структури, то це дуже схоже на колективну відповідальність. Покарайте колабораціоністів, корегувальників ворожого вогню — і край. Однак дивіться: звісно, далеко не всі священники упц мп — колабораціоністи. Але всі колабораціоністи-священники походять саме з цього середовища, саме з цієї церкви. Але знов-таки ця проблема не головна. А головне в тому, чим ця церква труїла голови тривалий час.

Були дослідження, згідно з якими, 8—10% опитаних — вір­них різних церков стверджували, що їхні політичні погляди формує великою мірою їхня церква. Начебто небагато. Але коли ставити різні навідні, перевірочні питання, з’ясовується, що публічна позиція церкви таки істотно впливає на політичні, громадянські переконання людей, хоч вони цього, як бачимо, навіть можуть не усвідомлювати. Це важко негайно виправити, і позбутися цього з легкістю неможливо.

Мені розповідали, як повчав своїх співбратів один чільний і досі ієрарх упц мп: «До Відня із Києва 1400 кілометрів. Приїздиш туди, там все чуже: і мова, і кухня, і віра, і менталітет. До санкт-петербурга від Києва трохи більше — 1500 кілометрів. Але там все рідне, все любе серцю, все нагадує про наше спільне коріння, наших спільних славетних імператорів. Нас прагнуть розсварити, роз’єднати, переробити».

— Але парафії на чолі з абсолютно ватними священниками, подібними до цього ієрарха, залишаються. Ви бачите в перспективі, щоб їхню діяльність таки зупинив суд? Такі парафії і в Києві є.

— І я знаю ці парафії й думаю, що їхню діяльність може і очевидно буде призупинено. Але й фактично абсолютне припинення впливу моспатріархату — це процес, може, й не миттєвий, але незворотний. Війна великою мірою це пришвидшила. Я завжди казав, що Україна обов’язково матиме Єдину Помісну Православну Церкву. Її не буде, казав, лише в тому разі,  якщо не буде української державності. Або якщо  уявити, що українці у більшості перестануть сповідувати православ’я. Обидві ці опції абсолютно фантастичні. Тож витіснення мп неминуче. Війна, з одного боку, призводить до загострення релігійних почуттів, а з іншого, — для багатьох православних стало зрозуміло, що вони не можуть бути в одній церковній організації зі своїми вбивцями. Підкреслю, що йдеться саме про земну організацію, а не про Церкву Христову. Це чи не найпоширеніша підміна, до якої постійно вдається мп, — все, що не подобається її очільникам, оголошують підступом проти Церкви з великої літери. Так-от, оце усвідомлення неможливості бути в одній земній структурі з убивцями і зумовило Феофанівський Собор (Собор, на якому було проголошено відхід упц мп від москви, але швидше декларативний. — Ред.). Це був перший крок, на продовження якого чекали і в церкві, й у суспільстві. Бачте, коли після широкомасштабного вторгнення відбулося засідання Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, то члени ВРЦіРО закликали представника упц мп: покайтеся перед українським народом. За те, що просторікували про «громадянську війну», про «Крим сам відпав», що відмовлялися вшанувати українських воїнів. Покайтеся, і народ вам простить. Але священноначалля не хотіло нічого змінювати, воно воліло перечекати.

Понад те, торік у травні синод упц мп заявив, буцімто саме існування ПЦУ спровокувало широкомасштабну війну. Це дуже важлива і показова обмовка. Справді, прагнення українців мати свою церкву розлютило агресора. Як і бажання розмовляти своєю мовою, мати свій гімн і герб, власну державність, жити своїм життям. Адже проголошена  «денацифікація» є не чим іншим — і найвідвертіші кремлівські пропагандисти це навіть підкреслюють, — як деукраїнізацією. І синодали мають рацію: погодилися би бути російськими васалами, не «вискакували б з-під Москви», за виразом митрополита Василя Липківського, то й війни б не було. Бо, бач, схотіли бути вільними. У цій глибинній, неартикульованій, придушеній заздрості до бунтівника, який наважився розірвати кайдани, які не наважився розірвати ти сам, і полягає це люте несприйняття ПЦУ єпископатом моспатріархату. Якщо почитати й послухати речників упц мп, то головний ворог для них — не путін, а ПЦУ; не кіріл, який закликає до нищення України, а патріарх Варфоломій, який закликає світ стати поруч з нашою країною.

— Ситуація. Структури ООН видавали українцям, які потребували, по 2220 гривень, зокрема в Почаєві. Але технічно вони змогли видати гроші одразу за три місяці — 6660. Віряни, які спершу зголосилися, потім стали відмовлятися, бо вирішили, що це Захід підступно хоче втиснути їм гроші з «числом звіра». Ви як думаєте, це просто фундаменталізм чи диверсія проти Заходу?

— Ми часто стикаємося з такою дохристиянською, якщо не антихристиянською магічною свідомістю, з набором якихось уявлень, які мають дуже мало спільного із християнством загалом та православ’ям зокрема. Одна річ, коли народні звичаї доповнюють, одомашнюють християнство, збагачують його своєю в кожній ситуації культурою. Інша річ, коли звичаї, повір’я і забобони прагнуть християнство собою підмінити. Усілякі ворожки, які розкладають карти на Євангелії, майже вудуїстські ритуали, різні зняття вінців безшлюбності… Або ця історія зі спаленням клобуків у лаврі. Чому їх спалили на могилі? Утилізація митрополичих  клобуків — нормальна практика, бо вони швидко забруднюються, адже білі. Владики витягають звідти хрестик і далі клобук знищують. Але хтось залишив два білі клобуки на могилі митрополита Володимира. Теж, очевидно, з якоюсь магічною метою. А один з високоповажних насельників лаври, аж переповнений магічного шлаку, який полюбляє проклинати своїх ворогів до сьомого коліна і далі, по-справжньому злякався. Він переконаний (бо в його селі так робили): якщо з’явилося щось нечисте, то його треба спалити неодмінно в тому самому місці, де знайшли. І вони спалили, хоч знали, що там відеоспостереження, що зчиниться скандал.

— А чи тривають нині переходи парафій з моспатріархату?

— Так, і здебільшого безпроблемно. Звичайно, є зіткнення, суди, затягування з реєстрацією статутів громад, які перейшли, є хвилеподібні позови проти організаторів зборів, але процес триває.

Один із закидів державним органам полягав у тому, що, мовляв, плутаються під час переходів поняття територіальна і релігійна громада. Але ж в селі ці поняття часто важко розділити. Є село, скажімо, тисяча домогосподарств. 80 дворів — це, припустімо, євангельські християни баптисти, у громадах яких фіксоване членство, ще 20 — знов припустімо — свідки Єгови. Усі інші кажуть: ми православні. І коли на зборах священник каже котромусь із селян: я тебе, мовляв, у церкві не бачу, як ти можеш голосувати за зміну юрисдикції громади, — то у відповідь нерідко звучить: так, я на заробітках у місті, але мене хрестили в цій церкві, я тут брав шлюб, тут відспівували моїх батьків, а он бачите — на іконі рушник, який ще моя прабабця виткала. Я гроші здаю на цю церкву. А як піду на пенсію, частіше ходитиму. Належить цей чоловік до громади чи ні?

А були й спроби деяких священників в одній із центральних областей робити так. Збираються матушка, диякон, його дружина, псаломщик і говорять: оце наша громада, будемо вирішувати, так би мовити, на п’ятьох. Але таке «на п’ятьох» наштовхувалося на серйозний опір, бо в селі всі всіх знають. Саме тому левова частка всіх переходів припадає на села і невеликі містечка. А у великому місті здійснити такий перехід дуже важко: тут більшість вірних, які можуть роками ходити до цього храму, абсолютно відчужені від справ релігійної громади. 

— Коли я була на першій службі ПЦУ в лаврі, то побачила там старших жіночок, які приїхали з Київщини. Вони казали: ми не ходили в церкву, бо це був московський патріархат, але відколи вона перейшла в ПЦУ, воцерковилися. Їм по 70 років було.

— Багато вірян ходили в лавру тому, що це лавра, а не тому, що це московський патріархат. На Водохреща на службі було багато людей, які не поводяться і не мають вигляду умовних вірян Михайлівського собору. Було видно за тим, як вони промовляли: «Господи помилуй». Але це навіть не стилістичні відмінності, а щось навіть набагато менше.

Часто ієрархи і священники кажуть про глибокі й незагоєні рани, яких православні завдали одне одному за останні 30 років. Але насправді градус відчуженості між ними істотно перебільшують, принаймні дослідження минулих років свідчать, що православні з упц мп і тоді ще УПЦ КП здебільшого не відчувають обопільної ворожнечі. А фокус-групи, які складаються з мирян, незмірно оптимістичніше ставляться до об’єднання, ніж коли про це питають духовенство.

Інколи об’єднавчі процеси відбуваються непомітно навіть для професійного ока. По Об’єднавчому соборі 2018 року почали виникати громади, де справді любов терпить, як казав апостол у Посланні до коринтян, не заздрить, не зловтішається і радіє правді. Як, наприклад, громада ПЦУ в Теплій Софії. Це така об’єднавча синергія.

Чекаю, коли маса енергії, що нині витрачається на поборювання, з’ясування стосунків, вивільниться, і це справить великий оздоровчий вплив на якість церковного життя, богословську думку, просвіту. Зустрічі священства ПЦУ та упц мп, думаю, — ті краплі, що точать камінь ворожнечі, який видається нині комусь непорушним.

— Чому б священникам мп, які сидять за столом із кліром ПЦУ, проводять зустрічі, не почати з ними служити літургію? Це був би дієвий вияв любові.

— Тому що назавтра їх відправлять «в заборону».

— То їх приймуть у Православній церкві України.

— Так, але, наскільки я їх зрозумів, вони хочуть піти не поодинокими громадами, а щоб це справді був серйозний об’єднавчий процес.

— Вікторе Євгеновичу, міжнародне визнання ПЦУ призупинилося, правда? Де румуни, болгари, всі решта?

— Думаю, що буде нова хвиля. Насправді у визнанні/невизнанні дуже мало богослов’я. Ми майже не чули богословських аргументів проти визнання ПЦУ, а ті, що чули, достатньо послідовно спростовували фахівці. Ті дискусії, які точаться навколо визнання ПЦУ серед болгарських чи грузинських ієрархів, мають, наскільки мені відомо, зовсім не богословську напругу. Чи, до прикладу, Єрусалимська або Антіохійська церкви. Невже хтось сумнівається, що невизнання ними ПЦУ оплатила москва? Якщо згадати, яка точилася боротьба навколо Томоса, то зрозуміло, що це велика геополітична історія.

Якось мене запросили прочитати лекцію в одному американському університеті саме про релігію і геополітику. Природно, я розповідав і про Томос. Як росіяни шантажували єпископа Афін тим, що якщо він визнає автокефалію ПЦУ, то росія не зможе гарантувати недоторканність грецьких островів і їх тоді може забрати Туреччина, і таке інше. Архієпископу це застереження передавав колишній грецький високопосадовець, а нині політик, член парламенту.

А ще зламували електрон­ні скриньки константинопольських митрополитів, давали доручення розвідці, шантажували країни православної більшості. Навіть було, що вислали московських дипломатів із Греції, бо вони намагалися підкупити грецьких архієпископів.

Один студент тоді встав: то виходить, що цей старець Варфоломій, 80-річній патріарх Константинополя, він оцих усіх переграв? Він крутіший за оцю всю російську розвідку з резидентурами, дипломатію з посольствами, оцю всю державу з ракетами, танками, з усім? Виходить, кажу, так, він переміг. І якщо ми подивимося з цього боку на всі ці процеси, то вони мають вигляд оптимістичний.

— Поговорімо про календарну реформу. Якось несподівано українські церкви форсували  ці процеси. Ви не бачите небезпек поділу новостильники-старостильники? Оцей календарний транзит, по-вашому, буде безпроблемним?

— Мені здається, що православні і греко-католики себе убезпечили, бо не зробили радикального кроку: щоб завтра, хто не перейде на новий календар — тому покарання. І це може  убезпечити їх від так званих старостильних розколів. Але календарна проблема, якщо серйозно казати, стосується дуже глибоких речей, які зрештою виходять на усвідомлення того, що таке бути християнином. Чи ти живеш у світі, де в церкві й час іде інакше, і мова інакша, чи залишаєшся християнином не лише в церкві, але й поза нею. І для тебе плин часу збігається з літургійним. Як розрізнити вічне від суєтного? Про це багато сперечаються. Але зрештою люди часто доходять висновку, що сакральне і мирське все-таки має мати точки перетину.

Це, знов-таки, серйозне, навіть філософське питання про календар. Воно складне і для тих, хто має достатньо високий рівень церковної свідомості, і для тих, хто його не має. Для тих, хто має той високий рівень, це справді серйозна проблема, а для тих, хто його не має… А що, Стрітення тепер буде в нас на початку лютого? (Сміється). Та ні, це ранувато.

Для галичан це й раніше була ніби демаркаційна лінія, це відокремлювало їх від поляків, і вони відкидали старим календарем «польський час». А тепер я читав чи чув, як жіночка казала: що, старий новий рік — тепер все?

— Вас призначили на посаду наприкінці грудня. Уже обжилися? Що вам не подобається?

— Не подобається, мабуть, непереборне чиновницьке прагнення уникнути відповідальності, з яким нерідко стикаюся. Звичка не розв’язати проблему, а відписатися від неї порожніми, округлими кліше.

— А що подобається?

— Підписувати мандати на здійснення діяльності військових капеланів. Це незвичайні люди, особливі священники і особливі офіцери. 24 лютого, в роковини вторгнення, я був на зустрічі Президента з військовими капеланами. Це була дуже невимушена і водночас дуже зворушлива зустріч. Коли Президент спитав капеланів, чого їм не вистачає, один з них спокійно відповів: боєприпасів. Це, здавалося б, дивний запит від християнського священника і офіцера-некомбатанта, який не бере до рук зброї. Але він щоденно має справу зі смертю, він буває поруч з бійцем у мить, коли тому, крім священника, ніхто допомогти вже просто не в змозі. І тому щоб зупинити смерть, він просить боєприпаси.

Лана САМОХВАЛОВА,
Укрінформ, Київ