Зазвичай вдало написане перше речення – це півділа, далі все йде як по маслу. Та в мене нині щось справжній ступор, хоч проблема, яку зачіпаю у своїй колонці, мучить навіть не один місяць – роками. Але почну по порядку. Сьогодні – у рамках проголошеного ООН Десятиліття дій з безпеки дорожнього руху, яке триватиме до 2020-го року, — розпочав свою роботу Загальнонаціональний форум з питань отієї самої безпеки на дорогах. 

Можна було сказати, що форум такого рівня, в якому беруть участь і найвищі посадовці країни, й депутати, наукова спільнота, представники бізнесу й громадськості, і, звісно, даішники, проходить в Україні вперше. Можна акцентувати увагу на, поза всякими сумнівами, благородній меті його учасників – ініціювати вдосконалення законодавства, щоб підвищити рівень безпеки дорожнього руху, а також реформувати систему управління цією самою безпекою. Усе це планується зробити задля того, щоб – на глобальному рівні – зменшити втрати людських життів під час дорожньо-транспортних пригод.

До речі, про наші втрати. Нещодавно натрапила в Інтернеті на оприлюднену Державтоінспекцією кілька місяців тому статистику торішніх аварій. Цифри більш ніж переконливі. Та щоб вони достукалися до вашої голови, їх потрібно пропустити через серце. Отже, вдумаймося: минулого року в нашій країні в аваріях загинуло понад 4 тисячі 800 людей. Більше 37-ми з половиною тисяч отримали поранення. Дітей серед загиблих – 259, серед травмованих – 4 тисячі 204. Проте окремі автомобільні експерти впевнені, що ці жахливі цифри не відображають реального стану речей. Мовляв, це тільки 20, ну, можливо, 30% від справжньої цифри. Адже, за неофіційною інформацією, у нашій країні на дорогах щороку гинуть 8 тисяч людей і приблизно 120 тисяч (!) отримують травми різного ступеня тяжкості. Щорічний економічний збиток, за оцінками міжнародних фахівців, сягає щонайменше 4,5 мільярда доларів. 

Та я сьогодні не про фінансові втрати – про обірвані на дорозі людські життя. Офіційні 4800 і неофіційні 8 тисяч – багато це чи мало? Наскільки більше (чи менше), аніж у європейських країнах? Можливо, когось і цікавлять відповіді на ці запитання, та мені вони видаються абсолютно несуттєвими. Від цьогорічного празника апостолів Петра і Павла не полишає відчуття, що щось ми робимо не так. І розуміємо неправильно. За кілька тижнів до цього дня – майже опівночі – на одному зі столичних пішохідних переходів скажений шумахер збив 17-річну доньку нашого колеги-телевізійника Кості Грубича. Це ж скільки треба було хильнути оковитої чи яким дурманом обкуритися-обколотися, щоб, збивши людину, навіть не зупинитися? Дівчинку, яка перебувала у комі, доправили до лікарні. З 26 червня, коли на «Фейсбуці» з’явилося перше повідомлення, уся журналістська (і не тільки!) спільнота з тривогою слідкувала за її станом, підтримували Костю у «Фейсбуці», допомагали, хто чим міг… Варто зайти на сторінку Кості у ФБ – і ви все зрозумієте самі. Та Оленька – двійняшка з молодших Грубичів – саме на Петра і Павла залишила свого брата єдиним крилом на цьому світі, залишила й старшу сестричку, і батьків.

Як думаєте, їм цікава відповідь на запитання, багато чи мало торік загинуло людей в автомобільних аваріях? Хотілось би втішити Костю і Світлану словами, що на святі празники Небо забирає у свої пенати чистих душею людей, які вже виконали свою місію на цій Землі. Та як мати знаю точно: не втішать їх такі слова, бо ніщо не поверне доньки. Думаю, Грубичеві хотілось би поглянути в очі вбивці своєї доньки, для якого немає в цьому житті нічого святого. І разом з ним мені, вкупі з усіма, хто переживав і молився за Оленьку у ці дні, хочеться сказати: нехай живе. Якщо зможе…

…А тепер ще кілька слів про безпеку на дорогах і форум, який, як намагаються нас переконати з високих трибун, щось здатен вирішити. Хіба цей захід – перший? Хіба щороку в Україні не проводили тижнів чи й навіть місячників з безпеки дорожнього руху? І який їхній результат, панове чиновники?! Отож-бо й воно! Можна, звісно, протягти через Верховну Раду законопроект, яким будуть закріплені зміни до Правил дорожнього руху, серед яких найголовніша зміна – зменшення максимально допустимої швидкості у наших містах з 60-ти до 50-ти чи 40 км/год. Наші даішники намагаються переконати громадськість, що враз вирішиться левова частка проблем на дорогах – і рівень аварійності автоматично знизиться. Не жартуйте так, панове! Я за кермом не один рік і хочу запитати: отой шумахер, що вкоротив віку Олі, їздитиме, дотримуючись правил? А решта горе-водіїв, для яких закон не писаний, теж перетворяться на оту черепаху, яку в анекдоті за горілкою послали?!

Смішно навіть думати. Не 60 км/год, й навіть не 20-кілометрова маржа винні в тому, що на українських дорогах гинуть люди. Якщо ви, шановні учасники форуму, насправді хочете зарадити біді, говорити треба щонайперше про відповідно обладнані надземні й підземні переходи. Розумію, на це потрібні гроші. Але проаналізуйте цифри економічних втрат від ДТП. Ще аргументи треба? І ще одна важлива річ, яка не потребує фінансових витрат: нам потрібно перебудувати власну свідомість і навчитися з повагою ставитися до правил – ні, не дорожнього руху! – співжиття на дорогах. І якщо людина йде по переходу – обов’язково пропустити її. Щоправда, пішохід, який нерідко буквально випадає під колеса з бананами у вухах і темними окулярами на очах, повинен зі шкільної лави затямити, з якою б швидкістю автомобіль не рухався, він не може зупинитися миттєво. Наявність гальмівного шляху – це один із законів існування фізичного світу. І його, на жаль, не підкоригуєш… 

Продовження теми на стор.13