До речі, вона входить до програми англійської школи, а в Америці та Європі — в топ-100 найпопулярніших вистав. Це без екранізацій (найгучніша Сідні Люмета 1961 року, а найновіша — 2012-го Роберта Конноллі із Семом Ніллом та Скарлетт Йохансон у головних ролях).
В Україні ж нинішня вистава режисера Кирила Кашлікова (керівник проекту — Михайло Рєзнікович) перша. Звернення до драматургії такого рівня — не просто демонстрація мистецтва театральної літератури найвищого гатунку, а й іспит на вміння прочитати її.
Сам сюжет мав реальну історію, яку авторові розказав його друг адвокат Вінсент Лонгі. Те, що Міллер наприкінці 1940-х жив в італійському кварталі Брукліна у Нью-Йорку, де відбувається дія, і відвідував будинки портових вантажників, допомогло йому створити реалістичну атмосферу п’єси. А сама закручена сімейно-імігрантська історія Едді Карбоне, його дружини Беатриси, племінниці Кет та італійських нелегалів Марко й Родольфо, в самого Міллера викликала вигук: «Ось так опера!»
А все починалося так спокійно. Жила собі бездітна сім’я, виховуючи племінницю, якій виповнилося 17 років. Названий батько Едді дуже любив її. Негаразди почалися, коли з Італії на заробітки приїхали родичі Беатриси — Марко і його брат юний життєрадісний Родольфо. Між ним і Кет виникла симпатія, що стала каталізатором ревнощів Едді. Щоб позбутися Родольфо, він доніс на нелегалів в іміграційну службу. Врешті-решт у бійці між Марко і Едді останній загинув від власного ножа.
Весь нерв розкручення дії напрочуд майстерно віднайдено у виставі, зосереджений на головному персонажі Едді, якого грає Віктор Сарайкін. Його герой пройшов короткий шлях від задоволеного життям роботяги через «міст», на якому почала народжуватися й розпалюватися заборонена пристрасть до молодої дівчини, і до обвалу цього «мосту», коли ця насправді важка хвороба призвела до фізичної загибелі.
Мимоволі згадується намір самого автора: «Я хотів написати п’єсу, яка мала б чистоту грецької трагедії». Своєрідний рок, що завис у виставі з перших же слів оповідача цієї історії — адвоката Альф’єрі, поступово звужує коло пристрастей, невблаганно диктуючи трагічний фінал. Режисер Кирило Кашліков сказав: «Мандрівка у світ, створений Міллером, нагадує рух лабіринтом людської душі, коли знаєш, що на тебе чекає за наступним поворотом».
Глядачів вводять у стан напруження із постійним внутрішнім очікуванням біди. Безумовно, на цей майстерний ефект працює і точно дібраний музичний супровід (Владислав Тененбаум), і сценографічне чорно-біле вирішення (Олена Дробна).
На сцені дві стіни — довга чорна і під прямим кутом до неї — біла з єдиним на початку історії розчиненим наповненим повітрям вікном, а у фіналі — забитим, без можливості виходу. На загальну атмосферу вистави також магнетично працює хореографія (Ольга Голдис). Саме через підтекстові пластичні номери відкривається внутрішнє напруження дружини Едді (Ольга Кульчицька), яка одразу зрозуміла дивну прихильність чоловіка до племінниці, й, балансуючи між ними, ніби медитує: «Якось попустить». Ольга Кульчицька грає цей стан дуже шляхетно, мінімалістичними засобами видаючи весь біль і відчай жінки, що не може нічого змінити.
Героїня Юлії Смушкової Кет, навпаки, в цій виставі зазнає найбільших змін характеру. Безумовно, для актриси-початківця це робота етапна. Спочатку її героїня відкрита й безпосередня, а у фіналі перетворюється на зосереджену рішуче налаштовану захищатися жінку.
У виставі спрацьовує досить цінне в театрі поняття ансамблевості, тому що й «італійський» дует Марко (Володимир Ращук) і Родольфо (Олександр Соколенко) не виходить із її тональності — кожен з акторів додає до міллерівської трагічної партитури власні ноти.
П’єса тонкого психолога й великого майстра театральної дії нагадує, як важливо рахуватися зі свободою вибору всіх людей, що поряд, не привласнювати ні їх самих, ні їхнього життя — найдорожчого в цьому грішному світі.
Галина ЦИМБАЛ
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+