Необачні водії за кермом — жах. Хоч власного авто не маю, в інтернеті підписана на сторінки щодо дорожньо-транспортних пригод, які відбуваються у столиці та області. Страшними новинами вони майорять майже щодня, а то й по кілька разів на день. «Водій напідпитку збив на смерть пішохода на «зебрі» або «Велосипедист потрапив під колеса автівки, водій якої значно перевищив швидкість».

Такі повідомлення у соцмережах стали швидше буденним правилом, ніж винятком. Навіть сторонній до ДТП людині читати про таке страшно. Тож можна лише уявити, яке це горе для близьких постраждалих.

Однак, як на мене, коли людина ігнорує правила дорожнього руху за кермом власного авто чи мотоцикла, — то одне. Тим, хто опиняється перед їхніми колесами, залишається тільки сподіватися, що доморощені шумахери будуть обачними. Але кожного не перевиховати. А як щодо водіїв громадського транспорту?

Живу в столиці від народження і добре пам’ятаю ще з радянських часів трамвай №8, що ходив під вікнами мого будинку на вулиці Льва Толстого. Нині його вже немає. Але тоді ним керували досвідчені водії. У салоні можна було не лише спокійно читати книжку (літери не підстрибували і ти не ризикував вдарити себе обкладинкою по носі), а й навіть пограти з подружкою в кишенькові шашки, поклавши їх собі на коліна, дошка не падала — так плавно, без ривків, рухалася машина.

І тоді мені, малій, здавалося, що так і має бути. Якщо людину взяли на роботу водієм у машину, яка перевозить відразу кілька десятків людей, та ще й у великому місті, де рух транспорту завжди жвавий, інакше й бути не може. Але, подорослішавши, зрозуміла, що це, на жаль, зовсім не так.

Та ще навіть у час, коли в Києві почали з’являтися перші маршрутки, за їхнє керування пересіли, напевно, ті водії, що возили мене колись у славнозвісному трамваї — досвідчені фахівці. Але час минав.

Уже років із п’ять спостерігаю, що сучасні водії маршруток, як, до слова, і тролейбусів із трамваями, до того, як взялися до роботи на громадському транспорті, мабуть, нікого живого у своїх машинах не возили. Лише дрова чи вугілля або щось таке, що не вміє розмовляти та скаржитися. Бо ті круті віражі, які вони виписують, коли салон переповнений людьми (нерідко літніми та мамами з дітьми), навіть критикувати важко. Спочатку думала, може, новачків набрали. Та ні, глянеш — чоловікові за 30 або й за 40, то чому ж так розхлябано кермує? Кілька разів, політавши по салону і боляче вдарившись, намагалася зробити зауваження, але у відповідь — лише хамство на кшталт: «Сідай на моє місце та кермуй плавно за таку зарплату! А не подобається, топай пішки, я тебе у салон свого тролейбуса (маршрутки, автобуса) не кликав. Або машину власну собі купи, розумнице!» І що тут скажеш?

Може, це тому, що не всі дороги у столиці у належному для плавного водіння стані? Що самі вагони громадського транспорту дорогою видають такі звуки, наче ось-ось розсиплються на запчастини. Іноді так і трапляється (пам’ятаємо недавні повідомлення у ЗМІ, як у маршрутки в дорозі відвалилися колеса або вибухнув мотор). І таке є, і тут водії ні до чого. Однак…

Кілька тижнів тому вперше в житті довелося відпочивати за кордоном. Була у єгипетському місті, збудованому просто посеред пустелі, Шарм-ель-Шейху. Мене вразила якість місцевих доріг. Рівні та гладенькі, неначе вчора збудовані. Такими будь-якому водієві їхати — за щастя. Проте досвід водіїв та їхнє ставлення до пасажирів і безпеки руху мають не другорядне значення. Автобуси там, як і в нас, не нові. Але коли водій розуміє, що пасажир після поїздки завжди може висловити своє ставлення до його роботи і це почують ті, хто потім вирішують, преміювати його, просто залишити на роботі або звільнити за профнепридатність, повірте, це спрацьовує! Тож за тиждень м’якого катання я просто забула, що може бути й не так.

Аж ось повернулася до столиці. І коли з важкою сумкою та рюкзаком ледь запхнулася у вітчизняний тролейбус, одразу почула від кондуктора: «Жіночко, ви із своїми манатками стали б десь у куточку і дуже міцно трималися за поручень! Бо водій в нас, чесно скажу, той ще шумахер». Але я не встигла, тож мала клопіт. Уже за кілька секунд той шумахер дуже різко загальмував на світлофорі. І моя доволі важка сумка, наче пір’їнка, полетіла по підлозі у протилежний бік салону і невдало приземлилася просто на ноги літньому чоловікові. І просити вибачення мала я. Попри те, що сама в цей час полетіла в інший бік і кілька разів боляче вдарилася рукою об поручні. А кондуктор у цей час… лише опустила очі і стиха промурмотіла: «Я ж попереджала…»

Так, розумію: і зарплати малі, і часи в нас нервові, і транспорт старий, однак… Професіоналізм у водінні, якщо він, звісно, є, нікуди не дівається. Тож можливо, перед тим як брати на роботу водія громадського транспорту, недостатньо лише з’ясувати, чи вміє він крутити кермо. Варто поцікавитися, чи має він досвід возити людей та ще й у великому місті. Адже не лише ми їздимо за кордон, а й звідти туристи приїздять до нас. І враженнями від поїздок у громадському транспорті також діляться з друзями й рідними. Та щось мені підказує, приблизно такими: «Будеш у Києві — за змогою не сідай у маршрутку чи автобус, бо цілим навряд чи доїдеш!»