А хто, хто Миколая любить...

Портрет християнського святого в турецькому інтер’єрі

З іменем Миколая Чудотворця, якого вважають одним з найвизначніших святих християнської церкви, пов’язано багато легенд та історій, чи не в кожній країні розкажуть свої історії про творені ним дива. А ось у місті, де він жив, — і це не легенда, а історичний факт, — яке колись називалось Міри Лікійські (воно було розташоване у тогочасній державі Лікія), а нині це турецьке місто Демре, туристи можуть відвідати церкву, де Святий Миколай, тоді архієпископ Мір, служив і був похований. Там гіди розкажуть свій варіант чудесних справ святого.

Мені теж пощастило побувати у цій церкві, розкопки якої були лише нещодавно закінчені, і почути кілька дивовижних історій. Хоча, звичайно, нині відділити історичні факти від легенд навряд чи хтось візьметься.

Сюрпризи біля порога

Одна з них стосується традиції різдвяних подарунків, яка, за легендою, пішла з того часу, як Святий Миколай таємно підкинув мішки із золотом (за іншою версією — золоті горіхи, ще за іншою — золоті яблука) у комин (за іншою версією — до порога будинку) одного бідного чоловіка, бажаючи йому допомогти видати заміж трьох його дочок. Гроші потрібні були для того, щоб дати за дочками посаг, інакше дівчат чекала б незавидна доля. Однак під час екскурсії гід нам розповіла дещо іншу історію щодо започаткування традиції різдвяних подарунків.

У ті часи, коли жив Святий Миколай, Різдво Христове не мало такого, як нині, статусу одного з найбільших християнських свят. Його відзначали як одне зі звичайних. Миколай же, небідний чоловік, обрав саме цей день, щоб допомогти нужденним, а також щоб, так би мовити, підняти статус свята. Зібравши попередньо відомості про те, хто з бідних городян якої допомоги потребує, він у ніч перед Різдвом, намагаючись бути непоміченим, розносив сюрпризи жителям Мір. А ті, вранці вийшовши за поріг, дуже дивувалися, побачивши саме те, в чому мали потребу: одяг, мішок зерна чи вузлик з грошима…

Не знаючи, звідки це добро, вони доходили висновку, що це Бог сотворив диво... А оскільки такі дива відбувалися щороку, за кілька років свято Різдва в Мірах стало найочікуванішим і найвизначнішим, люди його почали відзначати по-особливому. Та, однак, не всі вірили у різдвяне диво, дехто почав стежити, звідки ж беруться подарунки у різдвяну ніч. І, зрештою, таємницю архієпископа Миколая було розкрито. Після того його почали називати ще й Різдвяним отцем.

У світі традиція обдаровувати дітей на Різдво набула поширення у християнському світі приблизно у ХІІ столітті. Його називають нині по-різному, адаптуючи його ім’я та образ до особливостей тієї чи тієї місцевості. Цікаво, що, крім традиції обдаровувати дітей (а тепер уже й дорослих) на Різдво, сформувалась ще одна традиція — радувати малюків сюрпризами і на день Святого Миколая.

Зображення на фресці

Ми знаємо його як власне Святого Миколая, в Угорщині — Микулаш, який приносить подарунки на початку грудня, в Данії — Святий Ніколас, який приходить ще задовго до Нового року, на початку грудня. У Франції — Пер-Ноель, у Перу і Колумбії — Папа-Ноель, а на батьківщині його називали Ноель-Баба. Власне й вулиця, яка веде до його храму, має теж таку назву. Та, мабуть, найвідоміше його ім’я, яке постійно називається у переддень Різдва, — Санта Клаус, який з легкої руки однієї з торговельних марок став не лише найвідомішим різдвяним персонажем, а й набув свого теперішнього казкового вигляду — в короткому червоному камзолі з широким ременем і в червоних чоботях і з білою бородою, який розвозить подарунки на оленячій упряжці в санях.

Насправді ж він ніколи не одягався ні в червоний камзол, ні у валянки, та й у санях не міг їздити. То нині, ставши казковим персонажем, «оселився» в Лапландії. А в тогочасній Лікії, розповідали нам, мінусова температура була великою рідкістю, а отже, й олені не водилися.

Та все ж таки ми дізналися, як виглядав Чудотворець за життя.

Ідучи вулицею Ноель-Баба, побачили два пам’ятники Святому Миколаю. Один з них, скажемо так, у тому образі, в якому ми звикли його бачити тепер. Другий, встановлений на території церковного двору, зображує Святого Миколая таким, яким, на думку авторів пам’ятника, він був у роки свого життя. Тут він в оточенні дітей. Адже, за переказами, не маючи своєї сім’ї (Чудотворець був ченцем), він дуже любив дітей. А ще високо цінував інститут сім’ї.

Справжній же, в усякому разі, за словами гіда, портрет Святого Миколая можна побачити у церкві його імені, на одній із фресок. За легендою, його написала людина, яка бачила Чудотворця за його життя. Це зображення дуже схоже на те, що його бачимо на іконах.

Перша іменна церква

Архієпископа Миколая, за переказами, співвітчизники вважали святим ще за життя. І не лише тому, що він прагнув допомогти кожному матеріально, добрим словом чи порадою. А й тому, що, вважалося, він мав магічну силу, міг зцілювати хворих, або ж здійснювати прохання-бажання тих, хто його про щось просив. Хоч сам він казав, що він лише в молитві Богу передає прохання вірян. Тож говорили, що його молитва має велику силу. Власне, віруючі і сьогодні дотримуються такої думки, і звертаються до нього.

Після смерті його поховали, за традицією, у храмі, де він служив (за іншою версією — церква була споруджена вже після його смерті). Цікаво, що, за словами гіда, у перші століття поширення християнства у світі церкви не називали на честь певного святого, як нині. Першим «іменним» храмом стала саме церква Святого Миколая у Мірах.

З Мір у Барі

До речі, це єдиний християнський святий, якому приурочено аж два свята. Як ми кажемо, Миколи Літнього і Миколи Зимового. Чому так? Раніше доводилось чути таку версію: це день його народження і день смерті. Однак, як пояснила гід, одне зі свят, а саме зимове, до якого ми нині готуємось, — це день канонізації Святого Миколая, а літні його іменини — на честь перенесення мощів святого із Мір Лікійських до італійського міста Барі. Це відбулося у XI столітті, коли мусульмани почали захоплювати територію Малої Азії і Лікія була практично спустошена. А з Мір пішли майже всі його жителі, і залишалися лише ченці в церкві Святого Миколая, щоб охороняти мощі всіх святителів, там похованих. Італійські купці (за іншою версією — пірати) перевезли мощі Чудотворця для того, щоб мусульмани їх не знищили. Нині вони зберігаються в Барі.

Відроджуватися ж місто Міри, під його сучасною назвою Демре, почало лише через кілька віків. А розкопки церкви почалися у 60-х роках минулого століття. Тоді вона була повністю занесена землею. Нині розкопана підлога міститься на 6 — 7 метрів нижче рівня землі. Було знайдено й саркофаг, у якому Святий Миколай був похований. А ще тут збереглися фрагменти древніх фресок, залишки мозаїчної підлоги, з яких можна тільки уявити, яким величним було убрання церкви в ті часи!

Церкву Святого Миколая у Демре називають третьою за значенням архітектурною релігійною спорудою Сходу. До цього храму здійснюють паломництво тисячі прочан-християн з усього світу, які бажають доторкнутися до святині. Не бракує й туристів, які хочуть відчути дух історії й легенди. Тож це не лише релігійний об’єкт, а, скоріше, історично-туристичний. А офіційні богослужіння в цій церкві відбуваються лише двічі на рік, 22 травня і 6 грудня, тобто в дні іменин Святого Миколая.

…Коли ми перебували в храмі Святого Миколая, крізь віконні отвори несподівано почули, як лунає заклик муедзина до мусульман на молитву. Хоч, власне, чому несподівано? Недалеко від цієї християнської церкви розташована мечеть, адже нинішнє місто Демре — територія Туреччини, де, як відомо, поширена мусульманська релігія. Та тут традиції християнства й ісламу мирно сусідують, турки з повагою ставляться до тих, хто приїжджає вклонитися пам’яті одного з найвизначніших християнських святих. 

Від Чудотворця у будь-якому віці чекають дива

Олена ОСОБОВА,
«Урядовий кур’єр»

ДОЛЯ. Старі — наче діти. З такими ж потаємними очікуваннями дива та надіями на краще зустрічають зимові свята. Тому в Луганському геріатричному будинку-інтернаті №1 директор Валентина Абизова влаштовує спеціальну «пошту» Діда Мороза. Хтось і насправді пише записки, але частіше медичні сестрички та санітарочки, лікарі та бібліотекар, кухарі, перукар та кравчиня стають помічницями чарівника, приходять до директора й повідомляють: «Романова зрадіє, якщо подарувати їй нові штани, аби протеза не було видно», «Рижиков мріє про баян, грав у юності», «Хальварову здивує грамота за її співи».

А Валентина Борисівна ставить у відповідь співробітникам лише одне запитання: «А казка буде?»  І «майстерня Діда Мороза» починає працювати.

Цього разу для Новорічного свята написали свою казку про Червону Шапочку, яка йде до своєї бабусі в будинок №17 на вулиці Геологічна. Адреса  реальна. Пісні — авторства лікаря та масовика Валерія Дудака. Сюжет захоплюючий та веселий.

 Уродженка Київщини Галина Василівна Хальварова, яка тут зустрічає третє Новорічне свято, вже розучує з подругою Марією Павлівною Цушко нову пісню. Вони готуються до спільного концерту: мешканці будинку-інтернату  співатимуть у складі свого вокального ансамблю «Соловейки».

— Ми замовили Діду Морозу цукерки та ковбаску, — кокетливо доповідають бабусі-подружки. — Щороку в нас спочатку загальний концерт та застілля, а потім святкуємо у дружній компанії. Подивіться, як у коридорах уже красиво. Дівчатка прикрасили. Ми до кравчині заглянули — шиє щось надзвичайне! Кажуть, буде нова казка. Для нас це потім на цілий рік розмов: хто з персоналу в якому костюмі був, яку роль грав і хто з нас перший угадав правильно виконавця.

«У мене й дитинства не було», — сумно згадує своє життя Лідія Антонівна Романова. Татко пішов на війну й загинув одразу, а мама потрапила під бомбування під час евакуації, коли Лідочці йшов лише п’ятий рік. У першому військовому дитячому будинку кращим подарунком на свята був білий цукровий рафінад. Потім, коли рідна бабуся знайшла Лідочку і забрала до села Чебанівка, у святого Миколая теж просили зайвий пиріжок і щоб було хліба вдосталь. А коли потрапила під потяг і померла бабуся, дівчина стала кочувати по інтернатах, де працювала нянькою, тож просила для стражденних  здоров’я.

 — Правда, коли в 1998 році приїхала саме сюди вперше, стало страшно, — згадує Лідія Антонівна. — Дах тече, тож ставили ліжка одне до одного, аби не капало. Лінолеум на підлозі — рваний, з вікон дме вітер. Навіть щури забігали. Але в грудні 2003-го прийшла до нас Валентина Борисівна. Подивилися ми на неї — у новому пальті, снігом комір припорошений — чисто Снігуронька. Подумали: ні, не стане вона тут працювати — занадто все погано. А вона виявилася роботящою й наполегливою — поставила як треба цей будинок. Недарма їй орден княгині Ольги за це вручили. Подивіться, які в нас тепер хороми! Фонтан у холі й на дворі, тренажерний зал, кисневі коктейлі. Вікна нові, телевізор у кожного в кімнаті, кондиціонери. Чисто та затишно. Світло на душі, — поспішає переказати коротко події останніх десяти років свого життя Лідія Антонівна. — Свято Миколая Чудотворця підходить. І я молюся про одне: щоб життя було мирним. Буду просити його, щоб молодь порозумнішала трошки — не ламали нічого. Аби бабусь-безхатьків не було, а всі були в теплі та нагодовані. Адже тільки-но все почало в нас налагоджуватися.

До її слів приєднується ветеран Великої Вітчизняної війни, кавалер трьох орденів та 19 бойових медалей Іван Павлович Рижиков: «Діти замерзають на майдані, шкода їх. Хіба можна допускати до цього? Хоч вони молоді, грамотні, а все одно в них досвіду такого немає, який ми вже нажили. Я війну пройшов, 18-річним хлопчиськом потрапив на  Курську дугу. Дай Бог, щоб молоді ніколи не дізналися, що таке війна. Ото було горе так горе. Нехай Бог пошле Україні мир та злагоду».

— Усі наші 250 дідусів та бабусь чесно трудилися все життя, і не так багато в них було свят. Новий рік та День Перемоги — «червоні» дні їхнього календаря, — розмірковує директор геріатричного будинку-інтернату № 1 Валентина Абизова. — Більшість були атеїстами, тож свято Миколая Чудотворця вважали швидше іменинами всіх Миколаїв. Звичайно, зараз багато чого переосмислили, тягнуться до віри, спілкуються з батюшкою. Але головне для них — радість спілкування. Приходять гості-завсідники — дівчатка та хлопчики з найближчого дитячого садка, учні обласної спортивної школи-інтернату й просто діти наших співробітників — і це для стареньких справжнє свято душі, іменини серця. Наші бабусі та дідусі, як ніхто інший знають, що диво створює тільки людина. Одна  для другої, для багатьох, для всіх.

Мабуть, то девіз «команди» Абизової, від санітарки до лікаря, від перукаря до кухаря, перефразовуючи Олександра Гріна, «щоб робити дива власними руками».  У кожній кімнаті цього будинку, хто більш свідомо, а хто першими знайденими словами, моляться за всіх нас. Люди похилого віку, немов діти, вірять, що життя не стане гіршим. Вірять у нас, тих, хто здатний принести їм хліб та влаштувати свято.

Ялинки бувають фіолетовими,  а сніг — кольоровим

Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»

ДОБРО НЕ МАЄ МЕЖ. На Рівненщині до дня Святого Миколая подарунки отримають не лише діти, а й дорослі, котрі щиро діляться з ними добром.

Скажімо, вихованці Олександрійської школи-інтернату готують листівки для благодійників, які торік придбали для них необхідні зимові речі. Тоді сироти власноруч майстрували ялинкові прикраси, які купували доброчинці. Серед них були голова облдержадміністрації Василь Берташ, голова обласної ради Юрій Кічатий, їхні заступники, а також керівники прокуратури, митниці, податкової адміністрації, УМВС, УСБУ, УМНС. Загалом вдалося зібрати 58 тисяч гривень на новий одяг дітворі. 

Листівки-«миколайчики» діти вручать своїм меценатам 19 грудня. Поки що ж, так би мовити, доводять свої роботи до досконалості. Перший досвід дизайнерства вони вже здобули на майстер-класах від професійних художників. А щоб дітям краще творилося, Василь Берташ подарував їм набори альбомів та фарб.

Ось так у рамках мистецького проекту «Намалюй свято», що триває в області, з’явилися і кольоровий сніг, і фіолетові ялинки, й ірреальні тварини. Звісно ж, несправжні, а в сюжетах вихованців центру соціально-психологічної реабілітації. Сюди потрапляють діти, які опинилися в скрутних життєвих обставинах. Заняття з образотворчого мистецтва  є для них своєрідною арт-терапією, адже за малюнками психологи визначають внутрішній стан підопічних та відстежують, як він змінюється.

— Насправді можна говорити не словами, а пензлем чи олівцем. Ми радимо дітям зображувати предмети та явища не зовсім реальними, а такими, якими їх хотілося б бачити. Тому в конкурсних роботах звертатиму увагу не так на техніку виконання, як на саму ідею, незвичну та неординарну, яка дає імпульс для розвитку особистості, ламає рамки буденності, — каже художник Олексій Огонь, який працює в журі проекту.

За умовами арт-конкурсу, школярі віком до 12 років можуть малювати ілюстрації до Нового року та Різдва. Кращі малюнки стануть основою для представницьких листівок, які голова облдержадміністрації Василь Берташ підписує до свят. У такий спосіб про їхніх авторів дізнаються в Україні та за її межами, навіть у дипломатичних представництвах іноземних держав. Тож арт-проект стане ще й інформаційним.

— Дуже важливо дати можливість дітям, а надто тим, які належать до соціально вразливих категорій, розвивати свої таланти, бачити свій завтрашній день щасливим, а себе в ньому — успішним, — каже Василь Берташ. — Ми таку можливість дітям пропонуємо.  

МАЛЕНЬКІ УМІЛЬЦІ

Хенд-мейд з тернопільської студії

Микола ШОТ, 
«Урядовий кур’єр»

Новорічні та різдвяні свята наближаються, а перед ними ще й Великий Дарувальник — Святий Миколай і малечі, та й дорослим також щось під подушку покладе. А що саме? В багатьох випадках — сувеніри, презенти, які тернополяни виготовили власноруч.

Навчитися самим створювати оригінальні речі запросила в місті над Серетом «Мистецька студія подарунків». Її зорганізували з ініціативи Молодіжного центру праці. Власне, впродовж передсвяткового місяця вона перейматиметься розвитком творчих ініціатив тернопільських учнів. Дорослі тут теж опановують основи технік художнього розпису, валяння, ліплення, гончарства, інших ремесел. Про заняття з листівкарства також подбали, бо ж хіба можна не надіслати з великою любов’ю своїм найріднішим чи друзям поштівку ручної роботи!

Організатор проекту Ірина Нестюк зазначила, що повний курс навчання разового набору студійців триває два тижні. За цей час вони відвідують десять занять. Подарункова студія відчиняє двері після обіду та працює в дві зміни. Кожна робота її учасників є родзинкою, в неї вони вкладають не лише всю свою старанність, творчість, а й душу. Дехто виготовлені власноруч вироби залишає або у мистецькій студії, або забирає собі на згадку чи для дарунків рідним, близьким, друзям, знайомим. Дехто ж із авторів власні творіння готує до ярмарку подарунків рукоділля.