Район особливий — прикордонний. «Достатньо увіткнути цвях — і вже маєш чіткий сигнал на телевізор з Російської Федерації», — каже очільник району Артур Король. За його словами, загальноекономічну ситуацію визначає те, що тут майже немає великих підприємств, значне безробіття. І з огляду на обставини, через війну з країною-агресором Міловщина зробилася такою собі тупиковою територією. Тут багато переселенців, які періодично заїжджають, щоб пройти ідентифікацію та отримати соціальні виплати: за останніми даними статистики, у районі 14 980 жителів і понад 16 тисяч переселенців.

Отакий собі начерк загальних проблем. Ситуація, що не може не впливати на децентралізацію.

Тож було вирішено зібрати голів сільських рад, які досі не наважуються зробити крок на шляху реформування, а також тих, хто готовий до децентралізації на Міловщині. Місцем зустрічі обрали Новострільцівку — село, яке лежить за два десятки кілометрів від Мілового, від лінії державного кордону.

Сплелися  долі людей і… коней

Фотознімки коней тут можна побачити навіть у музеї сільського побуту, який працює у дитсадку «Сонечко». І це логічно, бо понад 200 років на цих землях діє Стрілецький кінний завод і більшість місцевих жителів по два-три десятиріччя відпрацювали саме на тому підприємстві.

Вихователі пишаються вишиванками й килимками, які виготовили новострільцівські майстрині, старовинними шафою і прядкою, картинами тутешнього художника Івана Коробка. До речі, його син В’ячеслав нині диригент Київського академічного муніципального духового оркестру.

Он як літають новострільцівські пташенята! Та, на жаль, з міловської землі якнайдалі.

«За обліковим списком виборців у нас понад 800 осіб. А живе, мабуть, половина, решта — на заробітках. Тому що в нас перша територія, яка залишилася зовсім без робочих місць», — розповідає Новострільцівський сільський голова Людмила Мельничук. — Головна проблема — розпаювання земель кінного заводу. Просимо про це, пишемо в усі інстанції вже багато років!»

За її словами, йдеться  про 5,5 тисячі гектарів. З 2004 року, коли зняли мораторій із земель кінних заводів, новострільцівці добиваються, щоб ці землі розпаювали.

«Хай би півтори тисячі гектарів залишити філії ДП «Конярство» для утримання поголів’я коней, — розмірковує сільський голова. — А нашу землю хай віддадуть селянам. Свого часу на кінному заводі робітників було максимально 460. А тепер у філії чи то 40, чи навіть 30 душ працює. Та залишилися пенсіонери, хто має право на пай, хоч і їх стає дедалі менше. Ми писали листи й до кандидатів, що балотувалися від нас у народні депутати, просили вже й про перегляд постанови Кабінету Міністрів (або нову постанову) про землі конкретно нашого кінного заводу».

Людмила Мельничук та її односельці сподіваються, що якби це питання вирішити  позитивно, нарешті на селі з’явився б «хороший інвестор».

Нині, за її словами, ДП «Конярство України», яке отримало право на користування землею, господарює погано. Землю «не всю обробляють, як треба. Є й недосіяні поля, і необроблені. А головне — за минулий рік заборгованість ДП «Конярство України» перед нашою сільрадою становить 430 тисяч гривень. Не сплатили навіть земельного податку», — скаржиться Людмила Мельничук.

Управи на державне підприємство, керівники якого далеко від міловських степів, поки тут не знайшли — планують звертатися до прокуратури.

Але ж під час створення об’єднаної територіальної громади умови землекористування можна (і треба!) переглядати. Невже це не варіант майбутнього і для новострільцівців?

«Треба перечекати» як аргумент

У сільському клубі зібралися всі сільські та селищний голови — тобто представники всіх населених пунктів району, місцеві лідери, від позиції яких залежить думка решти жителів Міловщини.

Голова Міловської РДА Артур Король стверджує, що серед них є такі, хто чинить опір реформам.

«У кожній розмові з людьми наголошую: в нас є змога зробити крок у реалізації децентралізації й одержати гроші на підтримку наших громад. Це майже 8—10 мільйонів додаткових коштів. Але, на жаль, не в усіх сільських радах підтримують. Є побоювання, відвертий саботаж тих, хто живе ілюзіями ще Радянського Союзу», — уточнює Артур Король.

Розмова починається із запитання про те, чи можна говорити відверто. А далі стає гарячою. Про що кажуть? Побоюються: «Хто нас візьме, «безштанних», простіть за вислів». Упевнені: «Усі кошти нового утворення залишатимуться для розвитку Мілового, а села фінансуватимуть за залишковим принципом». А головне: «Реформа політизована. Люди кажуть, треба почекати до виборів Президента. Може, щось зміниться».

Одне слово, розмова була непростою. Але аргументи  Артура Короля, заступника голови Луганської ОДА Геннадія Іваненка, представників громадської організації «Центр розвитку місцевого самоврядування» викликали бурхливе обговорення. І за його підсумками можна сказати, що за децентралізацію віддали б голоси до 40% громад, а якщо брати до уваги те, що  Міловський селищний голова активно виступає на підтримку ОТГ, то цього достатньо, щоб стверджувати: більшість населення за реформу. Принаймні, саме такі враження Геннадія Іваненка.

Одностайно було вирішено, що найближчим часом представників сільських громад Міловщини ознайомлять з позитивним досвідом ОТГ, які вже існують і досягли очевидних успіхів у розвитку.

«Стіна» допоможе?

Від Новострільцівки до стіни, яку облаштували росіяни просто посеред вулиці Дружби в Міловому зо два десятки кілометрів.

«Звичайний колючий дріт на стовпах, завдовжки приблизно 3 км — від пункту пропуску до автовокзалу. Ми біля нього щодня на роботу ходимо», — розповідають представники Міловської райдержадміністрації.

А ось український проект «Стіна» до прикордонних територій Міловщини ще не дійшов.

«Державна прикордонна служба України реалізовує проект «Стіна», бюджет проекту на цей рік, наскільки мені відомо, близько 300 мільйонів гривень. Тож у мене є сподівання, що в цьому році цей проект буде реалізовано на території нашого району. Хочу це бачити, щоб підвищити рівень прикордонної безпеки і вирішити за допомогою «Стіни» деякі соціальні проблеми. Бо наш населений пункт Зоринівка фактично відрізаний після того, як росіяни перекроїли транспортне сполучення. І хоч там живе не більш як 100 осіб, це наші люди, і ми повинні про них дбати», — каже Артур Король.

Але в районі крім стіни в Міловому, до якої приїжджає багато журналістів, щоб роздивитися, є цікавіший об’єкт: філія ДП «Конярство України» Стрілецький кінний завод №60, якому понад 200 років. І такі тут коні, що один працівник переїхав сюди на роботу аж із Києва. Ідеться про керівника філії Стрілецький кінний завод №60 ДП «Конярство України» Ганну Буренко.

Киянка, молода симпатична дівчина, працювала на державному підприємстві головним зоотехніком, але каже, що паперова робота не для неї, бо дуже любить коней. Пишається, що кінний завод старовинний, із традиціями, з 1805 року тут плекають «найкращу в світу породу — чистокровну верхову».

Їй доводиться дбати про долю 101 тварини, з десяток яких повезе навесні  випробовувати на київському іподромі. Може, якусь і куплять.

«Але з реалізацією біда, — каже Ганна Василівна. — У нас є коні навіть з ірландською  кров’ю, тож ціна за голову висока, а ось кінного ринку в країні немає. Не розуміють у нас, як можна заробляти на конях».

Найдорожча кобила на Стрільцівському конезаводі — Булава. Її батько ірландець. А ось жеребчик Везувій — син коня на прізвисько Узурпатор і кобили Власть (як жартує природа!). Він хоч і холерик (в коней, як і в людей, чотири типи вищої нервової системи, за словами пані Ганни, тобто чотири типи характерів), але лагідний.

«Як можна заробляти на конях? — розмірковує Ганна Буренко. – Хоч би створити кінноспортивну школу. Наших коней охоче беруть на перегони. Адже вони такі, що в бричку не запрягти. Але можуть залюбки займатися джигітовкою. Тобто служити козакам. Під сідло — без проблем».

Тож ідею про створення в районі (чи навіть області) кінної поліції, що пролунала від команди, яка приїхала з області на збори з питань децентралізації й завітала на конезавод, Ганна Буренко сприйняла із захватом. І не лише вона.

«Міловщина — територія прикордонна. Сусіди  отетеріють, якби пустили кінну поліцію вздовж отої стіни-решітки, яку вони побудувати на вулиці Дружби у серпні», — усміхається Артур Король.

То, може, й для села така робота стала б у пригоді?