І засівають, і збирають врожай з… автоматами

Коли один з нас приїхав до Великої Знам’янки в Запорізькій області, дерибан «сараїв» — телятників, корівників та інших виробничих приміщень на вулиці Степовій, які донедавна належали агрофірмі «Скіф», був у самому розпалі. Понад 220 власників майнових сертифікатів, об’єднавшись у комітет пайовиків, силоміць повертали собі те, що їм належало, як вважали, за законом після розпаювання колись процвітаючого, заможного радгоспу «Іллінський», переоформленого у приватний «Скіф». Демонтували та різали все, що можна було використати у власному господарстві або здати на металобрухт. Уже вечоріло, але розгардіяш тривав. Знімали з будівель шифер, перекриття, ворота, двері та вікна, розбирали цегляні стіни. Мов мурахи, тягли у сутінках по хатах хто на чому те, що кому дісталося. На очах відбувалася «експропріація» залишків одного з найкращих в області радгоспів, безробітні селяни знищували власними руками все, що створювало не одне покоління.

— Терпець увірвався, компромісу із владою не знайшли. Ми чекали десять років, щоб нам компенсували хоч би частину суми колективного майна, яку зафіксовано в наших майнових сертифікатах, — розповідали кореспонденту з Києва члени комітету пайовиків про причини цього стихійного вандалізму.

Про юридичні шпаринки та «сірі», корупційні кланові схеми привласнення дорогих основних фондів і тисяч гектарів державних чорноземів, не розпайованих між працівниками радгоспів «Знам’янський», імені Тимірязєва та птахофабрики «Лиманна» Кам’янсько-Дніпровського району, «Урядовий кур’єр» докладно розповідав у матеріалі «Анатомія експропріації» (15 листопада 2007 р.). То був саме той піковий період, коли в аграрних регіонах країни формувалася районна та обласна місцева еліта землевласників-латифундистів із числа тих, хто був у владі до початку «земельної реформи Леоніда Кучми», або вже «керував процесом», маючи великі гроші й владні повноваження.

Отже, і пріоритетні можливості за різними залаштунковими сценаріями привласнювати де-факто і де-юре вчорашнє колективне майно, найкращі сільгоспугіддя. Олігархи і високопоставлені чиновники, яких на початку 2000-х аналітики вносили в рейтинги «ТОП-20 латифундистів України», а згодом і в «ТОП-40…», майже безконтрольно вже розпоряджалися земельними масивами від 15 до 100 і більше тисяч гектарів. З урахуванням, нагадаємо, земель 300 державних агропідприємств і організацій, які на сьогодні або частково не відомо кому потрапили у власність, або не розпайовані зовсім. Як землі понад 200 радгоспів. Серед них і державного племзаводу «Плосківський» (за іншими документами, КСП «Плосківський») у Броварському районі Київської області. Його ветерани та Лідія Димчук, голова Плосківської сільської ради, запросили «Урядовий кур’єр» допомогти добитися справедливості, отримати довгоочікувані паї. Лідія Сергіївна, до речі, багато років очолює громадську організацію «Земля селянам».

Колишнє господарство, яке надоями на корову (7,3—10 тисяч кілограмів!), урожаями зернових та кормових культур славилося далеко за межами України, нині у цілковитому занепаді. До експропріації колективної власності, як це відбувалося у Запорізькій області, тут не дійшло. Можливо, тому, що господарство давно стало полем бою за його землю і майно між різними рейдерськими угрупованнями. У зверненні на ім’я Миколи Сольського, голови Комітету Верховної Ради з питань аграрної політики та земельних відносин, «із проханням допомогти розпаювати нашу землю, на якій ми пропрацювали все своє життя», вчорашні й сьогоднішні працівники «Плосківського» пишуть про жахливі речі.

«Колись у нашому господарстві було 5 тисяч голів худоби, залишилося 400. Усі споруди вирізано, метал вивезено, техніку продано, худобу вивезено, працювало 620 людей, нині лише 35. Люди, які залишилися працювати, заробітної плати не можуть отримати, пенсійні податки не перераховують, люди, які йдуть на пенсію, мусять судитися, щоб отримати пенсії. Міністри щороку присилали нам невідомих людей, які засівали наші поля, а потім усе вивозили, нічого не залишали у господарстві та ще й стрілялися між собою».

— Ось і вчора вночі чулася стрілянина за селом, — пошепки промовляє голова сільради. — А засівали поля і збирали врожаї зі зброєю. Кажуть, автомати. Днями все — і кукурудзу, і соняшник, які скосили, повивозили кудись величезними фурами. Люди з настанням темряви бояться виходити з дому.

При цих словах мимоволі згадалося інтерв’ю, яке дав «Урядовому кур’єру» понад десять років тому Юрій Гайсинський, прокурор Київської області («Власність — велика відповідальність», «УК» за 1 вересня 2006 р.). «Ми сьогодні, на мій погляд, просто недооцінюємо всієї масштабності та відповідальності за наслідки тих правовідносин навколо землі, що відбуваються, — казав Юрій Олександрович, державний радник юстиції 1-го класу. — Дуже велика ціна тих помилок, яких припускаються, і під час створення законів, і під час їх виконання».

Ці застереження і прогнози в контексті розмови про соціально-правові наслідки повної безконтрольності та безвідповідальності влади і силових структур за перебігом реформ на селі, ще і нині, як бачимо, підтверджуються кричущою дійсністю.

«За 20 років два Ізраїлі комусь кудись перейшли»

Фахівці, які давно аналізують «реформування села», сходяться на висновку: попри існування мораторію на продаж землі, в Україні безліч схем, за якими можна юридично стати господарем землі. Тобто ринок землі існує, але він перебуває в тіні. Проти легалізації виступають політики й чиновники, які на цьому заробляють. Змінюючи, наприклад, цільове призначення — під особисте селянське господарство, і ці землі — під продаж.

Така ситуація — і з орендою паїв за заниженими ставками, і брак конкуренції — влаштовує великі агрохолдинги, бо дає змогу роками гарантувати статус-кво, формуючи власні правила гри. Оренда, скажімо, гектара землі за 20 євро на рік, за прогнозами зростання ціни Світового банку, під час купівлі українських чорноземів — до 3—3,5 тисячі доларів за гектар.

Цікаві й свіжі факти на підтвердження таких висновків наводить сайт Latifundist.com. У рейтингу «ТОП-100 латифундистів України» компанії, які потрапили до першої десятки, на початок 2018 року вже розпоряджалися площами від 605 тисяч до чверті мільйона гектарів сільгоспугідь. Ідеться про відомих олігархів і політиків країни. Лише за минулий рік майже 400 тисяч гектарів змінили власників.

За документами, на 1999 рік у власності держави було 1,3 мільйона гектарів сільськогосподарських угідь. А що нині? Цифра із цього приводу, яку наприкінці листопада цього року назвав Тимофій Милованов, міністр розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства, вражає. «Ми закінчуємо інвентаризацію сільськогосподарської землі у власності держави — це державні підприємства, міністерства і таке інше. Бачимо, що максимум знайдемо 600—700 тисяч гектарів. Це означає, що за останні 20 років, доки існував мораторій на продаж землі, насправді половину державної землі сільськогосподарського призначення було якось виведено із власності держави. Кудись зникли 700—800 тисяч гектарів. Це два Ізраїлі, — цитує слова міністра УНН. — Тому що в Ізраїлі 300 тисяч, якщо не помиляюся, гектарів землі сільськогосподарського призначення. Ось два Ізраїлі за 20 років кудись комусь перейшли. Справедливо чи несправедливо — це питання до правоохоронних органів».

«Марні зміни гірші за відсутність змін»

Фото Володимира ЗАЇКИ

Цей вислів або щось близьке до нього не раз доводиться чути особливо напередодні або після чергового обрання Президента країни та Верховної Ради. З обов’язковим, звичайно, бурхливим початком нових «історичних» реформ на зміну реформ попередників. І мало хто знає, що автор цього повчального афоризму — Кенко-хоші, японський філософ, письменник, буддійський чернець, що жив у 1283—1350 роках. А як усе й нині актуально!

Чи взяли до уваги цей мудрий глибокий за змістом вислів японця шановний Леонід Данилович і те близьке його оточення, що підштовхувало владу до аграрної реформи, нині вже не важливо. Сталося те, що сталося. На етапі лише перших кроків створення суверенної країни, без усіх незалежних державних інституцій та необхідної нормативно-правової бази невмируща партійно-командна система взялася ліквідовувати колективну власність, колгоспи і радгоспи, які сама колись породила.

Братися без відповідної підготовки та жорсткого контролю за реформами таких величезних масштабів, які порівнювали із земельною реформою в Росії царя Олександра ІІ та Петра Столипіна, було дочасним. І життя це підтвердило.

Руйнівні наслідки реформ, початок яким дали закони 1991—1994 років, які підписав другий Президент, країна пожинає досі. Скільки про це сказано-переписано! Розгул вседозволеності й безправ’я, який ми бачили в селі Плоске, триває у всіх регіонах. Лише за тиждень — з 25 по 29 листопада цього року під час проведення в областях підрозділами Держгеокадастру 678 заходів державного контролю за використанням та охороною земель виявлено 284 порушення земельного законодавства. Це і самовільне зайняття (рейдерство) земельних ділянок, і використання їх не за цільовим призначенням, і «зняття ґрунтового покриву (!) без спеціального дозволу».

Тиждень тому заступник міністра розвитку економіки Павло Кухта, за інформацією сайту AgroNews, розповів на своїй сторінці у фейсбуці про не менш жахливі реалії: «Учора передавали комісії Фонду держмайна більш як 300 підприємств Мінекономіки та колишнього Мінагро. Три підприємства не існують, одне виявилося приватним. Тепер розбираємось, як так може бути».

Тому, можливо, саме сьогодні й склалася ситуація, аби зробити спробу щось змінити в агросекторі країни та в житті мільйонів селян на краще, більш цивілізоване, стабільне і надійно захищене законами. Принаймні початок новій земельній реформі, ініційованій партією «Слуга народу», її пропрезидентською фракцією, вже дано. Ідеться, як переконують, передусім про виведення з тіні сірого та чорного ринку землі, підготовку відповідної нормативно-правової бази. Не на останньому місці поінформованість суспільства. До нового року планують розглянути у другому читанні один з головних законопроєктів №2178-10 про обіг сільськогосподарських земель. Готуються ухвалити ще 18 законопроєктів, зокрема антирейдерський пакет.

Кабінет Міністрів планує здешевлення кредитів для малих та середніх фермерів, серед ініціатив — створення фонду часткового кредитування землі. Відповідний законопроєкт обіцяють подати в парламент ще цього року. В бюджеті на 2020-й уже, кажуть, зарезервовано 4 мільярди гривень. Таку фінансову підтримку місцевих аграріїв передбачено щодо викупу саме тих земельних ділянок, які виставлять на продаж власники паїв.

Серед конкретних кроків реформаторів, які позитивно сприймають на селі, — впровадження дерегуляції, спрощення всіх землемірних процедур та процедур землеустрою. Держгеокадастр як одну з найбільш корумпованих структур уже позбавлено права розпоряджатися землями та контрольно-наглядових функцій. Усі ці повноваження передано на місця в об’єднані територіальні громади.

«Є три ключові маячки, якими рухаємося з точки зору запровадження ринку землі, — пояснював недавно Інтерфаксу-Україна Роман Лещенко, уповноважений Президента України із земельних питань. — Перше — не може бути запроваджено обіг земель без наповнення геокадастру, треба, щоб усі дані було оцифровано, кожна людина могла зайти подивитися свою ділянку, кадастрову норму, її нормативно-грошову оцінку. Друге — у нас має бути прописано фактично та юридично фінансові інструменти, ми не можемо запроваджувати ринок без забезпечення фінансових гарантій та субсидіювання ефективної ставки кредитування. І третє — ми не запроваджуємо ринок, якщо не передали на місця відповідні земельні ділянки і не сформували всю необхідну вертикаль роботи».

Протистояння змінам жорстке. Поширюються чутки, міфи, фейки. Це роблять найперше ті, хто за подальший мораторій, бо на ньому добряче заробляють. Власники великих агрохолдингів, які вже прибрали до рук усе, що хотіли, володіючи земельними площами 300—500 тисяч гектарів, переконують: щойно буде узаконено продаж землі, «її одразу скуплять американці, китайці», «не чекайте чуда, Україна не стане багатою завдяки ринку землі». Вони, за словами народного депутата восьмого скликання Олексія Мушака, категорично проти запровадження ринку, «тому що тоді їм доведеться більше платити і за оренду». Адже земля — це актив, як машина, квартира, які ми можемо і продати, і здати в оренду. А землю офіційно продавати заборонено.

Та безальтернативність відкриття ринку сільгоспземель уже очевидна. По-перше, тому що відповідний основний законопроєкт №2178-10 після розгляду між першим і другим читаннями з майже 6000 поправок, як прогнозує Давид Арахамія, буде, звичайно, ухвалено. По-друге, не забуваймо, що у травні 2018 року Європейський суд з прав людини виніс вердикт, що мораторій із продажу сільгоспземель в Україні, яка прагне до Євросоюзу, порушує право приватної власності 7 мільйонів її громадян — власників земельних паїв. Залишається одне: тільки вперед.

Які пріоритети обирають?

І під час нещодавніх парламентських слухань і суспільного обговорення 26 листопада в Києві земельної реформи з керівниками територіальних громад, і під час національного діалогу в межах регіональних земельних форумів за участі представників громадськості та всіх суб’єктів господарювання, які на 30 листопада пройшли в 15 областях, говорили здебільшого про недосконалості в законопроєктах, ставили вимоги, висловлювали побажання. Адже рух реформаторів до обіцяного помітний. До прикладу, об’єднані територіальні громади вже отримали у своє розпорядження 1,7 мільйона га земель сільгосппризначення. А після ухвалення з урахуванням поправок законопроєкту №2178-10, який спричиняє найбільше дискусій, ОТГ обіцяно, за словами Тараса Висоцького, заступника міністра профільного відомства, «додатково передати ще 3 мільйони га земель».

Чиї ж інтереси насамперед захищатиме згаданий законопроєкт, стане зрозуміло після завершення обговорень і вдосконалення документа між першим і другим читаннями. Під час його підготовки найбільш дискусійними залишаються два питання. Перше — можливість іноземців бути серед засновників українських юридичних осіб, які матимуть право придбати землю. Друге: концентрація земель в одних руках. Чому, цікавить більшість опонентів, у перших варіантах законопроєкту закладали аж 200 тисяч гектарів? Навіщо ініціатори земельної реформи передбачали саме таке число? (Його нібито вже планують зменшити в рази). Можливо, прагнули підлаштуватися під середній показник розмірів земельних банків, якими вже володіють олігархи, що входять до «ТОП-100 латифундистів України».

Пам’ятаєте, хто потрапив у першу десятку і претендує на юридичне закріплення за ними орендованих на сьогодні сільгоспугідь площею до півмільйона гектарів? Чи існує правовий механізм відмови власників паїв від орендування олігархами їхніх 2—4 гектарів землі за 60—80 євро на рік, плануючи продати їх комусь на власний розсуд за кілька тисяч доларів? Та і скільки залишилося пайовиків і їхніх спадкоємців, адже життя триває, багато селян, які отримували під час розпаювання наприкінці 1990-х років площі, зароблені важкою працею, вже повмирали.

Не впевнені, що такі офіційні дані існують, їх враховано під час останньої інвентаризації. А йдеться про сотні тисяч гектарів «мертвих душ».

Не забуваймо і про Закон України «Про оренду землі» з її статтею 19, якою визначено, що термін чинності договору оренди землі визначається за угодою сторін, але не може перевищувати 50 років. Оренда не може бути і меншою ніж сім років.

Чи врахують депутати ці нюанси в остаточних редакціях відповідних розділів законопроєкту №2178-10, щоб запобігти соціальному напруженню між власниками паїв і орендаторами, коли ринок землі буде відкрито? І скільки нині на балансі країни сільськогосподарських земель? Із цього приводу свого часу голова профільного комітету Верховної Ради Микола Присяжнюк сказав щиро: «Сьогодні цього ніхто конкретно не зможе сказати».

І найголовніше, про що в дискусіях про продаж землі майже не згадують або просто замовчують, бо бачать велику складність вирішення цих питань.

По-перше, скільки залишати в одних руках орендованої нині землі? В ухваленому 2011 року Верховною Радою законопроєкті «Про ринок землі», який передбачав скасування мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення з 2013 року та створення державного земельного банку, максимальна площа орендованої землі мала обмежуватися 6 тисячами гектарів або 5% загальної площі землі в області.

По-друге, хто буде арбітром, як і через який механізм захищатимуть інтереси семи (або вже значно менше) мільйонів власників паїв щодо виконання орендарями їхніх зобов’язань, передбачених згаданим законом? А в ньому серед іншого записано: протягом чинності договору не змінювати цільового призначення земельної частки (паю), після закінчення терміну договору оренди повернути орендодавцеві орендовані землі у стані, придатному для використання за цільовим призначенням, не допускати погіршення екологічного стану й родючості земельної ділянки.

Переконливий приклад невиконання орендарями — і фермерами, й агрохолдингами — цього останнього пункту, який ми процитували, — цифри, які наводить Степан Капшук, гендиректор асоціації «Укроліяпром».

За 20 років потужність підприємств з переробки важких культур зросла вдев’ятеро

В інтерв’ю виданню «АПК-Інформ», на яке посилається Elevatorist.com, пан Капшук розповідає: з 1998 року в Україні збудовано 64 нових підприємства з переробки олійних культур. На початок 2018-го потужності зросли у 8,8 раза. За 20 років у країні збудовано 48 потужних олійно-екстракційних заводів, 16 терміналів з перевалки олії (до 90% обсягів транспортують морем), залучено понад 3 мільярди доларів інвестицій. Підприємства продовжують модернізацію.

«Створені в Україні потужності з переробки олійних культур дають змогу переробляти весь вирощений врожай (соя, ріпак, соняшник, кукурудза) Однак, — бідкається пан Капшук, — через масовий експорт потужності недозавантажені».

Адже власники підприємств галузі, звісно, недоотримують значні прибутки, які планували отримувати, розробляючи бізнес-плани. Прибутками та надприбутками керуються передусім і ті аграрії, які надають у сівозмінах пріоритети технічним культурам, чудово знаючи про зміст поняття «тяжкі культури». Це синонім технічних культур, бо вони неймовірно виснажують землі, особливо коли не отримують необхідну кількість мінеральних та інших добрив. Але їхні лобісти — законотворці у Верховній Раді та чиновники у галузевому міністерстві зробили свою справу за останні десятиліття. Якщо на початку 2000-х «тяжких культур» у сівозмінах допускалося не більш як 7%, а через кілька років підняли цей відсоток до «не більш як 12—15», то останнім часом офіційно нормальним обсягом серед засіяних культур уже вважається 20% ріпаку, соняшнику, кукурудзи.

«Варварську експлуатацію земель (ріпак — після ріпаку, соняшник — після соняшнику, що призводить до деградації й фактичного знищення нашого національного багатства — унікальних чорноземів) треба припинити, і для цього землевпорядники докладуть неабияких зусиль, — закликав свого часу головний контролер країни із сівозмін Сергій Тимченко, голова Державного агентства земельних ресурсів. Але маємо нині те, що маємо: вміст гумусу в чорноземах України за останні роки, за різними даними, зменшився більш як на відсоток. Якщо нинішній середній у регіонах вміст гумусу 3,5% зменшиться, вважають фахівці, до 2,4%, то українські чорноземи (а це 40% світових запасів) не вважатимуть чорноземами. Чи передбачатиме згаданий законопроєкт із земельної реформи такі юридичні й контрольні важелі, які не дозволять подальшої загрозливої деградації нашого головного унікального багатства? І коли ми нарешті знайдемо такі державні правові й фінансові важелі, які спонукають і простого фермера, і головне, власників агрохолдингів, що жирують на технічних монокультурах, виснажуючи орендовані землі, обов’язково враховувати найкращий світовий досвід?

«Європейського фермера не треба змушувати впроваджувати сівозміни. Він і сам зацікавлений у них. Наголос не на сівозмінах, а на диверсифікації. Вирощування монокультури тут неприпустимо, — цитує Олександра Муляра, спеціаліста з аграрної політики Проєкту USAID «Агро-Інвест», сайт Fermer.org.ua. — Навіть якщо вона здатна забезпечити фермерові надприбуток. Усі усвідомлюють, що такий підхід нашкодить землі. І це ще не все. Встановлюють тимчасові обмеження на вирощування однієї й тієї самої культури на одному полі. У Румунії під особливий контроль потрапив соняшник. На одних землях його не можна вирощувати більш як два роки. У Болгарії льон, соняшник і цукровий буряк забороняють вирощувати на одних і тих самих полях протягом двох років. У багатьох країнах Євросоюзу немає деталізованих сівозмін. Але є правила контролю за якістю ґрунтів. Наглядові органи проводять вибіркові обстеження. Цю систему уніфіковано. Вважаю, цей досвід нам треба вивчити».

Анатолій ВОЛОШИНЕНКО,
для «Урядового кур’єра»,
Станіслав ПРОКОПЧУК,
«Урядовий кур’єр»
Запорізька — Київська області