МИСТЕЦТВО

Працювати у стилі «етнічного магічного реалізму» художниця Катерина Ткаченко почала в рідному Харкові, однак уже понад рік творчо підкорює Київ. За її плечима — низка персональних виставок, участь у масштабних мистецьких проектах, як ось у «Гогольфесті», «Гагарінфесті», Всеукраїнській бієнале історичного живопису «Україна від Трипілля до сьогодення». Попереду  нові полотна й, можливо, навіть зйомка власного фільму.

Катерина хоче ще й знімати кіно.

Свого часу Катерина Ткаченко оживила роздуми українського мислителя Григорія Сковороди в розписах на стінах Харківського літературного музею для виставки «Григорій Сковорода: мандрівка за щастям». До того, 2008 року, створила серію картин, що синонімічна філософії Сковороди. Цього року, як відомо, минає  290-річчя від дня народження Григорія Сковороди, тож картини художниці нещодавно постали перед київськими прихильниками мистецтва на виставці «Квіти серця» в галереї «АВС-арт».

Хоч насправді зміст її полотен актуальний повсякчас, незважаючи на події, котрі можна до нього прив’язати. До прикладу, у «Квітах серця» авторка нагадує, що серце землі вистукує доти, доки люди живуть у злагоді із самими собою, із природою, пам’ятають своє коріння. Крізь метафору, символ, алегорію квітки художниця демонструє багатогранність навколишнього світу. За визначенням самої художниці, «квіти — це символ мистецтва, внутрішнє проростання, думки, почуття».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Кожна жінка має залишатися собою й бути  при цьому щасливою.

Над вічними темами щастя, призначення людини, її внутрішнього світу та більш прозаїчними — можливостями реалізації молодого художника в нашій країні «УК» філософствував під час інтерв’ю із Катериною Ткаченко.

— Катерино, ви маєте серію полотен, основану на постулатах Григорія Сковороди. Чому саме з його філософією ви вирішили пов’язати свою творчість?

— Завдяки Григорію Сковороді я пояснила для себе деякі речі в християнстві, котре важливе для мене. Свого часу я намагалася зрозуміти, що саме мені потрібно в житті, якими шляхами досягнути щастя. Відповіді я знайшла у Сковороди. Перше, що усвідомила, — хто більше згоден із Богом, той щасливіший. Найкраще — зрозуміти те, що хоче від тебе Всесвіт. Важливо розвиватися за його законами, тоді людина буде щасливою. Друге — варто спілкуватися зі спорідненими людьми. Третє — віднаходження спорідненої праці. Ми відчуваємо щастя, коли робимо свою справу, що є продовженням нас. В Україні важко бути просто художником. І мені час від часу доводиться працювати із замовленнями. Проте я не відчуваю щастя, коли працюю над тим, що дає мені лише прибуток. Якщо присвячую себе спорідненій праці, я щаслива. Навіть якщо щось не виходить, завжди жевріє віра в те, що із часом усе стане на свої місця.

— У деякі картини ви вплітаєте автопортрети. До того ж зазначали, що коли працювали над серією «Квіти серця», намагались усвідомити себе як жінку в сучасному світі. Зробіть кілька словесних штрихів портрета сучасної жінки…

— Для мене живопис — щось психоаналітичне, втілення моїх думок на полотні. Якщо думки стосуються мого життя, то автопортрет — єдиний зв’язок у цьому випадку. Окрім того, в автопортретах я постаю як частина Всесвіту, частина життєвого кола. «Квіти серця» — це проект про мене. Перед ним я створила портретну лінію різних жінок «Живопис. Жінка». В обох проектах я керувалися тим, що кожна жінка має залишатися собою й бути при цьому щасливою. До того ж, нині є можливості змінювати власне життя, обмінюватися інформацією та життєвим досвідом. Сучасним жінкам варто вишукувати те, що насправді їм потрібно, не варто бігти за модними тенденціями, забуваючи про свої істинні бажання.

— Часто людині важко відчути гармонію між внутрішнім і зовнішнім світом. До речі, цій темі присвячена картина «А в моєму внутрішньому світі добра погода» (із серії «Квіти серця») — така собі втеча людини від урбаністичного світу. Як вам це вдається, коли навколо — бетон, задуха і гамір?

— Коли ми позитивно налаштовуємо внутрішній світ, тоді зовнішній сприймається органічно. Все починається з нас. Мені допомагає втеча у паралельний світ, у сни — змінений стан свідомості. До слова, мистецтво чимось схоже на сни, це теж паралельна реальність. Творення — стан, у якому добре, де немає часу, де все відбувається за іншими законами, де можна знайти відповіді, крізь які ми проходимо повз у реальному житті.

— Снам ви присвятили серію колажів «Сни його дитинства», котру описували як сни минулого, спогади про тих, чиї обличчя залишилися на пожовклих світлинах старих альбомів. У «Квітах серця» знову звертаєтеся до минулого (полотно «Любі мої, що померли, або Вічна радість життя»). Звідки таке тяжіння до того, що вже відлетіло?

— Мені завжди сумно, коли щось втрачається й уже не повернеться. У «Снах його дитинства» мені шкода домашнього фотоальбому, дитинства тих людей, які в ньому зображені. Шкода, що колись моє життя теж перетвориться на спогади для когось. Мабуть, я намагаюся змагатися з часом, подовжувати в часі те, що відходить у минуле.

— А було шкода обмінювати Харків, рідне місто, де вже здобули визнання, на дещо чужий Київ?

— Важко відповісти однозначно. Справді Харків — близьке мені місто. Втім, у мене не виникає бажання погуляти ним. З іншого боку, у цьому місті є багато митців, які творять, не зважаючи на місто чи всупереч обставинам, тобто намагаються уквітчати сірість. Натомість Києву подаровано багато краси, ним хочеться гуляти. Була внутрішня потреба щось змінити, тому й переїхала.

— Існують відмінності між харківським і київським мистецтвом?

— Київ  більш строкатий, Харків  більш цільний, хоч і там представлено різні мистецькі напрямки. У Харкові мистецьке життя камерне, не має можливостей для потужного виходу. Окрім цього, мистецький Харків більш демократичний, а в Києві сильніше відчувається розрив між знаними художниками й маловідомими.

— Можливо, було би легше злетіти блискавкою на столичний арт-ринок, якби ви створили щось епатажне, віддали перевагу формі над змістом, як це роблять колеги-митці. Ви ж залишилися вірною етніці, сучасному національному. Не боїтеся, що вашу творчість сприйматимуть як несучасну?

— Як на мене, не варто створювати якийсь скандал на потребу публіки, аби тебе помітили. Головне — робити те, що тобі близьке. Мої роботи експонували практично в усіх харківських галереях. Там етнічне мистецтво сприймається як сучасне. Мені шкода, що немає такої потужної галереї, як PinchukArtCentre, де б представляли українське етнічне мистецтво. Наприклад, є бієнале «Від Трипілля до сьогодення», що відбувалася раз на два роки й створювалася силами самих учасників. Кілька років тому вона пройшла в кількох містах України. Публіка сприйняла її дуже добре. Однак останніми роками не було фінансової можливості возити цю виставку Україною. Тут проблема у фінансуванні, а не в  мистецтві. Якби, наприклад, у Мистецькому Арсеналі відбулася така виставка, як «Від Трипілля до сьогодення», вона мала би потужну рекламу й привернула велику увагу.

Не можу сказати, що етніка не сучасна — вона позачасова. Як на мене, сучасне мистецтво – те мистецтво, що твориться в цей час. Якщо лишити країни етніки, то це лишить її національних ознак. Узагалі важко чітко окреслити поняття «сучасне мистецтво». За кордоном те, що для нас сучасне, трактувалося таким із 20-х років минулого століття. Там уже з’являються думки, що не вистачає чогось реалістичного, духовного. Іноземці вже наїлися того, що в нас ще лишається популярним. Із часом і ми цього наїмося. Що тоді лишиться? Нам треба бути собою. Думаю, буде потреба в тому, щоб створювалося етнічне мистецтво.

— Молодому митцеві важко просуватися на сучасному арт-ринку?

— На жаль, арт-ринок в Україні недостатньо розвинений. Одиниці мають щастя співпрацювати з арт-менеджерами. Найчастіше просуванню художника допомагають галеристи. В Україні бракує людей, для яких просування художника є безпосередньою роботою. Зазвичай митець змушений розраховувати сам на себе.

— Однак перед художниками розлягаються різні шляхи для самореалізації. Ви ось виявляєте свої здібності в кінематографі…

— Так, я працювала художником-постановником у фільмі Івана Сергієнка «Перекотиполе», що має вийти взимку. Це поетичне кіно. Бути художником-постановником у кіно — серйозний процес, але тут багато технічних питань, а мене цікавить саме поетичність, створення цілого образу. Тому хочу спробувати себе й у ролі режисера, щоб оживити те, що є в образотворчому мистецтві. Люблю фільми режисера Ларса фон Трієра. Вони чесні. Помітно, що людина створює те, що їй близьке. Для мене кіно — можливість сказати щось своє, показати те, що відбувається всередині мене, як і в живописі.

Дарина ФІАЛКО
для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ

Катерина ТКАЧЕНКО. Народилася в Харкові 1980 року. Закінчила Харківську державну академію дизайну і мистецтв, спеціалізація — монументальний живопис.  Член Молодіжного союзу художників України.