Оксана Чепелик у своїй творчості уособлює критично налаштованого соціального митця. Вона пройшла шлях від провокаційного відео до художнього і документального кіно, від арт-моди до інсталяції та перформенсу. Сам Пако Рабанн відзначив авангардизм її моделей, начебто зітканих з ефіру, на ризькій «Асамблеї неприборканої моди — 94». П’єр Карден запросив її з виставкою до Франції. Метр світової моди відзначив: «Образи паризької виставки Оксани Чепелик є тим простором, тим культурним перехрестям Схід—Захід, де взаємодіють жанри, стилі, бачення. Це прояв сучасної геоестетики». Ми говоримо з Оксаною про її багатогранну творчість та її бачення сьогодення.
УК: Оксано, якось ти зазначила, що наближається час, коли з дев’яти муз виживе муза екранної культури. У твоїх проектах екраном слугували не тільки повітряні кулі, тіла, а й борт американської атомної субмарини в Балтиморі. Але у фільмі 2008 року «Реальний майстер-клас» ти традиційно вглядалася в обличчя знакових митців.
— Кошторис фільму (250 тисяч гривень) був розрахований на 30 хвилин, але я разом з операторами спромоглася зафільмувати 52 хвилини. Наша камера стежила за театральним реформатором Андрієм Жолдаком, кінорежисером Романом Балаяном, який задавав у фільмі тему покоління 1960-х, та Оксаною Забужко. Всі вони в той час найбільш яскраво уособлювали мистецьку палітру України. Вони легко погодилися на зйомки. Моїх героїв об’єднала територія свободи.
УК: Які проекти стали для тебе найбільш значущими?
— У відеопроекті «Улюблені іграшки лідерів», створеному в Banff Center (Канада), я в образах Леніна, Гітлера та Енштейна потрошила на екрані плюшеві іграшки, ватними нутрощами перевтілювалась у знакові обличчя епохи, вивертала назовні їх комплекси та страхи. Цю роботу відзначили в Монтекассіні (Італія) «За інтелектуальну глибину кіновтілення перформансу».
УК: Пошук нових засобів виразності заніс тебе в Ріо-де-Жанейро, точніше у нетрі Жекарезиньє. Що там найбільше вразило?
— Щоб полетіти в Ріо, я виграла міжнародний конкурс і отримала допомогу Фонду Баухауз—Дессау та Культурного фонду Нідерландів. У Ріо мене і моїх творчих працівників з різних країн інструктувала поліція на випадок нападу — територія була під контролем мафії. Я запускала «Віртуальну башту» — повітряну кулю з відеокамерою і проеціювала на неї сповіді мешканців нетрів з їх мріями та стремлінням змінити ситуацію у країні.
УК: Рідне Міністерство культури профінансувало в 2001-му (260 тисяч гривень) твій кінодебют «Хроніки від Фортінбраса». Нині 30-хвилинний фільм, що став уже музейним, демонструється у ПінчукАртЦенрі. Персонаж із шекспірівського «Гамлета» діяв і фіксував події як фігура, відповідальна за культуру. А ким вибудовується магістраль мистецтва?
— Я вважаю цей фільм своїм творчим здобутком, про що чула і від міжнародних кураторів. Нині дискурс у мистецтві вибудовується певними персоналіями, які опікуються своїми художниками.
УК: Із суперечливим висновком письменниці Забужко «Культура не має явного впливу на перебіг історичних подій» ти сперечаєшся як режисер і сценарист «Хронік». У твоєму культурному коді Офелія уособлює Україну. Офелія гине у водах середньовіччя. А Україна, охоплена полум’ям, рухається до виходу з радянського часу?
— У фільмі я намагаюся її вивести, але… У «Хроніках» я граю з усіма жіночими кліше — від Мальвіни до Катерини Шевченка і руйную стереотипи. Вони не збуваються. Я одна з тих, хто займається критичною практикою в мистецтві.
УК: Твої роботи бувають гендерними до брутальності. Мисткиням-феміністкам властиво позбавляти себе материнства. Ти пізно народила сина…
— Позбавляти себе материнства не потрібно, особливо коли ти можеш дати дитині багато чого в духовному плані. У нас жінка працює, тягне на собі дім, дитину… У мене чудові стосунки з фемінізмом. Це в нашій країні ці стосунки погані, їй уже пора модернізуватися. На Заході чоловіків, які погано ставляться до гендерних питань, в інтелектуальних колах, м’яко кажучи, не розуміють. Бо йдеться про базові цінності західної цивілізації.
УК: Ти знімала в арт-проекті «Початок» свого сина ще немовлям. Його зображення з’являлося на повітряній кулі…
— Проект «Генезис» — це проекції на повітряну кулю як моніторинг народжуваності в реальному часі. Я почала знімати в Україні, а продовжувала в інших країнах. Там задіяні інсталяції, живопис, фото… З народженням сина у мене почалася нова тема в творчості. Я планувала зняти свої пологи, але вони трапилися занадто швидко. Зараз синові 10. Він добре малює, але хоче бути футболістом. Його малюнки брали на дорослі виставки з двох років, хоч я не вбачаю в ньому художника. Йому цікаво щось придумувати, буває, я втілюю його задуми. Це допомагає пізнанню один одного. Я в такий спосіб спокутую свою провину перед сином і моделюю своє більш цікаве життя. Торік їздила до Італії на мандрівний фестиваль «Фільми на морі», де знімала кіноцикл «Жінка і війна», що складається з восьми короткометражок. Героїня — вагітна жінка, що втрачає дитину. Меседж фільмів: жінка завжди жертва війни. Син зняв свій анімаційний фільм, а також знімався в інших фільмах, грав і англійською. Він поставився до цього як до праці, а не як розваги.
УК: Уже понад 30 років ти поруч з Ігорем, така вірність не властива творчим натурам. Який твій секрет довготривалого подружжя?
— Не знаю секрету. Стільки років разом — це певний феномен для України. Я ніколи не шкодувала, що вийшла заміж. Та якщо ти митець, сім’я страждає від цього. У Ігоря до мене не одна претензія... Важливо бути за внутрішнім станом молодим і відповідати контексту — тобто не випадати із ситуації, пам’ятати пропорції свого іміджу, адже кожна людина — своєрідна фізична конституція з власним внутрішнім світом і особистими пріоритетами. І це треба поважати і враховувати.
УК: Які твої проекти характеризують сьогоденні пошуки?
— У червні відбувся Міжнародний фестиваль електронної мови в Сан-Паулу. Там було виставлено три інсталяції серії «Колайдер», які я робила в Сараєві та Києві. Це мій заочний вклад у культурну дипломатію, бо щоб дістатися Бразилії, треба щонайменше півтори тисячі доларів. Я не знайшла інституції, яка б мене підтримала. Над проектом «Колайдер» я працюю донині. А почався він в Далласі на місці вбивства Кеннеді. Там у музеї я побачила цю подію, зняту з різних камер. Це підказало мені ідею знімати урбаністичні простори, в яких відбулися події, що вплинули на наш нинішній світ. Я вибудовувала з них сферичну мозаїку з архівним відео. Колайдер — це ідея зіткнення елементарних часток, через яке виробляються енергії і навіть такі частки, які можуть мандрувати назад в часі.
УК: Твій колайдер — мистецький?
— Так, він досліджує зіткнення людей як часток. Я знімала в Лос-Анджелесі, у Москві та на порожньому Майдані в Києві в 2012 році, запитуючи: чи він порожній назавжди? Знімала, як він заповнюється в 2014 році з тих самих точок. Цю роботу було вперше показано в Сараєві наступного дня після розстрілів на Майдані. Виставка була присвячена Першій світовій війні. Але ми були за крок до Третьої світової, з її цивілізаційними розломами, хоч Захід не зовсім це усвідомив. Ще мої роботи в липні показали на фестивалі в Естонії, в Пярну, зокрема проект «Містерії рухомих об’єктів».
УК: А в Україні де, окрім ПінчукАртЦентру, можна подивитися твої твори?
— На виставці, присвяченій Катерині Білокур в «Арсеналі», як зріз жіночого мистецтва та гендерної проблематики було продемонстровано мій документальний фільм «У затишку білих акацій». Там йдеться про жінку на схилі літ, матір п’яти дітей. Це реальна героїня Степанида із села Засупоївка Яготинського району. Вона уособлює нашу землю, певну модель України. Днями в Інституті проблем сучасного мистецтва відбувся показ мого фільму «Віч на віч» з циклу «Жінка і війна». Його демонстрували торік на Венеційському фестивалі. Там забажали подивитися й інші фільми цього циклу.
УК: Ти брала участь у виставці в Парижі, де головною умовою є відмова від твору. Як це?
— Так, у Паризької бієнале своєрідний формат: ти не демонструєш твори мистецтва, а підписуєшся не продукувати їх. Я подумала про волонтерський рух, який багато доброго робить для покалічених на війні. Мене турбує велика кількість інвалідів, що з’явилася в нашій країні. Моїми нетворами стали креслення і графіка протезів, вони всі індивідуальні як справжній художній твір. Це мій своєрідний український меседж світу: українці — модерна нація, яку варто підтримувати.
УК: Крім підтвердження ім’я, що для тебе означає участь у таких міжнародних проектах?
— Це прояв культурної дипломатії. Ми тут вважаємо, що нас підтримує увесь світ, але це не відповідає дійсності. Я намагаюся достукатися до різних людей на фестивалях, щоб вони тиснули на свої уряди в підтримці України.
ДОСЬЄ «УК»
Оксана ЧЕПЕЛИК. Народилася в Києві. Закінчила Київський державний художній інститут. Стажувалася в Парижі, мала майстерні зі стипендією у США та Канаді. Персональні виставки в Нью-Йорку, Балтиморі, Берліні, Відні, три — в Києві, чотири — в Парижі.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+