Найперше, що бачать відвідувачі, які переступають поріг кабінету редактора однієї з обласних газет Донеччини, — барвиста картина на стіні. Приваблює не тільки майстерно виконаний мальовничий сільський пейзаж, а й підпис автора у лівому нижньому кутку — «Т. Шевченко». «Той самий?» — буває, з повагою перепитують гості. Господар підтверджує таке припущення, бо й справді йдеться про одну з робіт тезки Кобзаря, відомого донецького художника Тараса Шевченка.

Мене розпирало від гордощів, що ми Шевченки

— Тарасе Георгійовичу, пригадайте, будь ласка, в якому віці ви вперше збагнули, що носите ім’я та прізвище великого співвітчизника?

— Одразу скажу, що із цим збігом у мене пов’язано дуже багато приємних і не дуже історій, а щоб згадати їх, мабуть, не вистачить газетної площі. А  розуміння прийшло ще в дошкільному віці. До батька нерідко приходили інститутські друзі й усі разом обов’язково співали думи про Морозенка, Саву Чалого, трьох братів, які тікали з Азова, пісні «Коли розлучаються двоє», «Чуєш, брате мій», а також «Реве та стогне Дніпр широкий» та інші твори Тараса Шевченка. І я з ними співав, і мене малого тоді трохи розпирало від гордощів, що ми — також Шевченки.

А щоб дітлахи не забували, яке прізвище носимо, про це іноді нагадував дід Порфирій, у якого ми з двоюрідною сестрою часто гостювали під час канікул. Буває, як щось не так робимо, дід хмурить брови: «Так, тихо! Сядьте й слухайте! Ми — Шевченки, і тому не можна дозволяти це робити. Не смійте! Ви чуєте?..»

— Може, саме під цими враженнями й виникали наміри писати вірші чи малювати?

 — Правду кажучи, ще більші враження в тому віці справили цирк і театр. Мені ще не було трьох років, як тітка якось повела мене до цирку. Завдяки чіпкій пам’яті навіть досі пам’ятаю прізвища на афішах. Та йдеться про інше. На арені виступав жонглер — він вертів на бамбуковій паличці тарілки, на ходу їх спритно знімав і клав біля себе. Аж тут, як і передбачено сценарієм, ззаду нишком підкрався клоун і взявся хапати тарілки собі. Я дуже обурився, схопився на ноги і голосно зарепетував жонглерові: «Дядьку! Тримайте його, бо він тарілки у вас цупить!» За мить весь цирк аж струснувся від сміху, а тітка трохи пізніше зауважила: «Запам’ятай цей момент, коли ти вперше зірвав оплески».

А щодо малювання, то я малим спершу почав ліпити з глини.

— А що малий Тарас залюбки ліпив насамперед?

— Возики, волів, а також чумаків, про яких удома часто співали пісні. Окрім цього, про цих степових подорожніх розпитував у батька. Приміром: «Чому на зоряному небі є Чумацький Шлях?» І під впливом цих розповідей перегодя почав малювати такі самі сюжети, але найбільше — коней. Адже батько працював зоотехніком, серйозно займався конярством, і ця тема закономірно була провідною в моїй дитячій творчості.

Тарас Шевченко та його колега Поліна Шакало біля однієї з робіт митця. Фото автора

Пекар із Неаполя

— Уже ставши дипломованим художником, ви почали активно працювати в галузі сцено?графії. Чому для реалізації творчого потенціалу обрали саме театр?

— Театром я захворів ще в дитинстві. Найпершу професійну виставу в Харкові я побачив другокласником. На сцені ставили «Вій» за Миколою Гоголем, і всі перипетії з летючою домовиною справили на мене дуже сильне враження. Відтоді брав участь у художній самодіяльності й мріяв про сцену, та бажання стати художником виявилося сильнішим. Однак і оте дитяче захоплення також не минуло безслідно, адже почав працювати в театрі. Був художником-постановником та головним художником Полтавського музично-драматичного театру ім. М. Гоголя, Чернігівського театру, Донецького музично-драматичного театру.  

— Подейкують, вам іноді доводилося тимчасово змінювати фах і виходити на театральну сцену в епізодичних ролях.

— Було й таке. Приміром, у Полтавському театрі у виставі «Інтервенція» зіграв чорношкірого француза Алі. Так сталося, що актор, який мав виходити на сцену, захворів, і режисер довго не роздумував над пошуками дублера: «Тарас зробить, адже він пройшов  підготовку в художній самодіяльності».

— Саме в Полтаві ви також встигли зіграли невеличку роль у художньому фільмі, який тут знімав італійський режисер Джузеппе де Сантіс. Як потрапили до кінострічки та ще й на роль італійського солдата?

— У 1964 році в Полтавській області знімали радянсько-італійський фільм «Вони йшли на Схід». Я тоді працював головним художником театру і хоч знав про зйомки стрічки, спершу навіть не підозрював, що доведеться зіграти ту роль. Якось вийшов із театру і помітив на лавочці неподалік режисера Сантіса з перекладачкою, яка мене відразу покликала і запропонувала сісти поруч. «Сеньйор Сантіс хоче запросити вас на невеличку роль італійського сапера». Їй-бо, спершу дуже здивувався. Кажу, мовляв, я не актор, та й маю слов’янську зовнішність. А режисер усміхається: «Карашо! Італьяна!..» Почалися зйомки на Ворсклі. Там був такий епізод: підрозділ італійців щойно уникнув сутички з ворогом і йде мостом через річку. Герой фільму хоче з кимось поговорити і звертається до першого-ліпшого сапера: «Аміго, а що там далі за річкою?» А я у відповідь: «Росія, весь час Росія — аж до самісінького Тихого океану». А він тоді так гордо: «Я лудильник із Рима!» «Ну той що, — кажу, — а я пекар із Неаполя!» До речі, хтось із журналістів тоді так і вивів у заголовку: «Тарас Шевченко — пекар із Неаполя».

Син казав: «Не буду художником!»

— А тим часом вам доводилося зустрічатися не тільки з кіношними героями війни, а й зі справжніми. Не секрет, ви писали портрет легендарного льотчика Героя Радянського Союзу Михайла Девятаєва, який не раз бував у вашій майстерні в Донецьку. Як почалося це знайомство?

— Михайло Девятаєв нерідко приїжджав до свого донецького побратима по концтаборах Олексія Воробйова — на той час головного анестезіолога Донецької області. Вони разом були у двох таборах, а потім Девятаєва відправили на острів Узедом, звідки він та ще дев’ятеро військовополонених втекли на німецькому бомбардувальнику. Певна річ, я розпитував Михайла про той драматичний епізод, і його розповідь увійде в книжку спогадів, яку  я готую до друку. Є там і свідчення пілота про те, як утікачів із полону зустрічали вдома і перевіряли у фільтраційному таборі: «Тарасе, не повіриш, але  німці в цьому плані порівняно з нашими — майже дошкільнята», — не раз він повторював. Безумовно, я не міг не скористатися нагодою і написав портрет відважного льотчика, який терпляче позував мені у майстерні.

— Тарасе Георгійовичу, ніколи не повірю, що у своїй творчості ви не зверталися до творчості свого великого однофамільця.

— Ніхто не повірить, і правильно зробить. Приміром, у столиці на території Печерської лаври працює всеукраїнський музей театру, кіно і телебачення, де виставлено 12 моїх робіт, серед яких триптих, присвячений Тарасові Григоровичу Шевченку. Безумовно, є й інші полотна — свідчення глибокої поваги до Кобзаря.

— Як у березні 2014-го готуєтеся відзначати 200-річчя Тараса Григоровича, а водночас і свою солідну «квадратну» дату?

— Про влаштування своєї персональної виставки поки що навіть не думав, бо немає відповідних коштів. А щодо ювілею Кобзаря, то певні наміри  виношую: в моїй кімнаті перше, що впадає в очі, — розгорнутий альбом та коробка з олівцями. Уже є кілька варіантів, однак вони мене не влаштовують, а тому продовжую шукати. Щоправда, часу до пам’ятної дати залишається дедалі менше.

— Колись вам, малому, дід періодично нагадував про прізвище, яке носите, а ви вели таку просвітницьку роботу для своїх дітей чи внуків?

— Та навіть сьогодні жартома і водночас серйозно казав правнуку: «Я оце йду у справах, а ти тут мені дивись — поводься добре. Не забувай: ми Шевченки!» Хлопчикові всього два роки і чотири місяці, й він такий потішний, як усі діти його віку: щось серйозно розмірковує, а буває, так брови насупить, що не можемо втриматися від сміху — точно Тарас Шевченко.

А з сином Юрієм та внуком Антоном було так. Син спершу казав: «Ніколи не буду художником, бо надивився на тебе: ні вихідних, ні свят. Ні!» Після закінчення школи вже збирався вступати в університет на історичний факультет, а потім почав готуватися до вступу в Харківський державний художній інститут і таки не розминувся із творчістю. Онук без чиїхось підказок сам пішов учитися в Донецьке художнє училище, працює дизайнером і також не цурається творчості — позаторік його навіть визнали кращим молодим художником Донеччини. А ще він нещодавно написав портрет Тараса Шевченка.       

Павло КУЩ,«Урядовий кур’єр»