«З майстерні важко повертатися в соціум і навпаки», — каже художник, скульптор і дизайнер Руслан Романишин. Але він навчився з цим жити: повертатися не лише із соціуму в майстерню, а й із власного творчого світу у приземлений дизайн.
Складне бачення Всесвіту уродженець прикарпатської Долинщини передає не менш оригінальним і водночас простим почерком — цанговим тональним олівцем на папері. Його небесний політ і в бронзових скульптурах. Він дуже реальний у дизайні торгових і відпочинкових залів, санаторіїв Трускавця і Східниці, парків і навіть модних нині альтанок. Утім, з понад сотні сконструйованих, каже, немає жодної подібної одна одній. Дизайн єднає з пересічними людьми, дає на хліб насущний, графіка — політ душі і вияв особистості.
Свої астрономічні творчі ритми назвав «Вилучення з Хаосу». Так називається його останній художній альбом. А все разом підтверджує творче кредо митця: «Будь-яка матерія може проявити образ».
— Символізм його графіки за своєю філософією перегукується з відомим і загадковим литовцем Мікалоюсом Чюрльонісом, — каже Люба Васильків, старший науковий співробітник Дрогобицького краєзнавчого музею, в залах якого нещодавно з нагоди 30-річчя творчої діяльності відкрито виставку 54-річного Руслана Романишина.
Чюрльоніс починав як композитор, проживши 36 років, з яких лише п’ять присвятив малярству. Проте став національним класиком європейського рівня, який дивовижно поєднав дух музики й живопису. Навіть на початку минулого століття його символізм, на відміну від почерку українця Романишина, не потребував і не мав жодного коментаря, такими актуальними були його особисті і соціальні передчуття. У литовця це було за кілька років до «Хаосу...» — Першої світової.
Руслан Романишин починав як професійний художник у 24 роки, пройшовши вишкіл Косівського художнього технікуму, відомих митців з Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва. Втім, малював, каже, з дитинства.
Руслан Романишин сім років попрацював за кордоном. Устиг там долучитися до масштабних проектів і відчув, що якщо не повернеться в Україну, то залишиться там назавжди...
— Страх втратити коріння та ідентичність?
— Можливо. Я ближче до бабусі із сапкою на городі, ніж до далекого професора.
Мав успіх та був запрошений до участі в понад 20 виставках, персональних і групових, презентуючи кращі зразки європейського дизайну ХХІ століття, зокрема Львівську школу, яка кілька років тому мандрувала теренами України.
— Я не біжу за славою, — зізнається митець, — працюю, нагромаджуючи рівень, за якого мене помітять і покличуть, як, наприклад, сьогодні в бойківський і близький мені за духом Дрогобич чи на розпис знакового храму своєї чи сусідньої країни.
Повернувшись в Україну, не скотився до скарг і невдоволення. Організував і очолив проектно-творчу групу «Верес», надавши заробіток і можливість творчої реалізації місцевим майстрам. Видав творчий альбом, який присвятив своїм батькам — людям робітничих професій, що зуміли побачити здібності своїх синів і допомогли обрати їм правильний шлях у житті. Насамперед для своїх земляків у знаменитому й поза межами України долинському музеї «Бойківщина» презентував виставку робіт трьох братів Романишиних… «Нехай закордон їде до нас, а не ми до них». І їхали, бо було цікаво.
Ольга ЛОБАРЧУК
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+