Нещодавно, готуючи матеріал до друку, зіткнулася з такою позицією держслужбовця. Чоловік цілком серйозно забороняв згадувати, що він майстер спорту: не пасує, мовляв, до статусу... Йшлося про його участь у футбольному турнірі. Невже те, чим раніше гордилися, тепер треба приховувати? Бо я наївно вважала, що чим більше здібних і високоосвічених чиновників, тим вищий рівень взаємовідносин у державі, тим надійніше щеплення від корупції, хамства і формування непереступних граней у людській душі під час виконання службових обов’язків. Найнадійніший контроль, може, надійніший, ніж покарання.

Ці мої думки повернула на реальні кола неординарна виставка в залах музею «Дрогобиччина» автора й організатора всеукраїнського проекту «У нас єдина доля — ім’я їй доля України» Петра Грицюка. 38-річний суддя Івано-Франківського окружного адмінсуду... малює. І не приховує цього «гріха»...

Свого часу він, уродженець села Микуличин на Яремчанщині, випускник Харківської національної юридичної академії, був відмінником дитячої художньої школи. Сьогодні його оригінальна чорно-біла графіка в стилі сюжетної композиції, створена олійними фарбами на полотні, розповідає про минуле і сучасне краю, закарбоване в архітектурі. Підтвердилися ще одні класичні постулати: базовий рівень особистості закладається в дитинстві, у сім’ї і школах — загальноосвітніх, мистецьких, спортивних. А згодом, коли їхні вихованці стають такими професіоналами, виборцями і відповідальними за долю держави громадянами, ця освіта окупається народові сторицею.

Культурологічне походження «вакцини від хамства і мздоїмства» запримітила й відвідувачка цієї виставки акторка, громадська діячка, волонтерка й учасниця концертів для українських воїнів на сході країни Олександра Лисак: «Подивіться на символізм, глибину абстрактного мислення і відчуття батьківщини цього автора — судді, члена мистецьких об’єднань «Згарда», «Порталу незалежних художників», — коментувала вона натхненно дітям-екскурсантам картини «Історія однієї Ратуші», «Микуличин. Кладка через Прут». Ці твори автор душевно переніс в олійні полотна зі старих листівок початку ХХ століття, які він колекціонує. Вулиці, старовинні будівлі Косова, Надвірної, Ворохти, Львова і Дрогобича. Гід-ентузіаст на хвильку замислилася й завершила: «Суддівську систему вважають у нас найбільш корумпованою. Та якщо є такі судді, то, може, не все ще у нас втрачено...»

Під однією з картин — натхненний вірш автора. Понад 80 мистецьких робіт Петра Петровича Грицюка вкладаються у його творче кредо: «Популяризувати загальновідомі цінності, над якими треба задуматися і зробити висновки — кожен для себе», яке, як ми переконалися, реалізовується і для тих, хто їх споглядає. Його художні полотна демонстрували в музеях України, два роки тому — в Кабінеті Міністрів та Дипломатичній академії Міністерства закордонних справ України, в українських культурних центрах посольств України в Греції та Угорщині, в приміщеннях вінницького суду. Де багато краси, там менше місця для бруду.

Ольга ЛОБАРЧУК
для «Урядового кур’єра»