Зшиток номерів літературно-художнього журналу, який виходив у Санкт-Петербурзі й спокійно пролежав століття у прабабусиній скрині, викликав неабиякий інтерес. Називався «Пробужденіє» — саме так, через «і» з крапочкою, оскільки в 1914 році це була норма російського правопису.

Перелік опублікованих літературних творів виявився пристойним — від оповідань Олексія Будищева до Оскара Вайльда. Та мою увагу привернула розповідь про Тараса Шевченка російського письменника, автора критико-біографічних статей Миколи Носкова. Щоб так написати про українського поета, гнаного і гнобленого у царській Росії, треба було мати громадянську позицію.

А підставою, щоб знову потримати в руках той раритетний зшиток, стали чергові березневі Шевченківські дні, які, як на мене, невід’ємні від самого поняття України у світовому масштабі. І це не тільки «Заповіт», звучання якого мовами різних народів розчулює українців. А й ставлення до рядків поезій Кобзаря, які й через два століття актуальні, ніби сьогодні вранці написані: «А тим часом перевертні // нехай підростають // Та поможуть москалеві // Господарювати…», «Ви любите на братові // Шкуру, а не душу!», «Нема на світі України, // Немає другого Дніпра,//А ви претеся на чужину// Шукати доброго добра».

Ніде правди діти — різне ставлення. У Криму, приміром, знайшли привід заборонити вшанування поета. «У зв’язку з тимчасовим призупиненням діяльності з проведення масових, публічних, культурно-розважальних та інших заходів» — таке пояснення, надіслане активістам «Українського культурного центру», можна бачити в інтернеті. Щоправда, це не зупинило охочих покласти квіти до підніжжя пам’ятника Кобзареві. За що, за повідомленнями ЗМІ, організатора акції Леоніда Кузьміна та ще двох людей засудили до 40 годин громадських робіт.

Чого ж так боїться окупаційна влада країни, яка позиціонує себе толерантно налаштованою до представників різних національностей? Звісно, шматок пирога завбільшки з Крим виявився завеликим, щоб його проковтнути і не вдавитися. Ситуація там непроста і з енергетичними ресурсами, і з водою. І побоювання, що народ про це масово заявить, вочевидь, небезпідставні.

Але карати людей за покладання квітів — це вже занадто. Дуже нагадує ситуацію із самим Кобзарем у царській Росії, про яку росіянин М. Носков написав: «За вільні мрії, за любов до народу, за віру в кращі дні Батьківщини Шевченка було взято в солдати і заслано в одну із тих дір, де буття людини обертається в небуття, життя — в животіння». Змінились епохи, та методи боротьби з «неугодними» лишилися тими самими.

Як тут не згадати містерію «Великий льох»: «що москалі в Україні // з козаками діють. // Ото указ надрюкують: //«По милості Божій, // і ви наші, і все наше». Ну хіба не пророк наш Кобзар?

Свого часу президент США Ліндон Джонсон сказав, що Шевченко цілком заслуговує на почесті. Він був більш ніж українцем — він був державним мужем і громадянином світу. І без сумніву, Крим як частинка світу все-таки матиме свого Кобзаря. Тому що він завжди буде там, де є українці.