У свої 22 роки Режисер Ілля Пелюк удостоєний «Київської пекторалі» за кращу дитячу виставу року — мюзикл «Принцеса Лебідь», поставлений у Київському академічному Молодому театрі. З уродженцем Мелітополя, що на Запоріжжі, талановитим театральним режисером, якого справедливо вважають відкриттям року, розмовляємо про те, скільки коштує визнання, як почувається молода людина, коли до неї приходить слава, і як з нею жити далі.
(1).jpg)
— Ілле, які почуття охопили, коли дізнався про присудження премії?
— Коли оголосили, що наша вистава перемогла, я так розхвилювався, що ледве не знепритомнів. Зрозуміло, отримати «Пектораль» хотілося, але ж не на четвертому курсі театрального вишу!
І ось я йду на сцену і розумію, що повинен щось сказати своїм учителям, колегам, театральним діячам країни. Ця вистава — мій дебют, тож мене переповнювала вдячність тим людям, які робили мюзикл разом зі мною, які дозволили поставити його на сцені знаменитого Молодого театру. За три роки до цього ми з одногрупниками могли лише спостерігати за такою церемонією з балкона. Звідти ми ледве бачили, як виходять знамениті люди — актори, режисери і отримують «Пектораль». Вони були дуже крутими для нас. І ось нині це справдилося і для мене.
— Як сам вважаєш, за що саме тебе удостоїли «Пекторалі»?
— Люди кажуть, що вистава непогана (усміхається). Не знаю… Насправді боюся втратити землю. Тут дуже легко роздути свою значущість. Ставлюся до «Пекторалі» як до заохочення до нових творчих злетів. Мені дали приз за кращу виставу, і для мене це підтвердження, що я на правильному шляху. Це, можливо, найцінніше усвідомлення.
— Що спонукало обрати саме дитячу казку? Насправді це вистава для дітей чи дорослих ?
— Обирати? Не цього разу. З театром ситуація така, що іноді доводиться кілька десятків років шукати можливість працювати, сцену, артистів. Андрій Білоус, мій педагог з режисури і акторської майстерності, художній керівник Молодого театру, сказав мені, що в репертуарі наступного року повинна бути казка, і якщо я принесу щось цікаве, то ми зможемо це обговорити. Я запропонував кілька ідей. Він сказав: треба робити «Принцесу Лебідь». Її серед моїх варіантів не було. Ось так я обрав дитячу казку.
Пам’ятаю, йшов додому і думав: «Чи нашою мовою «Принцеса Лебідь» не звучатиме безглуздо?» Потім став шукати. Сюжетів, як з’ясувалося, було тисячі. Але я відчував, що занадто поважаю дітей, щоб спілкуватися з ними мовою цих п’єс. Сама форма розповіді таких казок, стиль подачі історії здавалися мені безнадійно застарілими. Ці казки нічого не вчать, вони формальні, несправжні!
Мене, до речі, дуже дратує, коли до казок у театрах ставляться поблажливо. У семирічному віці саме на казковій виставі маленька людина назавжди вирішує, чи любить театр, чи її ноги тут не буде.
Вистава «Принцеса Лебідь» — не для дітей і не для дорослих. Це вистава для людей. Це той випадок, коли діти і дорослі сміються з одних жартів, врешті, плачуть також разом.
Другий акт починається з досить серйозної сцени: майже 15 хвилин працюють лише дві особи, без ефектів, музики — просто розмовляють. Перед прем’єрою сам собі сказав, що я з глузду з’їхав. Як діти висидять це?! Але діти висиділи, слухали мовчки, уважно. Важливо, що батькам теж цікаво. У цей момент сім’я отримує досвід спілкування одне з одним. І я зрозумів: з дітьми не треба сюсюкати.
— Як підбирав акторів для вистави? Чи виправдалися очікування?
— З артистами у Києві складно, попри те, що наш виш випускає близько 70 акторів. Я ще працюю в продакшні музичних відео другим режисером, регулярно проводжу кастинги. Тож знаю, про що кажу. Маю на увазі професійних артистів. Для нашої вистави провели великий кастинг. На щастя, здебільшого обійшлися силами театру.
Чи виправдалися очікування? Тут як скрізь: хтось краще, хтось гірше, когось треба ховати на сцені. Є блискучі артисти, унікальні, найвищого класу.
— Чому вирішив пов’язати свою долю з театром? Із чого все починалося?
— Починалося все, коли я народився. Мої мама і тато — чудові музиканти. Я ріс серед пісень, танців, музики, за лаштунками, на театральних капусниках, серед яскравих, дотепних людей. Ніколи не приймав рішення пов’язати свою долю з театром. Не думав жодного разу, чому саме так склалося. Закінчив школу, подав документи в університет Карпенка-Карого — і все. Перед вступними іспитами мене питали: «Як це ти нікуди більше не подав документи? А якщо не вступиш?» А в мене навіть думки такої не було: як це не вступлю? Не тому, що я занадто самовпевнений. Просто я перетворив усе своє життя на театр, з дитинства живу там. Я режисер, хоч би що робив, хоч би де був. Не розумію, як інакше може бути.
— Що для тебе Молодий театр?
— О! Це мій великий будинок! Це робота, яка змінила моє життя назавжди, на краще. Працюю в Молодому помічником художнього керівника. Тисячі режисерів, кращі й талановитіші за мене, можуть про таке тільки мріяти, я завжди пам’ятаю це. Плюс у театрі специфічна форма взаємин. Основний інструмент актора і режисера — це душа, тут без душі не вийде нічого. Ось так і в живемо — всією душею.
— Хто твої наставники? Хто кого обрав — ти їх чи вони тебе?
— Якби не Едуард Митницький, мій педагог, унікальна людина з неймовірною широкою душею і розумом, який дав мені шанс бути режисером, узяв мене на курс, — нічого б не було. Із жахом іноді уявляю, що було б, аби я вступив до іншого майстра...
У театральному університеті річ у майстрові — це сто відсотків. Майстер зумовлює твою творчу долю. Абітурієнтам здається, що вони все знають, все вміють. Але після першого курсу зазвичай уявлення про себе руйнується. Я щороку змінювався кардинально, до невпізнання. Майстер визначає твою зону можливого у професії. Завжди буду вдячний Едуардові Марковичу: він зробив мені велику послугу, ставши моїм учителем.
Так вийшло і з Андрієм Федоровичем Білоусом. Він працює другим педагогом у нас на курсі. Був з нами щодня, виховував. Він дав мені шанс бути людиною театру. Едуард Маркович і Андрій Федорович — режисери, які працюють, сучасні. Вони знають публіку, відчувають її. Їхній внесок у мій успіх не переоцінити.
— Яку систему координат визначив для себе і своєї творчості?
— Розповім невелику історію. На другому курсі нам підпорядкували паралельний акторський курс: сім режисерів розподіляють артистів, ставлять з ними роботи, захищають їх. І так ми пропрацювали півтора року, подружилися. А останню роботу ми ставили самі, без артистів. Кожен грав, і кожен ставив одну із семи частин п’єси. Тобто вийшла одна вистава, в якій цілих сім. Ми вирішили не оголошувати, хто з нас яку частину ставив, грали як є.
Після показу до мене підійшла знайома, з якою я працював як режисер на другому курсі. Ми обговорювали показ, і вона стала коментувати мою частину. Я кажу: «Почекай, а як ти дізналася, де там моя частина»? А вона каже: «Хіба не видно? Там же гумор твій!»
Гадаю, не потрібно канцелярським приладдям визначати координати творчості для себе. Зроби, покажи — а люди вирішать.
—Чого прагнеш? Які творчі плани втілюватимеш у життя?
— Пишу нову п’єсу! Вона абсолютно не схожа на все, що я робив раніше в університеті, в театрі. Мені подобається ця ідея, бо здається такою, яку поки що неможливо втілити. Прагну поставити її на сцені.
У нотатках я писав одинадцять слів і словосполучень — це синопсиси, які мені самому подобаються , які я сам для себе затвердив, — для камерної сцени, великої, ситкому, горизонтального телепроекту, кіно. Придумую їх років із п’ятнадцяти. Носив ці ідеї в собі, розвивав. Від частини відмовлявся через кілька років. Нині їх одинадцять. І мені б дуже хотілося їх втілити, нехай навіть коли-небудь.
— Коли твою виставу зможуть побачити земляки-запоріжці?
— Коли їм буде зручно! Але поки що тільки у столичному Молодому театрі. Дуже хочу, щоб вистава могла виїжджати, але нині це складно.
— Який рецепт успіху міг би дати одноліткам?
— Мені не дуже подобаються люди, які дають рецепти. І мало що знаю про успіх. Але щось підказує: якщо любити свою справу і робити її добре, як тільки можеш, результат не забариться.
Наталя ЗВОРИГІНА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Ілля ПЕЛЮК. Народився 1992 року в місті Мелітополь Запорізької області. Закінчив Запорізький класичний ліцей. Навчається в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення за фахом «режисура драми».
З 2013 року працює в Молодому театрі. 21 грудня 2013-го на великій сцені Молодого театру випустив мюзикл «Принцеса Лебідь», лібрето і тексти пісень написав сам, музика Олексія Харченка, художник Борис Орло, хореограф Ліда Соклакова. 24 березня 2013 р. мюзикл удостоєно «Київської пекторалі» як краща дитяча вистава.
Ми в Google+