(Закінчення. Початок в «УК» №23 за 5 лютого)
— Чи є щось спільне між козаками та казахами? Чи має право на існування версія, що козаки — це рештки тюркських племен, які прийняли християнство?
— Ні, це міфи. Щодо козацтва загалом на сьогодні питання походження знято. Це є в останніх моїх роботах. Ще не оформив монографію. Українське козацтво виникло на основі нешляхетського військового населення Великого князівства Київського. Це князівство проіснувало до кінця XV століття. Воно було величезне за територіями, можливо, не так густо заселене, але велике. То був прошарок військових слуг: панцирних, путних, ординських, посольських та ясачних. Це люди, які несли військову службу і мали певні землі. Вони були розсаджені, як простежується за джерелами, згідно з тактичними та оперативними задумами на переправах, річках. У кожному селі там був, наприклад, отаман, який виводив на війну певну кількість цих слуг. Так вони називалися. І коли князівство було перетворено на воєводство з чиновником на чолі, коли перестав існувати князівський двір, тут почалися різні соціальні процеси. Під час них відбувся й перерозподіл земельної власності на користь шляхетських верств. Як наслідок, ці слуги, фактично прикордонні вояки, які мали права ще від князів, залишилися поза соціальним бортом. Вони і не шляхта, але й не селяни. А їхні свідомість, статус, тягли їх до якогось центру — князівського.
А реалії часу були такі, що держава Велике князівство Литовське не мала постійного війська. Якщо немає постійного війська, хто охоронятиме кордон? Очевидно, ті, хто й так цим займався. Конгломерат різних чинників призвів до того, що ці люди стали де-факто потрібні державі як певна структура. Зразу з’явились ідеї оселити їх на островах. Це жителі Чернігова, Києва, Черкас, Канева, Чорнобиля, Житомира, Вінниці.
Одразу постає питання: чому ж вони отримали тюркську назву — козаки? Вони насправді були людьми свого часу, приймали термінологію, поширену в той період. Як нині.
Подивімося на звання і термінологію наших Збройних сил і побачимо, що там, окрім «полковник», більше жодного слов’янського терміна немає, це все запозичення. Так і козаки прийняли сучасні їм терміни: «козак» і «кіш» — від татар, «гетьман» — від чехів і німців.
— Рядовий ще.
— Це про сьогодення? Ну, так, «рядіть», можливо. А решта — «солдат», «лейтенант» — це все слова іншомовного походження. Так і за часів козацтва приймали зброю, термінологію, формати, взаємини між собою, які були притаманні тому часу. Поступово «козак» вийшов за межі свого соціального статусу. Для українця «козак» став синонімом слова «українець». Це синонім волі, свободи. Тобто де козак — там свобода.
І тому маємо яскравий приклад того, як регіони, де козацтва ніколи не було, прийняли цей елемент.
Люблю наводити приклад військових формацій Галичини і Закарпаття. Якщо ще в період «весни народів» XIХ сторіччя створювалися руські стрільці або гірські стрільці (там нічого з козаками не пов’язано), то вже 1914 року утворився легіон Українських січових стрільців. Бачимо термін «січовий». А потім, коли виникла Карпатська Україна, то її збройні сили мали назву «Карпатська Січ». Чому? Здавалося б, регіон, де козацтва не було. Але на той час, ХХ століття, термін «козак» став означати боротьбу за незалежність. І на сьогодні «козацького роду» — це слова Державного гімну.
— Цікаво: як визрівала Гетьманщина?
— Із повстання Богдана Хмельницького. Це класична держава. Ось тут уже були кордони, чітко зазначені у договорах. Були державна структура, апарат. Те, що держава мала специфічну термінологію, називалася «Військо Запорозьке», то й Орда — це теж і військо, і держава. Тобто це така еластична термінологія XVIІ століття.
— Постать Костянтина Острозького, якого подають як ревнителя московського православ’я і який виграв не одну славну битву, потребує серйозної популяризації. Які подвиги його життя та періоду ви запропонували б, щоб повернути його історичну значимість в очах суспільства?
— Він би дуже здивувався, якби так сказали. Який же він ревнитель? І чому московського?
XVI століття. Для історії Європи дуже важливий період. Це кінець середньовіччя. Початок нового часу. Починають формуватися держави в тому уявленні, як ми звикли їх сприймати. Великі географічні відкриття. Уявлення людей стрімко змінюються. Уже відомі Північна й Південна Америки. Виявляється, можна спокійно плавати в Індію, Китай, а не тільки слухати легенди про драконів.
Або ж військова справа. Хоч би що казали, а військова справа завжди домінувала, й у 2014 році нам про це нагадали.
Так-от, у військовій справі відбулася колосальна революція. Уявіть, починаючи з палеоліту і до XІV—XV століть уся технічна складова людства базувалася на фізичному елементі. Це меч, шабля, лук тощо, це фізичне навантаження. І був певний стопор залежності цієї фізичної особливості людини від можливості вразити іншу людину. А у XІV—XV століттях відбувся унікальний технологічний переворот — з’явився порох. А порох — це абсолютно інший підхід до зброї. Грубо кажучи, інша логіка враження іншої людини. І всі бачать, що подальший розвиток не має меж. Він безперервно триває. У ХІХ столітті дорозвинувся до кулеметів і швидкострільних гармат.
Але повернімося до XVІ століття. Військові стали перед проблемою: що з цим усім робити на полі бою? І тому це, до речі, в західній військово-історичній науці досить важливий і популярний етап. Бо саме вивчаючи його, там бачать, як людство, зіткнувшись з новим технологічним проривом, адаптується до нього. У тому секрет успіху західного світу: вони знають контрольні точки історії, які треба вивчати.
І в цьому періоді було багато полководців, так чи інакше успішних. Кожен із них щось придумував: де поставити гармату, яку саме, де стрільців тощо. А як розмістити важку кінноту? А якщо посадити на коней вояків з рушницями? А рушниці які? О, вже придумали пістолети!
Це неймовірне пожвавлення військової думки. І так сталося, що Острозький, який у перший період життя мав за плечима досвід війн старого типу, лицарського, класичного — важка кіннота, він попереду, «всі за мною», і вони йдуть в атаку. То вже, наприклад, друга частина його життя — бачимо зовсім іншу людину. Бачимо взаємодію на полі бою піхоти — стрільців і латників, важкої й легкої кінноти. Розосередженість різних підрозділів, елементи ешелонованих побудов, важка артилерія і легкі гармати. Зародження польової артилерії. Використання гармат ще й як психологічного чинника. Це нове й унікальне. Тут і наведення понтонних переправ в умовах саме форсування, коли ворог перебуває на іншому березі. І все це він робив.
І після Костянтина Острозького у Великому князівстві Литовському навіть були змушені його посаду розділити на дві частини. Чому? Так все розрослося в часи Острозького, що після його смерті зрозуміли, що він ще міг цим управляти, але іншої людини, яка здатна була все це осягнути, вже не було. Тому в державі розділили посаду гетьмана на «великого» і «польного». Саме останній відповідав за найманців, піхоту, артилерію.
А Острозький у тому унікальний, що він був для Східної Європи уособленням цих змін. І все, що далі відбулося, пішло від нього. Саме Острозький це усе вивів на поля Марса. І після нього всі помітні персонажі були де-факто вихідцями з його гнізда: що Радзивілл, який став великим гетьманом, що Немирович — усе вихідці з його оточення. Разом з ним вони воювали. І тому він став такою унікальною персоною для Східної Європи. Причому для всієї, навіть для Московії того часу.
Щодо церкви, то Острозькі були найзаможнішими й найвпливовішими князями саме серед православної аристократії.
Уявіть: очільник збройних сил держави, князь, православний русин! Проте цей православний світ мав центр у Києві. І до чого тут Москва? У неї вже був свій церковний центр. Так, родина Острозьких підтримувала і захищала митрополію. Проте саме Київську. Хоч могла виходити й за межі.
Наприклад, Василь Острозький прийняв і фактично врятував того бідного Івана Федорова, якого в нас почали звати Федоровичем. І він друкував тут книжки.
У нас була митрополія зі своєю системою управління, і саме в межах цієї митрополії Острозькі справді були меценатами. Хоч якщо порахувати, скільки саме Костянтин Острозький зробив на ниві церковного будівництва, то все-таки більшість його видатків ішли на військо. Це щоб зрозуміти ментальність українців цього періоду. Основні видатки — на військо та церкву.
— Таж українців ще не було.
— Їх же Ленін, як кажуть, вигадав чи австрійський генштаб. Я вже заплутався, хто нас вигадав. Знаєте, це такий список, і він щоразу змінюється.
Але якщо серйозно, то мова, коли читаєте джерела, вже українська. Іноземці у XVІ столітті, подорожуючи, писали: це все русини від Києва, Чернігова до Карпат. А це дуже важливий момент — там же не стояли таблички з написами «тут живуть русини». Інша річ, щоб зрозуміти русинів-українців у ті часи, треба знати їхню ментальність.
Люблю два приклади. Перший. Казала волинська шляхта: «ви там у Великому князівстві Литовському на коня сідаєте, тільки коли війна, а ми з коня не злазимо, бо з татарами весь час воюємо». Або один з купців-німців занотував, що жителі Києва добре пам’ятали про своїх князів і велич столиці.
— Вважається, що в основі утворення будь-якої нації лежить, окрім усього іншого, власний національний міф. Але ж саме поняття «міф» асоціюється в нас із певним романтизмом, якоюсь прикрашеною реальністю, де всі національні герої — ангели й люди честі. А на вашу думку як історика, чи є місце історичному міфу в, скажімо, шкільних підручниках історії? Чи треба розповідати дітям усю жорстоку правду про події давніх і не таких давніх часів, хоч би якими прикрими вони нам здавалися?
— Наведу вам приклад. Історію Єгипту в школі викладають доволі чітко, навіть схематично — фараони, жерці, держава. Чи викладатимемо, як насправді було — хапі-річка, вона ж і назва народу, і держави? А тут виявляється, що й держав було 40, потім 20, потім 25, Верхній, Нижній Єгипти. І чи підпадають вони під сучасне розуміння держави? А скільки фараонів, династій тощо? Діти просто нічого не засвоять. Дорослі, які не захоплюються історією детально, теж потребують певної спрощеної картини.
Тому вчені пішли на певну адаптацію. Прийняли вже узагальнену назву від греків: Єгипет.
До прикладу, Греція. Ви ж знаєте, що не було такої держави Греція. Це конгломерат держав, здебільшого — міст-держав, і вони були різними.
Або ж Римська імперія. Вона завжди була республікою, республіканський статус не змінювався навіть коли тієї республіки де-факто не було.
До чого веду. Є історія, адаптована для людей, які не заглиблюватимуться. Цей елемент міфу, адаптації історії для широкого загалу придумали не ми. Його придумано ще за часів античності. Великою мірою Гомер зі своєю «Іліадою» — це певна адаптація історії.
Але далі головне завдання — розказати людям адаптований варіант історії, і якщо людина цікавиться, ось тоді вже допомогти у здобутті глибших знань. Далі кожен охочий сам вирішує, наскільки герої помилялися чи не помилялися. Адаптація не має виходити за певні межі, вона має базуватися на реальній складовій. І в адаптації ти маєш банально десь щось укорочувати, згладжувати, щоб людині було легше сприйняти.
Адаптована історія призначена для легшого сприйняття широкого загалу, це по-перше. По-друге, уявімо, що ми станемо такими новаторами і зараз відкинемо всі наші національні трактування. Але є тільки одна проблема — це працює, коли навколо й інші народи, держави сповідують такий самий підхід. Бо наша людина каже, що всі брати, всі в історії одне одного люблять, взагалі ніколи не було народів. Потім вона приїжджає до іншої країни і виявляється, що там є своя чітко структурована історія.
Тобто якщо ми хочемо свою історію у дистильованому вигляді, деміфологізуймо взагалі і зробімо її такою, яка вона у джерелах. Але, по-перше, ви її не зможете тоді прописати в підручник, це буде просто неможливо. А по-друге, якщо інші навколо цього не зроблять, то раптом виявиться, що всі навкруги будуть народами, а ми — навряд.
І найголовніше як для країни, яка веде війну за незалежність: коли солдати йдуть у бій, вони мають знати, за що воюють, хто вони і проти кого. Це аксіома. Ми не маємо права на такі специфічні експерименти, які, до речі, провалилися в інших країнах. Тим більше тепер, коли Україна, наголошую, веде війну не просто за незалежність. Ми ведемо війну за існування. У нас нині триває агресія Росії з метою не просто знищити Україну як державу — йдеться про знищення такого народу, як українці. Тож коли йдеться про те, щоб знищити українців, ми як українці маємо своє якимось чином дослідити, структурувати і закріпити. А вже хто хоче розібратися з передісторією, ким ми були до формування нації, що ми із себе являли — хай тоді йде в науку і заглиблюється.
Лана САМОХВАЛОВА,
Укрінформ
Ми в Google+