Людвиг ФІЛІП знає про Ужгород стільки, як, мабуть, ніхто із сучасників. Йому важко пересуватися, але він охоче ходить рідним містом, яке всебічно описав у публікаціях. Підсумком багаторічної роботи став величезний том, який фахівці оцінили як найповніше видання з історії міста над Ужем. З автором видання зустрівся кореспондент «Урядового кур’єра».

Спочатку була книжка про Радванку

— Ви не раз наголошували, що народилися не в Ужгороді, а в Радванці.

— Нині це мікрорайон обласного центру, а до 1941 року Радванка була окремим населеним пунктом. Тут поряд з українцями нині живуть словаки, угорці, євреї і роми, але ніхто ніколи не робив із того проблем. Мене бабуся так виховала, що треба любити Бога і ближнього так, як самого себе. Радванка дорога для мене, бо звідти я отримав дорогу в життя. Був одним із тих перших в області, хто випустив невеличкі книжечки про своє село.

— Розкажіть про рід, з якого походите.

— Моє коріння в учительській сім’ї: батьки навчали церковних співів. Після приходу радянської влади сім’я збідніла, бо нікому не потрібні були вчителі співів у храмах. У той час я і сам хотів піти вчитися на священника, бо дуже тягнуло до церкви. Не пустила у православну семінарію бабуся, яка була твердою католичкою. Тож  вступив на історичний факультет Ужгородського державного університету.

— Яким було ваше перше місце роботи?

— Не одразу після закінчення вишу, а трохи пізніше зі складнощами (через міністерство отримував відкріплення, бо був одружений і не хотів виїжджати із сім’єю кудись далеко) прийшов у Закарпатський краєзнавчий музей. Дуже радів цьому. Уже через пів року, оскільки на той час не було керівника, мене призначили завідувачем музею. Мав усього 24 роки і дуже хвилювався, чи впораюся. Мав амбіції зробити щось вагоме для закладу, в якому із самого дитинства хотів працювати. Але завідувачем пробув недовго, очолив відділ і працював на посадах наукового, старшого наукового працівника. У музеї мав змогу повністю віддатися справі, яку любив: вивчати, аналізувати й висвітлювати історію.

— Як майже кожен у такому молодому віці, будували плани.

— Так, у моїх віддалених задумах було написати об’єктивну історію рідного краю — Закарпаття. Не в націоналістичному дусі і не в місцевому, бо такі настрої теж не завжди істинні, а лише так, як було і є насправді. І коли закінчував університет, то дав собі клятву, що писатиму лише правдиву і жодну іншу історію.

— Кожен історик, мабуть, хотів би цього.

— Обставини часом складаються так, що правда буває невигідною — для кар’єри, для видання книжки чи ще з якихось причин. І багато хто з істориків купується на такі речі. І саме в часи моєї молодості виходило чимало історичних праць, за які нині багатьом, мабуть, соромно.

— Маєте на думці, що тодішні історики не дружили із правдою?

— Про всіх так не скажу. Але, послуговуючись ідеологемами, історики часто маніпулювали фактами, підтасовували їх. Підігруючи панівному режиму, замовчували про одне і возвеличували інше. Цього я ніколи не сприймав і завжди намагався дотримуватися істини і докопуватися до неї. А вона в першоджерелах, де нема суб’єктивізму, а лише факти. Якщо спиратися на них і не вигадувати нічого, то можна бачити минуле таким, яким воно було насправді. І відображати його правдиво.

— До фактів докопатися теж треба вміти.

— У краєзнавчому музеї зберігалися тисячі документів про минуле нашого краю. Маючи до них доступ, я з ними ознайомлювався, робив виписки. Часто з подивом бачив, що до мене ці матеріали ніхто ще не відкривав. Тим приємніше було усвідомлювати, що першим гортав ці пожовклі сторінки.

З музею почав і ним завершив

— Закарпатський краєзнавчий музей став вашим назавжди.

— Загалом майже пів віку — 47 років віддав йому. Стільки там не пропрацював ніхто. Сидів у музеї, як на пороховій бочці, бо там значні фонди, величезна бібліотека. Книжки слов’янськими мовами, а ще угорською, німецькою, чеською, латиною. Треба лише знати мови. Мені дуже допомагало знан­ня угорської, чеської, латини, тому міг узяти в бібліотеці будь-який документ і описати його.

— Це для майбутнього написання книжки?

— Про книжку тоді ще не йшлося, але видавали наукові збірники, в яких вміщував свої статті. Багато писав для часописів і газет, а коли став редактором друкованого органу Мукачівської греко-католицької єпархії, то писав публікації з історії МГКЄ у «Благовіснику». Цій роботі, яку виконував на громадських засадах, віддав понад півтора десятиліття. Щасливий, що вдалося заповнити багато білих плям з історії церкви, яка майже пів століття була під забороною.

— Що ще, цікаво, відкривали в нашій історії?

— Наприклад, висвітлював діяльність товариств на Закарпатті в довоєнний час — імені Олександра Духновича, «Просвіти». У цих товариствах об’єднувалась інтелігенція, яка пропагувала знання, багато робила для піднімання рівня освіти, культури у краї, який до возз’єднання з Україною входив до складу Чехословаччини і мав назву Підкарпатська Русь.

— Хто з колег-істориків став вашим порадником, давав орієнтири в пошуках?

— Мав добрі зв’язки з автором глибокого дослідження з історії міста  Петром Совою. Видане ще за Чехословаччини, воно не втратило значення й нині. Його написано безвідносно до панівних режимів чи державних формацій, а просто з великим бажанням чесно викласти минувшину.

— Уже кілька разів у негативному контексті згадували про панівний режим. Самому ж теж довелося йому служити.

— Я не прагнув прислужитися режимові, а лише служив рідному краю і працював задля людей, яких шаную. Ніколи не був членом КПРС: бачив усі вади комуністичної системи, не бажав бути співучасником її творінь.

Книжка, найповніша за всі часи

— Торік улітку на подвір’ї Художнього музею імені Йосипа Бокшая, а колись міського жупанату, відбулася презентація книжки «Ungvбr. Uћhorod. Ужгород. Рідне місто моє». Тоді колеги-історики високо оцінили ваш внесок у вивчення історії міста.

— До цієї книжки йшов понад три десятиліття, збираючи матеріали. У записах вона була готова давно, і певного часу я вже втратив надію, що вдасться її видати. Для цього потрібні були чималі кошти, яких я ніколи не мав. Допоміг щасливий випадок. Якось до мене завітав Борис Жулканич — науковець з Ужгородського національного університету, людина, яка вболіває за рідне місто, церкву. Він звернув увагу на стоси паперів на столі й запитав, про що вони. «Це для книжки про Ужгород, яку я навряд чи колись дочекаюся», — відповів. Він оглянув, оцінив і, зацікавившись, узявся активно допомагати. І завдяки цьому книжка досить швидко вийшла у твердій обкладинці з майже 100 фотографіями. За кілька днів розійшовся весь її наклад, і вже готую перевидання. Я нічому, мабуть, так не радів, як цій книжці, бо Ужгород — це моя любов, моя робота і моє життя. Досі не перестаю дякуватися небайдужим людям, що долучилися до її появи на світ.

— Доктор історичних наук професор УжНУ Володимир Фенич на презентації наголошував, що вона найповніша із п’яти виданих з історії Ужгорода.

— У книжці п’ять розділів, кожен з яких висвітлює окрему сторінку. Це історія міста від найдавніших часів до наших днів, детальний огляд культових споруд Ужгорода, розповідь про його навчально-виховні заклади і зрештою про персоналії. Цьому сприяли мої пошуки в бібліотеці музею. Дякую колегам рідної установи, що теж не залишалися осторонь моїх старань.

— Наголошували, що багато для видання книжки зробив ваш син.

— Так, Георгій зробив комп’ю­терний набір. Це було не так просто, адже в надрукованому вигляді книжка мала обсях 404 сторінки. А ще ми разом із сином шукали фотографії, деякі з них він сам зробив. На жаль, син передчасно пішов із життя, захворівши на важку недугу. Хай спочиває з миром, а книжка, яку я йому й присвятив, буде доброю пам’яттю.

— Подеколи трапляються твердження, що Закарпаття входило до складу Галицько-Волинського князівства, а також Київської Русі.

— Такі висловлювання нерідко доводиться чути від екскурсоводів, які не читають першоджерел або ігнорують їх. Достатньо звернутися до найпершого історика — Нестора Літописця. Він писав, що Володимир Великий жив у міцній дружбі з угорським королем Іштваном, а також із польськими, чеськими королями. Жив з ними в мирі. Карпати ж слугувати роздільним бар’єром, який відокремлював Київську Русь від Центральної Європи. Нині ці гори нас, українців, об’єднують. По обидва боки Карпат живуть наші люди, і це дуже добре, як і те, що місцевому населенню вдалося за різних чужоземних режимів зберегти свою ідентичність.

— Заголовок книжки про Ужгород містить назву міста одразу трьома мовами.

— Назву угорською — Ungvбr використав через те, що Закарпаття понад 1000 років входило до складу Угорщини. Чеську транскрипцію нинішньої назви міста вжив тому, що саме за Чехословаччини місто її отримало. А чому Ужгород українською — само по собі зрозуміло. І саме в тій часовій послідовності, як розвивалося місто, я й розмістив ці назви.

Збереження старовини — найкраща подяка

— Більшу частину життя ви віддали вивченню історії.

— Старався для людей, а особливо молоді. У книжці я описав багато пам’яток культурної спадщини. Приємно усвідомлювати: що про них більше знатимуть, то краще до них ставитимуться, оберігатимуть. Нині особливого бажання зберігати ужгородську автентику, не дозволяти змінювати зовнішній вигляд історичних будівель у місцевої влади не спостерігаємо. Якщо людина не має знань про цінність тих будівель, їхнє минуле, то їй байдуже. Із прикрістю мушу сказати, що нині у школах так і не закріпилося краєзнавство як окремий предмет, вивчають його факультативно і то не всюди.

— Довелося чути від вас, що в Ужгороді не шанують голів міста минулих епох.

— Якось зайшов до міської управи і побачив серію портретів. На них були лише ті, хто очолював місто з 1944 року. Виникає запитання: чому їхні попередники — ті, які теж чимало зробили для міста, не удостоїлися такої честі? Згадаю лише Михайла Фінцицького, який 16 років головував, і багато важливих громадських споруд, інфраструктурних об’єктів, зведених у той час, служать ужгородцям і дотепер. Головою міста він пробув до 74 років, до останнього дня життя.

— На презентації видання про Ужгород усіх присутніх порадував фольклорний ансамбль «Ужгород». Вас, Людвигу Івановичу, з ним багато що пов’язує.

— Понад півтора десятка років був у ньому бубнарем. Так долучався до гурту людей, які люблять народну творчість і радують нею інших. Не володіючи особливими голосовими якостями, втішався тим, що бив у бубон. І це було велике задоволення.

— Бажаю ще не один рік радувати нас публікаціями з історії. І звичайно, здоров’я, бо воно дасть змогу продовжувати цю благородну справу.

Василь БЕДЗІР,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Людвиг ФІЛІП. Історик, релігієзнавець, публіцист. Народився 11 грудня 1943 року в м. Ужгород. 1967-го закінчив історичний факультет Ужгородського державного університету. До 2010 року працював на різних посадах у Закарпатському краєзнавчому музеї. Автор багатьох книжок із краєзнавства, багаторічний редактор газети «Благовісник».