Іван СТОЛЯР: « І тоді я полюбив життя, а воно полюбило мене»

Переді мною –  гарний високий чоловік у морському картузі. Й не скажеш, що в Івана Павловича за плечима такий поважний вік. Через картуза подумав, що він служив на флоті.

– Ні, картуза мені сини подарували, та вже встиг його вимазати – хтось підпалив траву на дамбі, то довелося гасити, – каже Іван Столяр. – Біда у нас, бо через спеку страждає все живе і неживе, земля потріскала, у криницях зникла вода. Так було і в 1946 році, після якого почався великий голод, у нашому селі тоді понад 600 людей померло. Тепер цього, певна річ, не буде, але шкода дивитися, як нидіє земля. Та й без природної стихії є над чим думати: не мають селяни снаги до роботи на святій землі. От і занепадає вона потихеньку. А як могла би віддячувати нам!

Івана Столяра у Ржавинцях на Заставнівщині поважають за чесність, відвертість, працьовитість. У своєму житті жодного дня не прогайнував. Все, що нині має, надбав мозолями. Гарував разом із дружиною Любою Іванівною, а коли підросли два сини – Сашко та Сергій, стало легше.

Наречений до хати заїжджав верхи

З Любою Іванівною, дружиною, Іван Столяр поєднав свою долю 12 травня 1957 року. Весілля добре пам’ятає, жалкує лише, що швидко плине час.

–Тоді молоді їхали верхи на конях, – згадує чоловік. – Наречений мав право лише один заїхати верхи до хати майбутньої дружини. Тут пригощали і мене, і коня. Коли молоду з подарунками на підводі везли до молодого додому, той  їхав верхи позаду й «бив» гарапником воза та дружину – щоб жінка забула дорогу до хати, в якій народилася й виросла. Гарний був звичай, веселий, буковинський. Хоча й жили бідно, але дружно, допомагали одне одному всім.

Після одруження молодята поїхали у Магадан, на Крайню Північ. Саме тут і народився їхній молодший син Сергій. Іван Павлович працював водієм. У морозах та сніговіях перебув сім років. Зарплати були гарні, бо зараховували ще й північний коефіцієнт. З того нині має й непогану пенсію, як для села. Заробивши грошей, Столяри повернулися в рідне село, й на батьківському грунті звели гарну хату та підсобні приміщення. Нині сюди любо зайти: все зроблено добротно й по-селянськи мудро. Ще й перший у Ржавинцях купив автомобіль «Жигулі» – «копійку».

Гектар ріллі обміняв на мочарі

Повернувшись додому, Іван Столяр деякий час працював водієм в різних організаціях у Чернівцях. Та невдовзі зрозумів, що ніде немає краще, як в рідному селі. Тому й став колгоспником. Був водієм, завідувачем гаража, землевпорядником. Він і міряв людям земельні паї. Односельчани знали, що Іван Столяр нікого не скривдить, не обмане. Бачили його в роботі ще тоді, коли він був головою товариського суду.

– Могли тоді взяти жінки на фермі мішок дерті чи банку молока, а трактористи завезти додому лантух зеленого корму, ось і ганьбили їх за це, – продовжує Іван Столяр. – Голова колгоспу Іван Дупешко був мудрий чоловік, міг накричати, але нікого не посадив до тюрми. Ржавинецькі люди поважали його за це. Під стать голові був і кавалер двох орденів Слави Харлампій Меленчук, який був старшим над сторожами. Справедлива людина, добрий господар. Тоді наше господарство було одним із найкращих не лише в районі.  Одних садів було 360 гектарів, нині ж обробляють лише 20. Зараз лише старі почорнілі стовбури з дрібненькими яблучками. Люди обтрушують та здають як падалицю заготівельникам. Я казав сільському голові, що треба, аби землевпорядник обійшла всі паї й з’ясувала, хто обробляє їх, а хто – ні. Тобто мати такий собі паспорт використання земельних ділянок. Бо є ледарі, а є й сумлінні господарі. Он пустує у нас 90 гектарів старого саду. Його можна було б викорчувати, посадити новий сад чи виорати землю під зернові культури, зрештою, звести ферму.  

Під час розпаювання земель колишнього колгоспу Іван Столяр отримав вісім гектарів і чотири сотки – своїх і родичів. Причому не найкращої якості.

– Не хотів, щоб односельчани тикали на нього пальцем, мовляв, як землевпорядник, посягнув на найродючішу землю, – каже Олександр Столяр, старший син. – Більше того, батько обміняв гектар ріллі на рівнозначну площу, але мочарів. Важко трудився, допомагали й ми, але зробив ставок. Вивіз звідти не одну машину сміття. Ще одне водоймище під назвою «Кацапський став» він орендує. Має імпортного комбайна. Ще донедавна порався на своїх паях, нині тут порядкує його напарник, вчитель Анатолій Миронюк. Біля свого ставка висадив виноград, якось зробив 400 літрів вина. А перший урожай дав 9000 гривень доходу.

– Люблю дивитися, як дозріває виноград, – додає батько. – Хочу розвести ще кращі сорти.

– Тато й мама ніколи не сиділи без діла, – вступає в розмову Сергій, молодший син. – Скажімо, юнаком я хотів придбати собі джинси, то батько сказав: «Йди й зароби собі». Нині він щодня їде машиною на стави, годує рибу. І хоча матеріальної вигоди з неї не має, більше утримує для відпочинку, для нас та внуків. Сам готує корм, запросто штовхає мішки із зерном у млині. Бо змалку привчений до роботи: його батько, а мій дід, у лютому 1945 року загинув під Кенігсбергом. Як і діда брат, Тодор. Тато довго не міг заспокоїтися, не знаючи де могила діда Павла. Дев’ять діб він сидів у Калінінградському військкоматі, але знайшов могилу рідної людини. До речі, про його завзяття свідчить і те, що вони з Віктором Садовим викорчували самотужки старі дерева на 14 гектарах, де нині тато має свої паї.

... Повіз мене Іван Павлович і на Партизанський хутір. Тут колись стояв загін Героя Радянського Союзу Олександра Тканка. Хатинка, де був штаб партизанів, зруйнована, немає й стели з барельєфом відомого командира.

– Хіба не можна було доглянути цю пам’ятну місцину? – обурюється Столяр. – Адже в загоні воювали наші односельчани, зокрема і мій родич. Могли б за музеєм дивитися школярі, але немає організатора. Також в селі нині є понад 200 покинутих будинків, у яких можна було б поселити переселенців з Луганщини та Донеччини…

На ювілей до Івана Павловича приїдуть сини з невістками та дітьми, велика родина та односельчани. А він найбільше, мабуть, радітиме дворічному онукові Іванкові, у якого день народження припадає в один день із дідусем, 15 серпня. Бо росте ще один продовжувач роду Столярів.

З БІОГРАФІЇ

Служив на ядерному полігоні

Мало хто у селі знає, що Іван Столяр брав участь у випробовуванні атомної бомби на острові Діксон, що у Карському морі.

– Служив на Уралі в хімічних військах, коли нас перекинули на той полігон, – згадує. – Перебували ми за 60 кілометрів від епіцентру вибуху атомної зброї. Як зараз бачу величезного «гриба», який піднімається високо до неба. Солдати мали стати піддослідними кроликами – на них перевіряли силу радіоактивного пилу. Одягали спеціальні костюми. Мали дозиметри, які вказували рівень радіації. І аж доти, доки не блимала червона цятка. Це означало, що далі – смертельна небезпека. Нас відводили нібито у безпечне місце, де три доби добре годували й де ми відпочивали. Багато моїх однополчан померли від радіації вже після звільнення з армії. Адже, коли бігли у масках, піт заливав очі, дехто не витримував, відкривав обличчя. За цей час й отримував відповідну дозу радіації. Мене Бог милував. І тоді я полюбив життя, а воно полюбило мене. Хоча, може, через ту радіацію, у мене он які сини виросли, велетні! (Сміється, – авт.).

Василь ГРИНЮК
для «Урядового кур’єра»