Безглузді звинувачення. Неабиякий моральний тиск і жахливі фізичні тортури. Вирок «гуманного» суду. Нелюдські умови утримання і безкінечні знущання. Безнадія і розпач. Згадуючи найважчі моменти перебування в неволі, жителі Донеччини — недавні заручники, з якими спілкувався, — із сумом згадували ще один. Дуже важко було розлучатися з тими бранцями, які з певних причин не потрапили у списки «на волю» і залишилися в катівнях.
«Треба було бачити очі наших знедолених товаришів по нещастю, — каже одна зі звільнених жінок. — Звичайно, дуже добре, що вдалося звільнити 70 людей. Але ж інші там залишилися і чекають допомоги! І їх там не 70, а набагато більше! Тому треба значно активніше порушувати цю проблему. І привертати увагу так, щоб увесь світ знав про жахіття «руского міра» на окупованій території Донбасу!»
«Таке враження, що довкола всі зрадники і шпигуни»
Жити на тимчасово окупованій території ОРДЛО і не потрапити у поле зору «міністерства держбезпеки» таки можна. Проте тільки тимчасово і недовго. У цьому давно пересвідчилися жителі населених пунктів Донеччини під проросійською окупаційною адміністрацією. Свідома політика шпигуноманії та пошуку «ворогів народу» міцно тримає людей у страху й покорі. Усі численні економічні й соціальні проблеми тут пояснюють тільки діяльністю «українських диверсантів». Нерідко потерпілих затримують з банальною метою віджати бізнес чи просто пограбувати. А ось мій співрозмовник потрапив під схему «два в одному»: його і пограбували, і звинуватили в шпигунстві на користь «іншої держави».
Улітку 2014 року 50-річний житель Дебальцевого Сергій Радулов встиг вивезти родину з міста, де зірвали українські прапори і порозвішували триколори навіть на собачих будках, а сам залишився наглядати за квартирою і майном. І коли його автомобіль зупинили автоматники нової влади, навіть не підозрював, чим обернеться для нього ця зустріч.
«Під час обшуку в багажнику знайшли старенький бінокль, який у мирний час брав на пікнік, і відразу почув на свою адресу: «шпигун», «коригувальник», — згадує він. — Ще одним доказом став атлас автомобільних доріг. Мене побили й кинули в підвал міського клубу, де була їхня казарма. Уранці відвели до начальника, де змусили підписати документи про переоформлення двох автомобілів нашої родини на «визволителів». Та я помилився, коли подумав, що вже відкупився. Відвезли у квартиру, й на моїх очах її просто пограбували: вкидали у сумки все, що їм сподобається. А коли знайшли два електричні шокери, які колись придбав для самозахисту, ними ж узялися мене катувати».
Далі до пограбованого «шпигуна» проросійські бойовики втратили інтерес. Але не відпускати ж його на волю! Тому відправили на службу в незаконне збройне формування в Лисичанську Луганської області. Схоже, це була спроба позбутися небажаного свідка пограбування під час бойових дій. Та Сергій зумів втекти з того підрозділу і згодом приїхав додому. А коли незабаром до Дебальцевого повернулася українська влада, звернувся до правоохоронців з відповідною заявою.
Проте невдовзі ситуація змінилася, і місто знов окупували озброєні носії «руского міра». Маючи сумний досвід, Сергій вирішив виїхати на українську територію, але на півдорозі його затримали. Коли й тепер звинуватили у шпигунстві, чесно розповів усе, що з ним недавно відбулося: «Але «слідчі», почувши це, зліпили потрібну їм версію. «Ні, ні, — сказали, — усе було не так! Коли тебе наші хлопці пограбували, у тебе з’явився мотив злочину — помститися нам. А як пішов до поліції скаржитися, «укропи» тебе завербували і ти став працювати на них за гроші». Наділи мішок на голову і відвезли до «МДБ» в Горлівці, де допит тривав ще 8 годин».
Потерпілий свідчить: виправдовуватися й заперечувати щось, коли тебе мордують відразу четверо садистів, марно. Тому підписав усе, що вимагали. Сподівався, що всі муки позаду, але його передали «армійській розвідці».
«Ці хлопці показували мені посвідчення офіцерів ГРУ Росії й лякали, що в разі необхідності знайдуть мою родину, яка виїхала до родичів у сусідню країну. І знову били. А невдовзі вже в Донецьку мене звинуватили за статтею 321 «шпигунство», і перший суд вліпив мені 10 років позбавлення волі. За що? А далі переглянули мою справу і «Верховний суд» додав ще — всього 19 років».
У Макіївці у 32-й зоні Сергій, як сам каже, відразу зрозумів: риторичне запитання «За що?» мучило не тільки його. Бо майже всіх, із ким доводилося тут зустрічатися, затримали й засудили за надуманими чи жорстоко вибитими на допитах звинуваченнями. «Оця шпигуноманія — страшна річ, бо людей змушують писати доноси одне на одного. Проте це явище підтримує «влада», і всіх нацьковують одне на одного, потім знищуючи у підвалах. Намагаючись вижити, жителі Донецька чи Дебальцевого іноді можуть здати «МДБ» навіть рідних. Усі дуже налякані. А ще дужче обдурені, бо нас відповідно обробляли й до 2014 року. Скільки жив на Донбасі, стільки й чув поширювані тут комусь дуже потрібні нарікання: у всьому винен Київ, ми годуємо всю Україну, а якщо відокремимося, то відразу заживемо у сто разів краще! І що тепер? Усе пограбували й вивезли в Росію, а швидко розбагатіли тільки ті, хто при владі! Дика ситуація. Мене, звичайного жителя Донбасу, в мене вдома ні за що побили, пограбували і засудили на 19 років. А Київ тепер нас урочисто зустрічає як своїх, долею яких переймаються. Це було зворушливо. Ми у тих катівнях вже виплакали всі сльози, але це було особливо».
«Я сказала, що я не рабиня»
Жительку Донецька електромонтера за фахом Валентину Бучок затримали за чиїмось доносом і відразу відвезли на базу «держбезпеки» на території колишнього заводу «Ізоляція». Вона та інші заручники, які там побували, переконалися: донедавна нормальних людей швидко перетворюють на рабів. «Ворогів народу» змушують важкою працею заробляти собі обід: 130 грамів каші, 20 грамів тушонки і окраєць хліба. Але, виявляється, таке харчування краще, ніж у СІЗО.
«Я відразу сказала, що не рабиня, не працюватиму, тому мене відправили до СІЗО, де відмучилася з 21 березня по 27 грудня, — розповідає Валентина. — Ті харчі, що нам давали, навіть голодний собака не їв би! Якби не родичі й волонтери, які передавали продукти й вітаміни, я б не вижила. Умови жахливі, серед затриманих ВІЛ-інфіковані, з гепатитом С, туберкульозом. А тарганів у камері стільки, що мало ноги мені не відгризли! Особливість цього закладу — те, що на допити демонстративно приходять спеціалісти з невеличкою помаранчевою валізою. У таких слюсарі-ремонтники носять інструменти. А ці виродки тримають тут інструменти для тортур змучених людей! Тобто ми із ХХІ століття опинилися в середньовіччі. Людей ламають і фізично, і морально. Російська пропаганда цілодобово на біле каже чорне і навпаки. Слухаючи новини російського ТБ, бо іншого там немає, ми навчилися розуміти між рядками. Приміром, якщо Лавров гнівається, а Жириновський біситься і кипить від люті, то в нас є невеличка перемога і ми на правильному шляху».
Згадуючи неймовірно важкий період ув’язнення, недавні заручники кажуть, що вони потерпали насамперед від «руского міра». Адже всім каральним процесом на окупованій території керують представники сусідньої Росії. Саме про це розповідає і жителька Докучаєвська, яку першого дня затримання привезли в Донецьк і кинули в підвальну камеру-одиночку. Точніше, в тісний кам’яний мішок розміром метр на метр, де був тільки дерев’яний стільчик і вирване зі стільця м’яке сидіння. У цих жахливих умовах вже не молода жінка провела не день чи ніч, а сім діб.
Кого так жорстоко утримували пильні органи «держбезпеки»? Серійного вбивцю-маніяка? Диверсанта, який висадив у повітря штаб «ДНР» разом з усім самозваним «генералітетом»? Ворога народу, який підпалив резиденцію-кубло вождя «республіки» Захарченка? Ні. У тій тісній камері зачинили медсестру з міської лікарні Галину Гайову, яка мала доступ до (увага!) списку російських військовослужбовців, що після поранень перебували в медичному закладі, і переписала їхні прізвища, військові звання й домашні адреси. Уявляєте? Вона зазіхнула «на святе» — цинічну брехню, яку вже чотири роки повторюють господар Кремля та його лакеї: «Іхтамнєт!» Тому і опинилась у кам’яному мішку.
«Мене заарештували 14 жовтня 2016 року, — розповідає Галина Володимирівна. — Узяли на роботі й спершу повезли додому, де провели обшук. Нічого не знайшли, але далі потрапила до приміщення «держбезпеки». Там мене вже чекав російський «куратор», який навіть не приховував, звідки він прибув. «А, — починає глузувати, — щиру українку привезли!» — «Так, — кажу у відповідь, — я щира українка і в себе вдома, де народилася і все життя прожила. А ти чого зараз тут?» Він тоді трохи змінив тон: «Нічого особистого. Це просто робота».
Перед ними не мовчала. Кому і що брешете на весь світ? По телевізору Лавров і Путін вперто повторюють: це все внутрішні справи України, і нас там немає. Кажу їм: якщо вас тут нєт, то чому я тут і ви мене допитуєте?»
Звинувачуючи Галину Гайову у співпраці з СБУ, її відвезли до СІЗО, де перебувають разом і «політичні», як вона, і кримінальні злочинці. Поруч із нею були 12 осіб, 8 із яких убивці. Як складалися стосунки?
«Їм і самим трохи було смішно чути про наші «злочини», — каже вона. — Адже у звинувачувальних вироках зазначено, що я агент ворожої іноземної держави, який передавав секретні відомості до Волновахи та Маріуполя, тимчасово підконтрольним Україні. Якось не витримала і запитала: «А Київ який зараз?» У відповідь чую: «І Київ поки що підконтрольний».
Перебуваючи в Донецьку на базі «держбезпеки», затримані українці змогли переконатися, що місцева каральна система перебуває під повним контролем тих, кого тут, як вони брешуть, «немає». «Кожен кабінет в «МДБ» курирує російський офіцер, і кожного слідчого контролює росіянин, — ділиться спостереженнями Галина Гайова. — Усі справи вони спершу везуть до Ростова, де у них первинний координаційний центр. І навіть усі адвокати, які мають захищати українських громадян, також насамперед їдуть зі звітами до Ростова».
Аж 11 місяців у «держбезпеці» не підтверджували затримання Галини, і весь цей час рідні й близькі нічого не знали про її долю. І аж коли перевели до СІЗО, їй вдалося передати на волю про себе звістку. Тільки тоді в ОРДЛО під тиском доказів підтвердили перебування в них затриманої. А невдовзі винесли вирок: 10 років ув’язнення за шпигунство на користь «ворожої держави» України, в якій усі мають свято вірити в те, що російських військових на Донбасі ніколи не було й немає.
Парадокс, але затримали і засудили Галину саме за активної участі тих, кого на Донбасі «немає». Тих, які й нині ще активніше відмежовуються від окупації частини Донбасу і всього скоєного на загарбаній ними українській території.
Ми в Google+