Минулими вихідними захворів. Перед цим їздив у відрядження, перемерз у дорозі й у суботу ввечері уже був «готовий». Піднялася температура, всі симптоми вказували на ГРЗ. Ніч я промучився, але вже наступного дня мені стало ліпше, навіть поспілкувався телефоном з нашим далеким сусідом Васильовичем. І між іншим сказав йому про мій стан. Через 10 хвилин він уже стояв у нашій кухні з торбинкою свіжої калини в руках. «Це тобі, щоб ти якнайшвидше став у стрій», — простягнув природні ліки від застуди.

Васильович для нашої сім’ї як швидка допомога. Треба нам каналізаційну трубу заварити — звертаємося до нього, бо він спеціаліст зі зварювання. Готуюся робити ямковий ремонт доріжок біля будинку, щілини в бетоні своєю болгаркою (щоб розчин глибше проникав) поглиблює він же. Васильович нам і садок розчистити допоміг, і замок у хвіртці відремонтував. І все це за власною ініціативою. «Бути добру!» — завжди каже Васильович у відповідь на мої виправдання, що в мене руки під перо заточені.

Якщо в мене якась прикрість, розповісти про неї можу тільки Васильовичу. Він не просто уважно вислухає, а й запропонує кілька варіантів допомоги. І якщо я від неї відмовлюся, вигадає, як мені допомогти через інших людей. Нещодавно розмовляв з ним телефоном про настання холодів, температуру в наших будинках, а через кілька днів він прийшов і приніс нам новенькі мохерові черевички, спеціально сплетені для моєї наймолодшої донечки.

Гроші я позичав тільки у Васильовича. «Не поспішай віддавати, можу почекати і два, і три місяці, й більше», — казав сусід. Так трапилося, що на невизначений період залишився без телевізора, а я великий шанувальник футболу. «Знайшов чим печалитися, а я ж навіщо?»  — заспокоїв мене Васильович. І нині ми матчі Ліги чемпіонів і Ліги Європи, а також поєдинки нашої національної збірної дивимося разом. Точніше, дивлюся сам. Васильович увесь час, поки триває матч, мирно собі дрімає під ковдрою. Так ми домовилися. Після матчу його буджу, і він, справившись про результат, іде відчиняти мені хвіртку. «На добраніч! Бути добру!» — тисне він мені на прощання правицю. І нагадує, щоб я й завтра прийшов, бо «в новинах сказали, що завтра буде дуже цікавий матч між «Динамо» і «Зорею».

Уже скільки разів казав йому: «Васильовичу, я до вас більше не ходитиму, бо ви через мене не висипаєтеся». А він: «Не турбуйся! З тобою і я вже вболівальником став. Уже трохи розуміюся на футболі. Тільки шкода, що ми не можемо продегустувати моє домашнє вино. Сам знаєш, чому». А причина цього — інсульт. «Їхав моциком і біля дендропарку відчув, що мене починає водити. У голові запаморочилося. Я злякався, зупинив моцика, постояв трохи. Коли трішки відпустило, поїхав далі. Вдома похвалився синові, й мене наступного дня в лікарню відвезли», — розповідав, як усе сталося, Васильович.

Коли він перебував у лікарні, то провідати його щодня приходили і приїжджали люди з усієї Полтави. «Васильовичу, як вам там лежиться-лікується?» — спитав його телефоном, щойно дізнався, що він у стаціонарі. А він як завжди: «Та ти, друже, не хвилюйся. Зі мною тут носяться, як із малою дитиною, і все в мене є. Дуже прошу: не несіть мені нічого! В мене продуктами уже вся тумбочка забита!» Васильович говорив це слабким голосом, а я знав, що насправді не зовсім усе так, як він каже. Просто у Васильовича велике серце.

Сьогодні помітив у нього на щоці засохлу кров. «Та то ми з товаришем грушу пиляли». Іншим знайомим і приятелям він підсобляє в покрівельних роботах і на збиранні врожаю, ще комусь відремонтує водяний насос, перевезе вирощене. Жартома називає себе «представником групи підтримки». Захочеться мені по гриби поїхати, то тільки натякну Васильовичу, і він залюбки складе мені компанію, відвезе в ліс своєю старенькою машиною. Покличу його на риболовлю — також не відмовиться. Але бере з собою тільки одну поплавчанку. Тому що для нього важлива не кількість пійманої риби, а нагода поспілкуватися. Він не журиться, якщо додому повернемося без хвостів. «Зате ми з тобою залишилися друзями природи!» — каже у таких ситуаціях.

Васильович ніколи не зріже гриба біля самої грибниці, не викине в лісі сміття, не залишить непогашеним багаття. Не спиляє самовільно в лісосмузі дубову гілку для свого котла на дровах. Для опалення використовує тільки сушняк, якого чимало валяється на околицях дендропарку та на берегах Ворскли. Не стане позаочі говорити про когось погано. Всі його вчинки спрямовані на добро. Раз було, що я критично висловився на адресу нашого спільного приятеля. «Зате в нього добра душа», — заступився за нього Васильович. Не ідеалізую сусіда. Як і в кожної людини, в нього чимало вад. Проте я впевнений, що якби у нас було більше таких людей, як Васильович, українці жили б як одна сім’я.