Міжнародний жіночий день уже минув. А отже жінкам і дівчатам знову доводиться занурюватися в рутину повсякдення. І не кожна українка там почувається захищеною й щасливою. Адже, ніде правди діти, й досі в нас не викоренене насильство в родині, утиски за гендерною ознакою на роботі тощо.
У таких ситуаціях на допомогу прийде правозахисник. Побутує думка, що професія ця суто чоловіча. Але це не зовсім так. Отже, наша розмова із жінкою, яка обрала цю нелегку роботу — захищати права жінок, президентом громадської організації «Ла Страда-Україна» Катериною Левченко.
— Катерино Борисівно, правозахисник, як на мене, — доволі складна і не дуже типова для жінки професія. Чому обрали саме її?
— Для мене це, напевно, навіть не професія, а покликання. Займаюся тільки цією діяльністю, роблю це професійно, але в офіційних класифікаторах не знайдете такої професії, як правозахисник чи правозахисниця. Прийшла до цієї роботи, з одного боку, через власний досвід. На початку 1990-х років лікарі дискримінували мене саме за ознакою статі. З другого — мене підштовхнули мої наукові дослідження, які робила для кандидатської дисертації, вивчаючи французьку та американську філософію кінця ХХ століття, де гендерній проблематиці, питанням прав і свобод жінок та модернізації суспільства, яке неможливе без вивільнення жінок, приділено багато уваги. Мене ці питання дуже зацікавили, і виникло бажання не лише вивчати, а й захищати права жінок. Відтоді займаюся цим вже понад 20 років.
Жінок-правозахисників насправді небагато. Адже навіть сучасні правозахисні українські організації якщо не заперечують права жінок, бо це нині немодно, і грантодавці та донори вимагають на них зважати, то принаймні ставляться до цього доволі скептично, скоріше як до такої собі примхи іноземців. За кордоном їх також не дуже багато, але з іншої причини: там не надто поширені самі правозахисні організації. Звісно, у різних країнах по-різному. І все-таки там немає такого заперечення прав жінки, як у країнах пострадянського простору.
Деякі сучасні політики інколи кажуть: «Та які там жіночі проблеми, ви це вигадуєте. Ось у моєї дружини немає жодних проблем». Біда саме в тому, що цю велику проблему вони розглядають крізь призму лише власного сприйняття та оточення. І навіть у їхніх дружин, які матеріально насправді забезпечені, не факт, що немає інших гендерних проблем, і вони щасливі. А щоб зрозуміти цю проблему, таким політикам, на моє переконання, не завадило б частіше виходити за межі свого оточення й більше спілкуватися з іншими.
— Організація, яку ви очолюєте, широковідома серед жінок не лише в Києві, а й в Україні. Коли її було створено і скільком жінкам уже допомогли?
— Створено нашу організацію 1997 року, а 1998-го зареєстровано в Мін’юсті. Основні напрями діяльності: захист прав жінок, їх просування та лобіювання, запобігання домашньому та гендерному насильству, торгівлі людьми, захист прав дітей, а з 2014 року ще активно займаємося захистом прав внутрішньо переміщених осіб та надаємо їм гуманітарну допомогу. Забезпечуємо роботу двох національних «гарячих ліній». Працюють у нас переважно жінки, але останнім часом побільшало й чоловіків — соціальних працівників та волонтерів.
Захистити права у різних аспектах життя ми допомогли вже майже 3 тисячам жінок з усієї України. Наші юристи брали участь у майже 70 судових справах. Гуманітарну допомогу від нас отримали понад 10 тисяч осіб. На наші «гарячі лінії» лише протягом року звертаються та отримують консультації майже 10 тисяч жінок.
— Якої саме допомоги потребують жінки, які звертаються до вас останнім часом?
— Нині це переважно звернення з питань домашнього насильства. Звісно, воно багатофакторне. Але збільшення насильства в суспільстві на макрорівні переноситься на макрорівень — у родини. Адже люди бачать, що навіть на державному рівні певні питання вирішують із застосуванням сили (згадати бійки у Верховній Раді), і дехто починає брати приклад.
Напевно, не існує родин, де не буває конфліктів. Адже всі ми люди різні, отже часто маємо різні погляди на ті самі речі. І це призводить до суперечностей, а інколи й до конфліктів. Але та родина мудра та міцна, де вміють не доводити розбіжності в поглядах до конфлікту, а якщо вже до того дійшло, то врегулювати ці конфлікти ненасильницьким шляхом.
— Чого, на вашу думку, бракує сучасній українській жінці, щоб її права поважали?
— Як на мене, нині нашим жінкам не вистачає конструктивної та вмотивованої впевненості. Кажу не про надмірну самовпевненість, яка може викликати роздратування і до добра не доводить. Але і мій досвід, і щоденне спілкування з багатьма жінками доводить, що та надмірна сором’язливість, яку в нас часто оспівують та романтизують, робить жінці ведмежу послугу. Бо маючи розум, освіту, здібності, таланти та працелюбність, більшість жінок просто боїться просувати себе — і в житті, і, скажімо, на ринку праці. Тож упевненість у собі, яка абсолютно далека від зверхності та хамства, дуже важлива для жінок і дівчат. Адже лише маючи віру в себе, можна досягати мети та поліпшувати своє життя.
— Як ви вважаєте, сучасна українка — берегиня чи емансипе?
— Я загалом проти такого протиставлення, бо воно не із сьогодення, а із історії. Сучасній жінці нині вже просто не потрібно вміти все те, що вміла її бабуся: як зарізати курку, обпатрати її тощо. Нині жінка, особливо жителька міста, просто піде у магазин і купить усе, що їй потрібно. Тому той, хто хоче бачити в українці виключно берегиню, на мою думку, намагається маніпулювати застарілими образами. А ця ностальгія, на моє переконання, негативно впливає і на самих жінок, і на чоловіків. Не кажу про те, що зменшується цінність родини. Вона для нас завжди буде цінною. Але змінилися її сутність, ролі подружжя та й загалом ритм життя. Тому я не рекомендую різко розділяти — берегиня чи емансипована жінка. Адже сутність сучасного модернізованого суспільства полягає в тому, що воно дає змогу кожній людині органічно поєднувати приватне та публічне життя. Це дві половинки людини, і розривати їх не слід.
— Останнім часом чимало українських жінок у зв’язку з проведенням бойових дій на території нашої країни ідуть в армію. Чи зверталися вони до вас із проблемами?
— Жінки в українській армії були завжди. Навіть у мирний час приблизно 15—17%. Одна з причин, чому їх брали на службу — це низька оплата праці військових і небажання чоловіків працювати за такі гроші. Хоч нині, звісно, чимало дівчат вступають у військові виші через патріотичні почуття та бажання разом із чоловіками боронити від загарбників Батьківщину.
Так, до нас звертаються жінки, які беруть участь в АТО. Найчастіше нарікають на те, що більшість військових спеціальностей і посад в українській армії заборонені для жінок. А ось у США для жінок в армії зняли абсолютно всі заборони щодо призначень. У Великобританії жінка не мала права бути лише пілотом винищувача. Але нині й цю проблему розв’язують. А в нас більшість посад начальницького складу в армії для жінок під забороною. Та навіть тих жінок і дівчат, які на передовій є наводчиками чи снайперами, офіційно рахують кухарями чи медсестрами. І зрозуміло, що коли настане час оформлювати документи, то навіть образливо, коли ти виконувала складні й небезпечні завдання, а за документами варила їжу та мила посуд. На це й скаржаться.
Ми з цього приводу багато спілкуємося з фахівцями Міноборони, вносимо пропозиції, підтримуємо організації, в які ці жінки об’єднуються, щоб спільно захищати свої права. І прямуючи до Євросоюзу, зближаючись із НАТО, Україна має впроваджувати стандарти гендерної рівності та недискримінації, зокрема й в армії.
— Що б ви порадили чоловікам?
— Було б дуже добре, щоб вони усвідомили: без істотних змін у ставленні до жінки неможливо досягти прогресу. Адже демократія без жінок — не демократія, економіка без них не ефективна, модернізація — недомодернізація, а суспільство, де не поважають їхніх прав, — недосуспільство.
Любомира КОВАЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Катерина ЛЕВЧЕНКО. Народилась у Харкові. Вищу освіту здобула в Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна, доктор юридичних наук (2004), кандидат філософських наук (1993), професор (2008).
Народний депутат України 5-го скликання, член комітету із законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, член Парламентської асамблеї ОБСЄ (2012), автор законопроектів щодо запобігання насильству в сім’ї та захисту прав дітей. У 2004-2006 рр. була радником міністра внутрішніх справ України з прав людини та гендерних питань, у 2008-2010 рр. — заступником керівника апарату міністра внутрішніх справ — радником міністра. З 2013 року — член моніторингової групи експертів проти торгівлі людьми Ради Європи. В 1999-2004 рр., а також з 2010 р. працює на посаді президента громадської організації «Ла Страда — Україна».
Автор більш як 300 наукових та науково-публіцистичних публікацій.
Ми в Google+