Письменник-сатирик і редактор журналу «Сатирикон» Аркадій Аверченко свого часу, точніше, із 1897 року, жив і працював на Донбасі. Перебуваючи на посаді конторника одного з рудників (так тоді зазвичай звали шахти), він добре вивчив особливості місцевого люду, про що свідчать його оповідання «Блискавка» чи «Увечері». Проте мені здається, що його твір «Оповідання про дзвін» теж написано під враженнями не тільки від тодішньої столиці імперії, а й конкретно від Донеччини та Луганщини.

Про що йдеться в оповіданні, в перших рядках якого автор дає чесне слово, що це ніяка не вигадка, а все так і було? До одного з міст на релігійне свято привезли великий мідний дзвін. І відтоді там почали коїтися дивні речі: щойно чувся проникливий голос дзвону, всі містяни несподівано починали говорити тільки правду. Зрозуміло, після виникнення трагікомічних ситуацій, народних хвилювань і протестів дзвін дуже обережно, «щоб не дзенькнув ненароком», зняли.

Чому раптом сьогодні згадую цей дотепний сатиричний твір? Бо він майже пророчий. Ні! У нинішній столиці та на околицях агресивної імперії таки ще не почали казати правду. Проте спостерігається інша моторошна для влади тенденція. Уявіть: щойно відбувається «бавовна» на військових аеродромах чи інших стратегічних об’єктах, росіяни раптом перестають вірити постійній пропагандистській брехні. Уже дійшло до того, що примітивним брехлом і нікчемою в цей час називають навіть самого кремлівського горе-геополітика. Від такої «бавовняної» напасті тепер помітно потерпають і жителі окупованої рашистами території Донбасу.

«У колінах правди немає!»

Черга на вулиці Донецька була довжелезною, проте коротшою, ніж на пункті пропуску на кордоні з рф. Люди з відрами, цистернами та іншими ємностями чекали на цистерну з технічною водою, на яку у кранах давно й чекати перестали. Звісно, вони трохи ліниво і вже звично лаяли «укропів», США, НАТО, які «винні», що окупаційна влада за пів року так і не знайшла можливостей відновити водопостачання. Дісталося і Євросоюзу, бо чим вони там собі думають? Зима на порозі, а в оселях колишньої «кочегарки», яка недавно начебто обігрівала всю Україну, тепер холодно хоч собак ганяй!

Глухий звук гучного вибуху в південній частині міста побіг вулицями і вкляк десь аж поблизу старих териконів на лівому березі Кальміусу.

 — І знову скажуть, що це ніякі не наші по місту луплять! — ніби між іншим буркнула одна із жіночок.    

 — Які ще «наші»? — аж сплюнув сусід у черзі. — Ваші «наші», як кажуть, кістки кобили в балці догризають!

Усі присутні враз немов прокинулися, бо на них почвиркали не технічною, а живою водою.

— Знаєте, я забув сказати навіть рідним, а тепер і вам це скажу. Одне слово, я ніколи не вірив у примітивні теревені про «іхтамнєт» чи те, що російські військові тут «заблукали»! — із притиском вимовив дядько із пластиковим бутлем у рюкзаку.

— Відкрив, диваче, вибачте на слові, Америку! — обурився ще хтось із черги. —  Хочеш сказати, ми тут усі йолопи і віримо брехням, що проти ЗСУ із самого 2014 року воюють оті наші «трактористи і комбайнери»? Кажи!

Спілкування переставало бути млявим, а тому одна із жінок рішуче поклала цьому край.

— Мужики, що ви, як баби? — емоційно присоромила їх. — Ніхто, звичайно, тим дурницям не вірить. Але мене цікавить інше. Підійміть, прошу, руку, хто вірив кремлівським вигадкам, що нібито ми самі знайшли у шахтах і підняли на-гора гармати, танки, ракетні системи залпового вогню «Град» чи «Смерч» і навіть отой злощасний «Бук»! Ну, зізнавайтеся!

Усі здивовано перезирнулися: мовляв, дурнів, які могли повірити в таке, тут зі свічкою не знайти. І навіть дружно засміялися. А потім ще раз, бо згадали, що давно так щиро не реготали.

І досміялися.

— Що за сміх, а драки нєт? — замість привітання вигукнув один із трьох військових із шевронами російської гвардії, які підійшли до збудженої черги.

— Доки вас тут чортмав, то ні бійок, ні війни не було, — зиркнув з-під лоба хтось із черги.

Той гевал, який глузливо питав, поправив уніформу і важко зітхнув: 

— Дивлюся на вас і дивуюсь! Де ваші голови були? Чим ви, телепні, думали? Чого вам тоді ще не вистачало? Ви такі тупі насправді чи прикидаєтеся? 

— А що? — почулось у відповідь замість самої відповіді, коли потік запитань зупинився.

— А нічого! — крикнув той у тон. — Та ви 2014 року жили тут у сто разів краще, ніж у російських обласних центрах! І чогось повірили дурницям про «бандерівців» та НАТО, від яких вас врятує наше геополітичне ніхто. Та воно свій народ за двадцять літ не могло врятувати від корупції, бідності та злиднів за межами великих міст! Ви думаєте, ми прийшли вас захищати? Дзуськи! Подивіться довкола, що вже зробили з вашим містом і його людьми! Тьху на вас!

Черга перетворилася на мовчазний натовп. Але над головами прогримів черговий вибух. Усі вже розкрили роти, щоб і собі щось сказати, проте так і заклякли. А щелепи опустилися ще нижче: вулицею до них перевальцем крокував лідер ОРДЛО денис пушилін. Нічого собі! Опецькуватий пузань, зіщулившись, дибуляв пішки без кортежу броньованих автомобілів. Щоправда, за ним дріботіли кілька охоронців, які за професійною звичкою невтомно роззиралися на всі підозрілі боки.

А керівник, якого більшість людей бачила тільки на телеекрані, вже спинився і раптом гепнувся на коліна.

— Донеччани! Земляки! Брати! Сестри! — рвучко розірвав він комірець сорочки. — Грішний я! Пробачте! Постійно брехав вам, бо росія і влада вся у них така. І я такий, бо сам з МММ! Одне слово, майже справжній душилін, як, знаю, ви на мене кажете! І далі кажіть, бо заслуговую. Та росіяни, браття, ще гірші: не вірте їм ніколи і ніде! 

— Не скімли, ден! Ти хоч і стерво брехливе, але ж ми не такі дурні, щоб тобі та раші вірити! — почали заспокоювати його з натовпу. — Ти, чуваче, вставай уже, бо в колінах правди нема. Ми давно так стоїмо, то краще знаємо…

Що далі, то страшніше

У коротенькій прелюдії до вже згадуваного «Оповідання про дзвін» сатирик попереджав, що в читачів є тільки дві точки зору: авторові можна вірити або не вірити. Те саме стосується і змодельованої мною сучасної ситуації на вулицях Донецька. Обирати вам. Але те, що тамтешні люди нарешті на дев’ятому році окупації міста і після десяти місяців повномасштабного вторгнення рф в Україну навідріз відмовляються вірити кремлівській пропаганді, — це факт і суворі реалії. Нині частина з них погоджується, що тривалий час діяли за згубною схемою сприйняття дійсності через кремлівські чи «республіканські» рупори пропаганди: краще брехня, але солоденька як мед, ніж правда, гірка, немов доля в ОРДЛО. Тому й вірили гаслам на кшталт «Наш дім росія!» і ще дужче хотіли вірити, що цей дім буде майже копією казкового рогу достатку. До речі, про казку.

Давно не секрет, що в полон кремлівській пропаганді в Донецьку 2014 року здалися насамперед люди, які з різних причин не ствердилися у професії, не досягли кар’єрних успіхів та бажаних статків. Плюс представники соціального дна й персони, які мали багатий досвід стажу за ґратами. Усіх їх, дуже різних за здібностями, амбіціями, об’єднували дві головні ментальні особливості.

Перша: вони були дуже ображені на Україну. І причиною тут не мова, прапор, тризуб чи навіть Бандера, про якого почули тільки від росіян. А те, що їм чогось не вдалося піднятися вище від убогого життєвого рівня, на якому зависли.

Друга: ці персони дуже любили казки. Особливо ті небилиці, де герой здебільшого без жодних зусиль враз стає казково багатим: отримує і скатертину-самобранку, і чарівну паличку, і летючий килим, і царський трон, і наречену — міс тридев’ятого царства.

росіяни, попередньо відстеживши настрої донецьких неборак, запропонували всім їм повне зібрання схожих казок. І всім загалом, і кожному зокрема. У цих примітивних побрехеньках причиною всіх бід, звичайно, виступала Україна в образі злої мачухи, яка гнобить горопах і постійно з них знущається: розмовляє українською мовою і їх поступово привчає до неї. Жах!

Але ж є надія на щастя. Бо поряд процвітає і багатіє сусіднє царство, де в людей грошей кури не клюють і давно готові з радістю поділитися багатствами з донеччанами і забрати їх до себе разом з містом чи навіть усім регіоном. До того ж сусідній царедворець настільки могутній і великодушний, що зробить усе сам.

Клас! Бо, виявляється, жителям Донецька, як у казці, не треба буде злазити з теплої печі і щось робити. Ні, хіба їм слід тільки піти на мітинг (за гроші і за щедру випивку) і покричати, що Україна дуже ображає Донбас, а тому вони хочуть піти до складу росії, яка озолотить усіх його людей. І ще трохи варто допомогти кадровим російським «туристам» захопити адміністративні будівлі тощо й порозвішувати скрізь триколори. Усе! Життя вдалося: із грязі у князі!

Чим це все закінчилося, відомо. А ті місцеві любителі кремлівських казок, які вціліли і досі виживають в окупованому, зруйнованому і розграбованому росіянами Донецьку, кажуть, що майже казкою було тамтешнє життя до весни 2014-го. А замість обіцяного раю у складі рф люди отримали фактично пекельні умови. Втомлені війною і порожніми обіцянками кремлівської та місцевої влади, вони дедалі частіше висловлюють протест і вже досить відверто виступають проти обстрілів міста, які пропаганда звично приписує ЗСУ чи навіть НАТО. Це помітно на тому ганебному тлі, що з 2014 року «іхтамнєт» та місцеві бойовики, ворогуючи між собою, нерідко вбивали цивільних людей, які потрапляли під обстріли просто на вулицях. Але фактично всі приховували гірку правду і дотримувалися солодкої брехні: стріляють тільки українські «карателі».

Отож на ідеологічному фронті окупованих територій Донбасу не без згаданих змін. Однак якщо сказати, що більшість людей тепер нудить від кремлівських брехень, буде великим перебільшенням чи навіть казкою. Частина донеччан, збагнувши, що росіяни їх вміло напоказ підманули і підло покинули, напоказ цього не хочуть виставляти. І навідріз відмовляються визнати власну участь у трагічному перебігу подій для регіону та мільйонів людей. Вони знову шукають винних де завгодно, але тільки не проміж себе. Навіть дедалі частіше називаючи кремлівського геополітика відомим лайливим прізвиськом, намагаються перекласти відповідальність на когось іншого. І вже трапляється, що, за версією окремих персоналій, відповідальність за сумнозвісні події 2014—2022 років має нести не хто інший, а… вищі сили. Таке бачення висловив зрадник України, колишній офіцер спецпідрозділу СБУ «Альфа», організатор терористичного батальйону «восток» олександр ходаковський.

«Війна була передбачена і визначена, війна була пророкована. Схиархімандрит зосима ще на початку 2000-х років чітко і конкретно казав, що війна буде. І все це в сукупності підтверджує війну як непереборну обставину. Не путін, не Україна, не Захід зіштовхнули все з місця і погнали випаленим степом, а так було визначено. Про що мої слова? Про те, що визначенням вищих сил наша Батьківщина опинилась у війні, і казати, що це не наша війна, коли твоя Батьківщина воює,— це примітизувати сакральні причини, перекладаючи їх на чиїсь приватні рішення», — намагається він тепер перекласти відповідальність за війну в Україні аж на вищі сили.

Тобто це та ситуація, коли казати нарешті правду декому не допоможе ні літературний мідний дзвін, ні реальні потужні обстріли Донецька, до яких вдаються зовсім не вищі, а збройні сили рф.