Казки радянського генсека

ВРУЧЕННЯ ЛЕНІНСЬКОЇ ПРЕМІЇ ЗА «МАЛУ ЗЕМЛЮ» 

 ФАРС. Пропагандистський фурор довкола книжки Брежнєва «Мала земля», присвяченої його воєнним спогадам, породив серед радянських громадян шквал єхидних анекдотів. Особливу популярність здобуло каверзне запитання, начебто поставлене одним фронтовиком іншому: «Ти воював на Малій землі чи відсиджувався в окопах Сталінграда?»

Це була народна реакція не на саму талановито написану (щоправда, не її номінальним автором) мемуарну трилогію генерального секретаря ЦК КПРС («Мала земля», «Відродження», «Цілина»), а на старанно роздмухуваний культ прославляння особистих заслуг і подвигів «дорогого Леоніда Ілліча». Як наслідок, справді героїчний епізод (однак не більше) у війні з гітлерівцями прирівняли до епохальних битв Другої світової.

На жаль, ідеться про досі не віджилу хворобу холопського чиношанування у представників «свити» та непомірних амбіцій — у «вождів». Підтвердження цього — прославлена в анекдотах любов Ющенка до горщиків і Януковича — до донецьких на всіх керівних посадах із начальниками ЖЕКів включно. Чи поповнить уже нова політична еліта лави казкарів, залежить не лише від них, а й від кожного з нас і нашої готовності миритись із холопством у власній душі.

75-РІЧЧЯ УТВОРЕННЯ КАРЕЛО-ФІНСЬКОЇ РСР

Шістнадцята «республіка-сестра»

ПАРАЛЕЛІ. За два тижні після укладення перемир’я в радянсько-фінській війні на адміністративній карті СРСР з’явилася нова союзна республіка. Нині про неї мало хто знає, а більшість колишніх радянських громадян, вихованих на розповідях про «п’ятнадцять республік-сестер», навіть не підозрюють, що аж до липня 1956 року їх було на одну більше.

Історія декларативної автономії карелів, що фактично обернулась тихим геноцидом цього народу, стартувала 8 червня 1920 року з утворення так званої Карельської трудової комуни. Нова адміністративна одиниця, за задумом Леніна, мала стати зразком для поневолених трудящих сусідньої Фінляндії та інших скандинавських країн.

Насправді все сталося з точністю до навпаки. Навіть керівником автономії, понад 60% населення якої становили карели, призначили не представника корінної нації, а росіянина Івана Данілова. 1921 року, коли в Карелії через спровокований вилученням продовольства масштабний голод спалахнуло антибільшовицьке повстання, «вірний ленінець» продемонстрував виняткову жорстокість у боротьбі з контрреволюцією. Завдяки цьому він змінив крісло секретаря комітету РКП(б) у Карельській трудовій комуні на посаду наркома внутрішніх справ у перейменованій Автономній Карельській Радянській Соціалістичній Республіці.

До речі, ефективність упокорення карелів голодом і кулями засвідчили результати перепису населення 1926 року, згідно з якими чисельність росіян на території автономії вперше перевищила кількість усіх інших «інородців», разом узятих, і сягнула 57,2%. Згодом цю тенденцію посилили масові виселення неблагонадійних із прикордонних районів СРСР, до яких входила Карелія, і великий терор 1937 року. Зокрема, за точними даними партійного обліку, чисельність карелів-комуністів з 1933 по 1939 рік в автономії скоротилася із 3291 до 1025, а фінів-комуністів — із 1523 до 314 осіб.

Як наслідок, Карельська АРСР справді стала для сусідніх держав уособленням радянських реалій, однак аж ніяк не зразком для наслідування. Отож даремно політруки в період збройної агресії СРСР проти Фінляндії втовкмачували у голови зомбованих сталінською пропагандою червоноармійців, що, мовляв, поневолені фіни раді приходу Червоної армії та з дня на день повстануть проти свого уряду. Насправді навіть колишні фіни-червоногвардійці, які в роки громадянської війни воювали на боці більшовиків, піднялися разом зі своїм народом на боротьбу з агресором.

Не дивно, що війна, яку кремлівські загарбники планували завершити впродовж двох тижнів, затяглася на понад три місяці, а цілком реальна загроза замість Гітлера опинитися в епіцентрі світового збройного конфлікту спонукала Сталіна до укладення перемир’я. Та це аж ніяк не означало відмови від наміру повної окупації Фінляндії, доказом чого стало термінове створення Карело-Фінської РСР на правах повноцінної союзної республіки, до якої планували долучити територію сусідньої держави.

Під час візиту до Берліна у листопаді 1940 року глави уряду СРСР Молотова майже половина часу його розмови з Гітлером стосувалася планів анексії Фінляндії. Однак фюрер, не заперечуючи належності цієї країни до сфери радянських інтересів, зумів виторгувати півроку на остаточне врегулювання фінського питання.

До речі, ні за часів нерушимого Союзу, ні в нинішній Росії воліють не згадувати, що 1941 року не Фінляндія напала на СРСР, а навпаки. Згідно з планом, затвердженим ще до початку гітлерівської агресії, 25 червня 1941 року понад півтисячі радянських літаків завдали масованих авіаударів по фінських містах, однак уже розгорнуті для наступу на радянсько-фінському кордоні 15 стрілецьких, дві моторизовані та чотири танкові дивізії довелося терміново перекидати на новий німецько-радянський фронт. Після маршу карельським бездоріжжям більшість танків вийшла з ладу, навіть не вступивши в бій.

Фактично саме ця авантюра спровокувала вступ Фінляндії у війну та залишила Ленінград без військового прикриття, що обернулося блокадою міста та голодними смертями ленінградців. Їхня мученицька загибель великою мірою на совісті тих, хто вирішив «відновити історичну справедливість», насильно повернувши до складу радянської імперії «ісконно російську» територію Фінляндії.

Та любителям історичних обгрунтувань не варто забувати, що навіть Санкт-Петербург лежить на давніх землях Інгрії, переданих Ярославу Мудрому як посаг його дружини — шведської принцеси.

210 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГАНСА КРІСТІАНА АНДЕРСЕНА 

«А король голий!»

ВЗІРЕЦЬ. Українців дивує те, що міністри західноєвропейських країн дістаються на роботу громадським транспортом, а парламентарії — велосипедами. Та насправді йдеться не про різницю в менталітетах політиків, усюди однаково ласих до суспільних благ, а про менталітет народів, здатних услід за Гансом Крістіаном Андерсеном сказати правду будь-якому королю, якщо він справді виявиться голим. Саме тому більшості політиків минулих днів ніхто, крім істориків, уже не пам’ятає, а твори відомого казкаря актуальні понад два століття.

70-РІЧЧЯ ВИЗВОЛЕННЯ УГОРЩИНИ ВІД ГІТЛЕРІВЦІВ

Медаль за місто Будапешт

ПАМ’ЯТЬ. Окопні фронтовики, які не раз дивилися в очі смерті, з особливою повагою ставилися до учасників боїв на території Угорщини. Тож не випадково скромна лише на перший погляд «Медаль за взяття Будапешта» увічнена в одній із найвідоміших пісень Марка Бернеса, а битві за це місто відведено центральне місце в епопеї Олеся Гончара «Прапороносці».

Запеклість і значущість Будапештської наступальної операції засвідчує навіть її тривалість — з 29 жовтня 1944-го до 13 лютого 1945 року. Коли загалом у боях за Угорщину загинуло 113 тисяч радянських воїнів, то під час боїв за Будапешт — понад 80 тисяч.

На відміну від маршальських і генеральських мемуарів чи навіть фронтових записів Олександра Довженка та Костянтина Симонова, у щоденниках Олеся Гончара окопне життя постає не епізодом чергової поїздки на передній край, а свідченням безпосереднього учасника. Він не лише бачив реалії війни без прикрас, а й зумів розгледіти суть подій: «Чи буде коли оцінено все безглуздя і злочинство цієї бойні, чи будуть коли її творці навіки прикуті до ганебного стовпа? Я сповнений чорного песимізму і гадаю, що знайдуться якісь мудрі негідники із середовища вчених, які рабськи змиють кров мільйонів з рук мерзенних потвор, що зараз правлять народами».

Зайве пояснювати, що йдеться не лише про Гітлера і нацистів, бо і західноєвропейські політики, які лише висловлювали свою стурбованість реваншистською політикою агресора, і Сталін, який сподівався поживитись на масштабній війні в Європі, однаковою мірою відповідальні за світову бійню. Окрема провина — на радянських воєначальниках, більшість із яких вміла перемагати лише ціною великої крові своїх солдатів, наочним підтвердженням чого стала Будапештська операція.

Вона розпочалася 29 жовтня 1944 року, а вже 2 листопада радянські війська перебували за 15 км від околиць угорської столиці. Та на відміну від німців і угорців, які, навіть наступаючи, були готові до оборони, у радянській армії всю війну жорстоко карали за панічні настрої. Не дивно, що під час Будапештської операції Червона армія, зорієнтована на переможне переслідування ворога, що відступає, кілька разів зазнавала нищівних контрударів супротивника, які щоразу виявлялися несподіваними.

Мало хто знає про катастрофу поблизу озера Балатон, де есесівські бойові частини, що прорвались у радянські тили, задля економії часу навіть не розстрілювали, а живцем спалювали поранених червоноармійців разом із медперсоналом в облитих бензином пристосованих під шпиталі будівлях.

Не менш вражає відображений у щоденниках Олеся Гончара повсякденний побут на визволених Червоною армією територіях Угорщини: «Коней конфіскують, яйця й курей також. Уночі молоді мадярки не можуть знайти собі місця. Жіночий крик, біганина розгублених чоловіків. Івани піклуються про поширення російської раси». Фактично йшлося про майже дзеркальну відплату фашистам, чиї армії так само діяли на окупованих ними радянських територіях.

На відміну від справжніх героїв-фронтовиків, які воювали з ворогом, а не його жінками, у тих, через кого визволителів невдовзі стали сприймати як окупантів, була своя «філософія», яку передало чесне перо Олеся Гончара: «Лейтенант Іванов каже: істинний патріот в ім’я батьківщини повинен робити навіть брудну справу. Інакше кому ж її доручити?»

Судячи з подій у Криму і на Донбасі, істинні патріоти в Росії справді не перевелися.

 Матеріали підготував Віктор ШПАК,«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)