Творчість фольклорного гурту «Дивина» має очевидну феноменальну особливість. Адже колектив виконавців із переважно російськомовного Донецька робить величезний внесок у збереження саме українських народних пісень. Донеччанки популяризують унікальні пісенні зразки вітчизняного фольклору, збережені й записані не тільки на Донбасі, а навіть у Росії, де здавна живе чимало українців. Виконавці роблять це навіть після того, як залишили рідний Донецьк у 2014 році. Про це і розповідають нашим читачам виконавиці Юлія КУЛІНЕНКО та Світлана МЕДВЕДЄВА.
— Шановні землячки, пригадайте, будь ласка, як починалася свого часу творча біографія фольклорного гурту «Дивина».
Ю.К.: Гурт створили у листопаді 1998 року з ініціативи його організаторки і керівниці, багаторічної збирачки фольклору Олени Тюрикової, яка на той час була доцентом кафедри історії музики Донецької державної музичної академії імені Сергія Прокоф’єва. До першого складу увійшли дівчата, які раніше виступали у дитячому ансамблі «Співаночки». І вже з перших виступів «Дивина» заявила про своє автентичне спрямування: до репертуару взяли старовинні українські пісні. Такі унікальні зразки пісенної творчості намагалися перейняти від людей похилого віку, які пам’ятали ці твори і ще могли їх виконувати. Спершу це були пісні, записані в Росії.
— Уточніть: у переважно російськомовному Донецьку гурт «Дивина» почав співати старі українські пісні, які до наших днів збереглись аж у Росії?
Ю.К.: Саме так! Олена Віталіївна народилася і виросла у російському Томську в українському оточенні. Адже Зелений Клин, Західний Сибір, Алтай та інші регіони Росії здавна заселені українцями, які добре пам’ятали і дбали про свої національні традиції, культуру, насамперед пісні. Отож пані Олена, взявшись досліджувати український фольклор, зробила багато записів пісень від стареньких бабусь — зокрема в Новосибірській області. А трохи пізніше до репертуару увійшли стародавні пісні, які під час фольклорних експедицій вдалося почути від старих людей у Харківській, Київській, Рівненській областях. І звичайно ж, на Донеччині.
— Оскільки йдеться про український фольклор, до складу колективу, мабуть, увійшли переважно студентки філологічного факультету ДонНУ, яким це найближче?
Ю.К.: І фізики, і лірики! Адже Ганна Зубкова — фізик, Тетяна Котенко вчилася на культуролога в гуманітарному інституті при університеті, Ганна Яворська — математик, Галя Жукова — фізик, Катерина Підобід і Тетяна Сахненко — філологи. На українській філології навчалася і Світлана Медведєва, хоч її перша освіта економічна. А я закінчила факультет філософії та релігієзнавства Донецького інституту штучного інтелекту.
— А як кожна із вас прийшла в «Дивину»? Коли і де відбулося знайомство?
Ю.К.: Я міська дитина, бо народилася в Донецьку, а тому ніколи не чула наживо таких пісень. І коли вперше, а це був 2004 рік, побувала на виступі дівчат «Дивини» в університеті, була просто приголомшена. Вони співали, а в мене ось такенні мурахи по тілу бігали! Відразу зрозуміла: це моє. І дуже раділа, коли успішно пройшла прослуховування і мене взяли до колективу.
С.М.: Мій шлях виявився трохи довшим. Спершу уявлення і знання про українську культуру й музику були поверховими. Ті зразки пісень, більш наближені до фольклору, що транслювали на ТБ на початку 1990-х, здебільшого сприймали як депресивні й неактуальні, але нічого іншого не було. Та все змінилося після Помаранчевої революції. Тоді з’явилося значно більше можливостей і доступу до потрібної інформації, а тому стала шукати і вже всерйоз слухати українські народні пісні. Мене ця багатюща культурна спадщина вразила! Я тоді через оці пісні відкрила для себе справжню Україну і зрозуміла, чому в усьому світі нашу націю вважають дуже пісенною. Тоді, маючи роботу, пішла вчитися на факультет української філології. А в «Дивину» потрапила у Києві в 2015 році.
— Назвіть поширені жанри пісень, які пропонуєте під час виступів слухачам.
Ю.К.: На Донеччині непогано зберігся календарний цикл, особливо зимовий: різні колядки, щедрівки, «коза», Маланка тощо. Є веснянки, купальські пісні, жнивні. Часто виконуємо весільні. А ще солдатські, козацькі, чумацькі, жартівливі, строкові. Останні — це про поневіряння людей, яких віддавали на якийсь строк на заробітки: «Ой, матінко-пава, тепер я пропала: за чужою роботою я й горя зазнала!»
С.М.: Однією з останніх фішок «Дивини» став цикл з умовною назвою «Жорстокий романс». Це спадщина відносно новіша: кінця ХІХ — початку ХХ століття, коли на Донбасі почалися бурхливий розвиток промисловості, урбанізація, й до міст переселялися жителі сіл з різних регіонів. Недавні селюки стали звикали до іншої культури: романси, пісні із заробітчанськими сюжетами. «Жорстокий романс» має особливості.
Ю.К.: У піснях давнішого фольклору співають від третьої особи. А тут розповідають про власні відчуття й переживання. Ці сучасніші зразки фольклору вирізняються лексикою, особливим наївним світосприйняттям. І багато слухачів сприймають їх як жарт. Однак такі пісні насправді жорстокі. Ми, співаючи їх, відчуваємо страждання й поневіряння, про які хотіли розповісти автори. Тому люди, які спершу усміхаються, далі намагаються зрозуміти їх справжню суть.
— У 2014 році гурт «Дивина» був на піку популярності: виступи на Донеччині та в інших областях України, закордонні гастролі, участь і перемоги в різноманітних творчих конкурсах. А потім до Донецька увірвався «рускій мір» — провісник гібридної війни. Що відбувалося з вами далі?
Ю.К.: Узимку поїхали колядувати в село Орлівка на Донеччині, куди нас запросили. Ми з колядками пішли по хатах, і треба було бачити, як раділи місцеві люди! Особливо були зворушені старші: бабусі розчулено витирали сльози, пригощали пиріжками, консервованими овочами. Нас просили приїжджати ще, але то, як пізніше з’ясувалося, був наш останній виступ у Донецькій області. Ми збиралися на репетиції, розучували нові пісні, але «у стіл». Бо в Донецьку стало не до українських пісень. А в липні ми проводжали свого керівника Олену Тюрикову, яка разом з батьками виїхала з міста, а потім з України. Звичайно, розлучалися зі сльозами. А тут якраз обстрілювали вокзал, потяг потім довелося доганяти на таксі.
Досі ми двічі на тиждень збиралися на репетиції, а коли це припинилося, стало ще важче від того, що коїлося довкола. Спершу я відмовлялася виїжджати. Бо чому мушу залишати рідне місто? Проте перебралася до Києва, де спершу мешкала у подруг, а потім стала орендувати квартиру на Троєщині. Було психологічно дуже важко, але подумки співала журливих та інших пісень. Хотілося повернутися до улюбленої справи, тому стала шукати сліди своїх дівчат із «Дивини». Першою відгукнулася Сіма — Серафима Сокольвак, наш хормейстер. Ми зустрілися на Майдані Незалежності 24 серпня і на радощах заходилися співати наших пісень. Люди підходили, дякували за спів, питаючи: «Ви, дівчата, мабуть, із Західної України»? Спершу відповідали: «Зі Східної». А тоді зізналися, що приїхали із самого Донецька.
Моральна підтримка і підштовхнула до того, що ми вирішили відродити виступи «Дивини» у Києві. Відшукалися ще Каріна Поліщук, Ганна Зубкова. А потім на нас вийшла столичний музичний критик Любов Морозова і запропонувала взяти участь у творчому проєкті «Донкульт — мистецькі надра». 7 листопада відбувся наш перший концерт, і люди довго аплодували нам стоячи. Тоді ми зрозуміли, що «Дивина» знову житиме і співатиме.
С.М.: Невдовзі в колектив вдалося потрапити й мені. А спершу, після того як залишила Донецьк, довелося зазнати всіх принад життя переселенця: мешкали в селі Кальчик, у Бердянську Запорізької області, а потім у Києві. Якось побачила повідомлення-запрошення на кіностудію імені Довженка, де проходила акція «Театру переселенця». Діставшись туди, зустріла багатьох земляків і, образно кажучи, знову відчула землю під ногами.
«Театр переселенця» взявся створювати виставу «Де схід?» То був надзвичайний досвід і величезний успіх! Хоч люди не грали чиїхось ролей, а просто розповідали про себе, що пережили після того, як змушені були залишити власні домівки. Але спершу було помітно: люди у столиці не зовсім розуміють, що насправді відбувається на Донбасі й що це може стосуватися всіх.
А зустрівши там дівчат із «Дивини», підійшла до них, попросилася до колективу і з кінця 2015-го я у складі гурту.
— Цікаво: як гурту «Дивина», учасники якого майже всі без спеціальної музичної освіти, вдається успішно виступати, зриваючи оплески глядачів?
С.М.: Проміж нас є Серафима Сокольвак, у якої є відповідна освіта — хормейстер, і її вистачає на нас усіх. А в Тетяни Котенко в цій галузі, можна сказати, найвища освіта! Бо вона виросла в селі, і співати її навчала бабуся. Тому тепер Тетяна, спасибі їй, цей багатий досвід передає нам. На репетиціях частенько поправляє: «А у цьому місці треба не так!» Або: «А тут далі: «рибчино моя!», а не «мила моя». Чи: «А в нашому селі співали ще ось такі три куплети». Звісно, дослухаємося, бо бабуся кепського внучку не вчила б.
— Після відновлення виступів «Дивини» у столиці в її репертуарі переважають пісні різних жанрів, записані колись у селах Донеччини. А чи доводилося вам побувати з концертом у прифронтовому регіоні, звідки виїхали у 2014-му?
Ю.К.: Ми виступали в Маріуполі у вересні 2017 року під час проведення там всеукраїнського музичного фестивалю «Червона рута». Були серед запрошених колективів, бо раніше вже двічі перемагали на цьому фесті. Нас сприймали прихильно, та це вже потім. А коли почали співати, то не могли зрозуміти: як відреагують глядачі на наш виступ?
С.М.: У Києві чи деінде інша аудиторія, ніж у прифронтовій області. Бо в Маріуполі, доки ми співали, стояла така густа тиша, хоч ножем її ріж. Було якесь напруження. Ми доспівали і, хвилюючись, чекали. А далі нарешті бурхливі оплески. Ох…
— Розкажіть трохи про свої плани: які з них прагнете реалізувати у найближчому майбутньому?
Ю.К.: Дуже хочемо нарешті займатися тільки «Дивиною». Адже поки що ми змушені поєднувати наші роботи і виступи в гурті. Щоразу важко узгоджувати час репетицій, щоб усі могли взяти у них участь. Усі поїздки, виступи, репетиції, костюми тощо, навіть попри допомогу спонсорів, негативно позначаються на наших сімейних бюджетах. Не відмовляємося від мрії записати бодай один диск. Такі наміри мали б здійснити у 2014 році в Донецьку, але завадила війна. Ще мріємо про гастролі в інших країнах, знайомство з українською діаспорою та місцевою культурою. Нещодавно записали кілька пісень від представників діаспори в Естонії та Фінляндії. Це дуже приємно — чути не відомі нам українські пісні дуже далеко від дому.
Павло КУЩ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
ФОЛЬКЛОРНИЙ ГУРТ «ДИВИНА». Колектив створено восени 1998 року в Донецькому національному університеті. Гурт виконує автентичні українські пісні, записані під час фольклорних експедицій у різних регіонах Україні та в українській діаспорі: чорноморських станицях Кубані, українських селах Західного Сибіру та Алтаю. Колектив став учасником і переможцем багатьох всеукраїнських і міжнародних творчих фестивалів, серед яких «Червона рута», «Берегиня», «Древлянські джерела», «Коляда» та інші. У 2004 році отримав звання «Народний аматорський колектив» і підтвердив його у 2013-му. У 2014-му після початку гібридної війни на сході України гурт змушений був припинити діяльність, але наприкінці того самого року відновив виступи в Києві, презентуючи фольклор Донеччини.
Ми в Google+