Уже третій рік поспіль досліджує «Становище української мови в Україні» Рух добровольців «Простір свободи». Про підсумки такого огляду в 2013-му поінформували журналістів позавчора в Укрінформі співкоординатор «Простору свободи» Тарас Шамайда та професор Києво-Могилянської академії Лариса Масенко.

Та чи лише через довготривале колоніальне становище України росіяни в ній, як, зрештою, і в усіх колишніх країнах СНД, вважають, що скрізь, де вони з’являються, всі повинні розмовляти лише так, як вони, а ще чимало українців і самі забувають, хто вони з діда-прадіда? Навіть при тому, що провокативного хмизу в це вогнище в незалежній Україні підкидають і законодавчі акти.

Як приємно виводити рідні слова. Фото Oлександра ЛЕПЕТУХИ

Лінгвістичний світ одразу після «мами»

Чому сьогодні, саме в День української писемності та мови, мені згадалися не хто інший, а брати наші менші? Бо хіба не з їхніх мов чи не всі ми пізнаємо в найранішому віці лінгвістичний світ одразу після того, як вимовимо найперше слово «мама»? Коли за малюнками в книжках чи й при зустрічах з тваринами і птахами віч-на-віч усвідомлюємо, як розмовляють корівка, півник, котик, песик тощо. І вже тоді, іноді ще й не вміючи ходити, не помиляємося, кому з них належить «му-у-у», «ку-ку-ріку», «няв», «гав»… А якщо й переплутуємо, то навмисно, хитренько поглядаючи на батьків, цим демонструючи їм свій перший жарт і відчуття гумору. Водночас так засвоюємо перший урок ідентичності живих істот у білому світі: що корівка ніколи не закукурікає, а свинка не занявкає, це було б неприродно, аномально. Але при цьому одомашнені тварини й птахи, мешкаючи поряд з людьми в сільському обійсті чи в міській квартирі, осягають ще й елементарні слова-поняття «державної» мови господарів цих осель: української, російської, французької, англійської…

Чому ж тоді ми, українці, такі унікальні на планеті Земля, що немало з нас вважають рідною мовою не свою, а російську? А з 50% тих, котрі не відцуралися від української, та з 20% тих, для кого вона рідна разом з російською (за всеукраїнськими соціологічними дослідженнями 2012—2013 років), тільки 45% зазвичай спілкуються нею вдома? А ще на 4—5% менше, ніж удома, розмовляють українською (згідно з опитуваннями 2011 року) на роботі, у навчанні, в публічних місцях…

Чому? — запитаймо себе і державу

Чому важко уявити когось із землян інших національностей, що в їхній країні їх обслуговують у кафе і ресторанах мовою не їхньої держави? А ми, як свідчать і підсумки моніторингу волонтерів «Простору свободи» у 29 великих містах (обласних центрах та Маріуполі, Кривому Розі і Макіївці, з 300-тисячним населенням у кожному), лише на 46% закладів харчування бачимо українську вивіску, тільки в 49% громадських їдалень на столі нас чекає меню українською, лише в 36% кафе і ресторанів персонал розмовляє з українськомовними клієнтами так, як вони cамі повсякчас, а в  56% — російською. А в процесі спілкування з волонтерами «Простору свободи» офіціанти перейшли з російської на українську лише у 7% закладів. Відчути себе в Україні українцем можна в закладах харчування Західної України. А чужинцем у своїй країні — у південних і східних областях, де українськомовних клієнтів майже завжди обслуговують російською.

Чому нині досить 15 заяв батьків, щоб в українській школі їхні діти навчалися у виокремленому російському класі? А щоб відкрити навіть не українську школу, а українські класи в Бахчисараї, проігнорували понад сотню письмових заяв батьків. І вперто не відкривають ще одну українську школу в Сімферополі, попри те, що вже багато років поспіль батьки із 2-3 години ночі займають чергу, щоб встигнути записати своїх дітей до єдиної в місті українськомовної гімназії. Тож не дивно, що і в Криму, і в Луганській та Одеській областях побільшало учнів російських шкіл.

У яких ще країнах світу чиновники відповідатимуть на звернення громадян недержавною мовою? А коли активісти «Простору свободи» зателефонували українською у приймальні міських голів 29 міст, лише в 15-ти їм відповіли й розмовляли так само, у процесі спілкування перейшли на українську у двох, а в 12 містах з ними спілкувалися російською.

Чому простір будь-якої країни наповнений піснями державною мовою, а на 6 найрейтинговіших FM-радіостанціях, де після закону за поданням Олени Бондаренко про зняття квот з авторів і виконавців українських пісень їхня частка в ефірі щороку знижується і впала до 2,2%, ці пісні можна послухати лише глибокої ночі? А пісні російською мовою займають там 60% ефіру.

Аномально, що такі численні «чому» не зникають упродовж понад двох десятків років державної незалежності, їх ще й додав щодо звуження сфери вживання української мови сумнозвісний закон «Про засади державної мовної політики».

Книжок державною мовою надруковано лише 50%, імпорт з Росії у рази перевищує їхній випуск в Україні. Частка газет українською мовою знизилася в 2013 році до 30,2%.

У жовтні 2013 року у прай-тайм 8 найрейтинговіших телеканалів частка російської мови в ефірі — понад 50%, а української — 31,8%.

Та попри ці суттєві прикрощі, тішать оптимістичні показники. У кінопрокаті зросла із 64,8% торік до 71,3% в 2013-му кількість фільмів, дубльованих або озвучених українською мовою.

На 1,7% більше, ніж торік, стало випускників, які складали тести ЗНО українською мовою: їх налічувалося 82,7%.

У 2012—2013 навчальному році 82% становила частка школярів, які здобувають освіту українською мовою: після тогорічного зниження на 0,3% вона збільшилася на 0,1%. Причому найвагоміше, на 1,5%, зросла кількість учнів з українською мовою навчання на Донеччині.

У столиці дедалі частіше чуєш на вулицях вишукану українську мову від інтелігентних юнаків і дівчат. І це вселяє віру, що майбутнє в нашій країні — не за показниками аномальних явищ.